Розірваний провід. Які наслідки матиме розкол у середовищі радикалів

Це мусило рано чи пізно статися і таки сталося. Криза в “Правому секторі”, найпотужнішій та найлегендарнішій націоналістичній силі України, народженій Революцією гідності, була майже запрограмована. Але вона аж ніяк не означає її близького кінця, радше навпаки.

Заява Дмитра Яроша про складання із себе повноважень провідника ПС і справді бабахнула не згірш як добра батарея гаубиць на лінії зіткнення. Чого-чого, але почути раптом “я не можу бути “весільним генералом” явно ніхто не сподівався. І не лише в лавах ПС, а й серед його численних симпатиків, та й, мабуть, ворогів. Ярош і ПС, здавалося, нероздільні. А тому спочатку все радше нагадувало фейк, принаймні в нього було легше повірити. Тим паче доволі обтічні Ярошеві аргументи ще більше заплутували. Якийсь з’їзд, якийсь провід. Усе схоже на переворот. Але який може бути переворот у ПС? Утім, виявилося, то ні­який не фейк. Це підтвердила наступна заява від імені того проводу, про який згадував Ярош. Вона конкретизувала суть проблеми, але водночас залишила по собі більше запитань, аніж дала відповідей. До того ж, попри незворушність і самовпевненість викладених аргументів, від неї все ж віддавало якоюсь розгубленістю.

Безумовно, всі, хто був у темі, вочевидь, давно знали про проблеми в організації. Про них навіть можна було здогадуватись, адже, зважаючи на неоднорідність середовища, інакше й не могло бути. Виникнувши на Майдані й відшліфувавшись у боях, націоналістична структура все одно лишалася доволі строкатою. Поки тривала активна фаза бойових дій, було не до світоглядних дискусій. Коли ж трохи стихло й з’явився час на переосмислення, куди і як рухатися далі, почалося бродіння. Це природний стан для будь-якої організації, тим паче такої, як ПС. Та й численні натяки в соцмережах часто підтверджували, що не все так добре в націоналістичному середовищі, але з ким не буває.

Щоб краще зрозуміти, що, власне, сталося, можна скористатися скупими аргументами обох сторін тепер явно окресленого конфлікту. Тільки вони навряд чи проллють справжнє світло, адже завжди є нюанси, про які не говорять. Утім, якщо узагальнити, то на вимогу частини членів проводу організації відбулася конференція керівного складу структури для узгодження позицій, напрацювання подальших напрямів діяльності та підготовки до всеукраїнського з’їзду цілого національно-визвольного руху, що об’єднує весь барвистий букет підрозділів ПС. За версією Яроша, “ініціатори та деякі учасники зібрання взяли на себе нелегітимні функції: визначення стратегічного напряму розвитку ПС та обрання ще одного проводу, де мені виділено посаду провідника”. За версією ж його опонентів, обрання проводу було якраз із ним узгоджено, а найбільша проблема полягала в тому, що Дмитро Ярош не був особисто присутній на з’їзді й на нього, мовляв, вплинули “окремі особи, керовані власними меркантильними інтересами, амбіціями і, можливо, зв’язками зі спецслужбами”, які “зробили все, аби налаштувати Д. Яроша на невизнання рішень конференції й неприйняття революційної стратегії”.

Чому провідник не приїхав на конференцію, а лише відписався листом, достеменно невідомо, хоча майже очевидно, що він був у курсі того, як може повернутися ситуація. Чи сподівалися люди, які все-таки відважилися за відсутності лідера організації вдатися до таких серйозних трансформацій і проголошення не менш серйозних заяв про визнання нелегітимності нинішньої влади, що провідник наважиться скласти із себе повноваження й просто все кинути, також не зрозуміло. Але, швидше за все, ні. Який саме був розрахунок, чи був він узагалі, чи, може, думали, що якось воно буде, колись, напевно, дізнаємося з мемуарів учасників подій. Нині ж видно, що того резонансу, який виник у результаті, таки не передбачали. Принаймні це чудово ілюструє бліц-інтерв’ю Андрія Тарасенка, одного з опонентів Дмитра Яроша, який заявив, що не знає, хто очолить провід після демаршу останнього, і що, аби з цим визначитися, планується провести засідання, на яке запросять і самого Яроша. Але, на його думку, “відхід однієї людини — це точно не розкол. Мені поки що невідомо, щоб за Ярошем хтось пішов”.

