“Робимо все, але вбити Київ не можемо”

Доля рідного міста — незмінний предмет багатьох наших мрій і тривог, тому, замість віддатися естетичним утіхам, ми вирішили довідатися, в чиїх руках Київ, і що на нього чекає.

Лекція проводилася в Центрі сучасного мистецтва “М17” у рамках нового проекту “Архисфера” (Archisphere), покликаного підняти “культурний рівень архітектури та дизайну в Україні на новий якісний ступінь розвитку”.

Пан Целовальник почав на півгодини пізніше, бо спілкувався спочатку з однією, а потім з іншою журналісткою (цього разу, на щастя, ніхто не постраждав). Упродовж 30 хвилин увечері буднього дня більше півсотні людей змушені були сидіти без діла й розглядали рекламні банери, завбачливо розставлені маркетологами та піарниками біля порожнього крісла лектора. Вочевидь, чиновницька лекція — діло затратне, і без спонсорів тут було не обійтися.

Не вибачившись за запізнення, Целовальник почав розказувати, як прекрасно живеться у Римі, Мілані, Турині та інших містах, де люди їздять на роликах і велосипедах, — і як погано, що в Києві цього немає.

“Ленінградська площа — не площа, а транспортна розв’язка”, — нарікав головний архітектор міста Києва і ледь не бив себе в груди зі словами “Публічний простір треба віддавати людям”.

Згадав управлінець і про нові висотки в історичному центрі, і про відсутність туалетів у ТЦ “Метроград”, і про архітектурного покруча “селище Мікімауса” (Гончарі-Кожум’яки). На запитання із залу “Коли буде метро на Троєщині?” відповідав довго і плутано, не називаючи жодних конкретних строків.

“Це неподобство, що люди живуть на Троєщині вже тридцять років і добираються на роботу дві з половиною години, якщо мені не набрехав архітектор Ширяєв”, — обурювався чиновник. Але в цьому моменті пам’ять його підвела: “Не пригадую, чи це сумарно, чи в одну сторону”.

Хотілося аплодувати вмінню Головного архітектора Києва так завзято перелічувати болісно-очевидне в присутності стількох киян. На відміну від нього, ми не з переказів знаємо, скільки займає дорога у центр з лівобережних масивів: кожен день вичікуємо затори в душних набитих маршрутках.

Нелегальні будови ростуть перед нашими вікнами, і їхні адреси ми дізнаємося не від ріелторів, а з постійних акцій протесту. Нас і справді цікавить майбутнє Києва, про яке була анонсована лекція — і дуже прикро, що сам доповідач так мало стурбований темою.

Головний архітектор не бачить можливості розростання міста територіально, адже “на півночі вже близько Чернігів”, а “на півдні вже підійшла область”. Єдиною можливістю розселити три мільйони киян (таким, на його думку, є сучасне населення столиці) Целовальник вважає ущільнення.

Серед вдалих прикладів Головний архітектор міста без крихти іронії навів будинок на Гончара, 17-23, будівництво якого було визнане незаконним Прокуратурою міста.

Згадав і не менш скандальну забудову на Хмельницького, 7 та Пирогова, 2/37Б. Про невиконання заборон суду, масові протести мешканців, порушення гідрологічного режиму та руйнування історичного центру, Головному архітектору, певно, ніколи не доводилося чути.

У спробі загравання з публікою Целовальник пояснив, що подібна забудова зазвичай відбувається з ініціативи жителів: “Радісно взявшись за руки, будівельники в касках та мешканці чудово, дружньо вирішують, що треба ущільнятися”.

“Ініціатива незнищенна! — продовжував свою проповідь головний архітектор: Люди пропонують — і відмовити їм неможливо”. Апелюючи до незрозумілого “ми”, він радісно сповістив, що, хоч і не все добре з публічним простором, але вони вже “почали його просувати”, вони “йдуть назустріч”.

Як приклад їхньої відкритості до громадських ініціатив, Целовальник згадав інтерактивну вуличну скульптуру “Рояль в кущах” на вулиці Хмельницького. От тільки ініціаторів проекту (арт-кафе “Купідон” та громадську організацію “Київ. Стратегія 2025”) не назвав.

І не назвав ще один встановлений цього ж літа пам’ятник — Пилипові Орлику. Справа навіть не в тому, що новий восьмиметровий бронзовий меморіал на камерній вулиці Липській суперечить будь-яким принципам просторової гармонії. Цей апогей шароварного кічу обійшовся місту в 14 мільйонів гривень — з ініціативи Київської міськдержадмінстрації.

Як не сумно визнавати, цинізм і лицемірство київських чиновників давно нікого не дивує (хоч і страшенно дошкуляє). Дивує інше: усміхнене “підтакування” публіки, яка переважно складалася з молодих архітекторів і дизайнерів.

Дискусія про долю міста скидалася на світську вечірку, де модна публіка обмінювалася люб’язностями про свої відірвані від реалій проекти.

“Ми, архітектори, стараємося що є сил, ми будуємо, де не можна будувати, щоб задовільнити замовників, — мимохіть зізнався Целовальник. — Ми робимо все, але Київ не можемо вбити. На сонечко вийдеш, і хочеться жити”.

Звісно, нове покоління архітекторів теж потерпає від бюрократії і зажерливості міської влади. Та хто, як не ці люди, мали б розуміти, звідки на місці парків, площ і дитмайданчиків беруться приватні маєтки, торгівельні центри і висотки з захмарними цінами на житло? Як їм вдається так спокійно підставляти вуха для чиновницької лапші? Чому вони не спрямовують свої знання на підтримку громади у спільній боротьбі за місто?

Так, із чиновниками важко говорити: їх не переконати у неправоті, їм завжди вдасться “з’їхати” зі злободенного питання на відсторонену промову, вони по горло нагодують обіцянками, скорчать мниме співчуття, безсоромно присвоять досягнення громадськості, а наостанок із сумом в очах поскаржаться, що “від них нічого не залежить”.

Та молоді освічені люди можуть і повинні бути на крок попереду — критичними, поінформованими, сміливими та рішучими до дій.

Попереджаємо: на наступній зустрічі не буде усмішок і бенкетів. На лекцію до Целовальника ми заїдемо на велосипедах прямо в зал (адже спеціально відведених місць для паркування немає), принесемо розкладні кіоски (бо кіоски у Києві можна ставити де заманеться), сядемо впритул до лектора (щоденні поїздки в громадському транспорті привчили нас до тілесної близькості з незнайомцями), а по закінченню лекції “взявшись за руки” підемо ночувати до самого чиновника (бо ціни на нерухомість не дозволять нам зібрати на власне житло навіть за десять років вівсяної дієти).

І він, звичайно, не відмовить — бо “відмовити людям неможливо”. Якщо головний архітектор не може відповісти за майбутнє Києва, то Київ візьметься за майбутнє свого головного архітектора!

Надія ПАРФАН, Анна ХВИЛЬ, Центр візуальної культури НаУКМА