На тому могло б усе й закінчитися і “Правий сектор” справді з часом отримав би нового керівника, якби не втрутилися інші дійові особи, а саме бойові частини руху, зокрема штаб ДУК ПС, а також де­які обласні структури ПС. Вони відмовилися приймати відставку провідника, аргументувавши це непоправною шкодою, якої вона може завдати ДУК ПС та рухові загалом. “Проголошене на конференції 8 листопада 2015 року рішення щодо легітимності влади ставить бійців поза законом і дає карт-бланш силовикам для розправи над патріотами, у тому числі й фронтовиками. А спроба створити альтернативний провід робить допустимою практику силового захоплення влади в структурі ПС. Розуміючи відповідальність, що лежить на штабі ДУКу, ми не можемо допустити розвалу Корпусу, розпуску (чи й розгону) бойових батальйонів, перетворення запасних підрозділів на злочинні угруповання”. Ярошеві відразу запропонували очолити ДУК, і він погодився.

Насправді, прийнявши рішення відмовитися надалі очолювати ПС за обставин, що склалися, Ярош вчинив дуже мудро, чим не лише вніс сум’яття в ряди своїх опонентів, вибив козирі з рук власних ворогів за межами ПС, а й запустив процес оздоровлення організації, хоч як це дивно звучить на загальному тлі. Те, що ПС давно муляє очі багатьом силам в Україні та за її межами, ні для кого не секрет. Його неврегульоване становище, його дедалі більша популярність серед українців, його певна неконтрольованість, безумовно, несуть значні ризики та побоювання. Добре організована, структурована й, головне, озброєна організація в ситуації нестабільності та невизначеності, у якій нині перебуває країна, може в будь-який момент стати проблемою, і це чудово розуміють у владних кабінетах. Можливо, саме тому там так активно гальмують процеси її легалізації та введення в правове поле. Адже це якщо не рівнозначно самогубству, то точно межує з ним.

Рано чи пізно мусило дійти до такої, як виникла зараз, або схожої ситуації, і нею обов’язково скористалися б зацікавлені особи. Не виключено, що й це непорозуміння було спровоковане кимось ззовні. І тут зовсім не йдеться про те, що в структурі завелися кроти чи зрадники. Людськими почуттями чи прагненнями завжди можна добре маніпулювати, особливо коли мова про почуття національні. Сильні націо­налістичні структури вороги кололи завжди, і найчастіше руками найактивніших їхніх членів. Українська історія минулого століття, на жаль, кишить такими прикладами, і з них варто було б все ж таки робити висновки. Тому можна навіть не гадати, кому конкретно вигідне непорозуміння в ПС. Ниточки тягнуться в різні боки. Інша річ, що дров до багаття підкладають у самому “Правому секторі”. Заяви про нелегітимність влади і, зокрема, президента явно працюють не на користь організації. Так, ці заяви можуть назбирати дуже багато лайків у Facebook, залучити ще більше прихильників і, можливо, навіть привабити спонсорів. Адже організація, як не крути, доволі потужна сила, і її жертовні бійці багато що можуть, але протистояти організованій державній силовій машині навряд чи подужають. Надто серйозна перевага й надто багато ще потрібно зробити, щоб усе працювало як годинник. Ідея радикалізації, безумовно, на часі. Країна явно пробуксовує, а її так звана еліта виявляє всю свою недієздатність, притаманну всім постколоніальним елітам. Тільки от проголошувати з трибуни певні речі щонайменше нерозумно. Про справу говори не з ким можна, а з ким треба, вчить шоста заповідь націоналіста. І кому, як не бандерівцям із ПС, варто було б її пам’ятати.

Наразі кризова ситуація в ПС остаточно не розв’язана. Вона, мабуть, ще й не сягнула свого апогею. Отримати якісь більш-менш конкретні коментарі чи пояснення від різних сторін конфлікту поки що немає можливості. Провідник мовчить, а ті, хто в темі, обмежуються загальними поясненнями, мовляв, буде в січні з’їзд, тоді все з’ясується. Те, що саме в січні, а не відразу, можливо, навіть добре. Час має здатність гасити полум’я і дає нагоду розібратися в проблемі, обдумати й визначитись. Як свідчать деякі члени організації, надії на те, що конфлікт сам загасне, небагато, бо сьогодні він тільки поглиблюється. Ховати ж Яроша чи ПС, як це вже встигло зробити чимало політологів та політичних екстрасенсів, також ще явно зарано. Провідник навряд чи піде очолювати УКРОП або інший олігархічний політпроект, принаймні в таких збоченнях він ніколи не був помічений, а ПС якщо навіть і трохи схудне, то явно не без користі для себе та свого майбутнього.

“Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими”, — люблять повторювати слова Фрідріха Ніцше націоналісти, і вони знають, про що кажуть. Так, іноді ці пафосні висловлювання видаються занадто банальними, тільки, будьмо певні, хлопці в пропахлих порохом мундирах, яким не з книжок відомо, що таке за покликом серця ризикувати життям, боронячи Батьківщину, знають їм ціну. Вони, можливо, не такі видатні інтелектуали, як мешканці Печерських пагорбів, зате точно не міряють добро свого народу величиною власних кишень і гаманців.

Роман МАЛКО