Разом з гігантами

Після зустрічі “великої двадцятки”, яка відбулася 2009 року у Пітсбургу, європейські і американські чиновники наполягали, що G20 повинна встановити “нові додаткові зобов'язання”.

Вони запросили політиків з великих країн, що розвиваються, аби ті могли взяти активнішу участь у розробці нової світової економічної системи — очевидно, намагаючись показати, що до цього їх туди ніколи не запрошували.

Однак факти не дозволяють підтримати цю точку зору. Бразилія, Китай, Індія, Південна Корея та Мексика і до цього відігравали вирішальну роль у двох важливих областях — світовому торгівельному режимі та управлінні світовою кризою. Крім того, вони вирішують третю проблему — борються із зміною клімату.

Схоже, мало хто усвідомлює значення внеску найбільших економік, що розвиваються, в успішність поточного світового торгівельного режиму.

Вражаючі успіхи, досягнуті Китаєм у результаті лібералізації торгівлі, зробили за останні три десятиліття набагато більше для того, щоб переконати інші країни у перевагах торгівлі, ніж усі настанови країн Організації економічного співробітництва та розвитку — ОЕСР.

Також серед усіх членів СОТ Китай пов'язав себе найжорсткішими зобов'язаннями у справі лібералізації послуг, Індія теж порушила це питання, а Бразилія проявила рішучість в усуненні американського і європейського аграрного протекціонізму.

Бразилія була найактивнішим учасником переговорів між країнами-членами СОТ на рівні міністрів у липні 2008 року. Провину за провал тих перемовин, в основному, покладають на Індію і США, але більшість спостерігачів кажуть, що відповідальність Америки була значною.

В управлінні кризою після фінансового краху 2008 року найбільші економіки, що розвиваються, були не менш старанними та активними, ніж США чи ЄС. Погіршення загального податково-бюджетного балансу у Південній Кореї, Китаї та Індії виявилося таким же сильним, як і в найбільших країнах Євросоюзу.

Вибіркові макроекономічні заходи, вжиті 2009 року усіма найбільшими економіками, що розвиваються, за винятком Індії і Бразилії, можна порівняти з відповідними заходами, вжитими у США і багатьох країнах ЄС.

Нарешті, основні економіки, що розвиваються, утрималися від підвищення тарифів, а їхні пакети стимулювання надають значно менші субсидії банківському і автомобільному секторам порівняно з такими ж пакетами у країнах ОЕСР.

Винятком є величезні заходи стимулювання, вжиті Китаєм. Будучи частиною промислової політики, вони стануть джерелом проблем у майбутньому.

Позиція ж найбільших економік, що розвиваються, стосовно боротьби із зміною клімату до середини 2009 року була або негативною, або протекціоністською. Разом з тим, Індія багато зробила для зміни загального настрою, зайнявши активну позицію в обговоренні проблеми напередодні зустрічі у Копенгагені.

У підсумку, Китай оголосив про значне скорочення зростання рівня своїх викидів.

Лідерські здібності інших країн “двадцятки” — Аргентини, Індонезії, ПАР, Росії, Саудівської Аравії і Туреччини не були переконливими. Ці країни менш рішучі у питаннях торгівлі, менш послідовні в управлінні кризою і неохоче займаються екологією. Цим пояснюються і невисокі темпи їхнього економічного розвитку.

Найбільші економіки, що розвиваються, зробили значний внесок у формування нової світової економічної системи, однак це не означає, що у них нема проблем.

Зокрема, величезна різниця між доходами населення у цих країнах і в розвинутих державах загрожує їхньому тривалому економічному зростанню та політичній стабільності, а також може перешкодити їхній повноцінній участі у “двадцятці”.

Зараз стало модним вважати, що посилення міжнародних правил вирішить більшість глобальних проблем, але така стратегія не підходить для майбутніх змін міжнародних економічних відносин. Поява нових світових країн у поєднанні з ослабленням впливу наддержав — несприятливий час для посилення дисципліни.

Ймовірно, нові світові держави будуть все більш дисципліновано приймати ті обмеження, які вони сприймають як американське або європейське опікунство. Однак їм все ще не під силу роль лідерів та авторів нових дисциплінарних правил.

Це означає, що країнам ОЕСР необхідно бути піонерами і показувати приклад іншим. У чому повинен полягати такий підхід?

По-перше, при реформуванні власних внутрішніх регулюючих систем вони повинні уникати різкого переходу від нібито раціональних ринків до нібито раціонального державного регулювання.

Швидше, їм треба підвищити якість регулювання, виконання і контролю. Оскільки регулювання є формою конкуренції між урядами, концентрація на вдосконаленні регулювання є, мабуть, найкращим каналом впливу, яким володіють країни ОЕСР.

По-друге, країни ОЕСР повинні зберегти відкритість своїх ринків і відкрити досі недоступні ринки. Це стосується і агроринків, що має вирішальне значення для сталого економічного зростання Аргентини, Бразилії та Індонезії, і ринків послуг, що вкрай важливо для Індії та Південної Кореї.

Взагалі, дані області є ключовими для стимулювання економічного зростання, заснованого на внутрішньому розвитку, у всіх найбільших економіках, що розвиваються. Все це потребує серйозної підтримки з боку країн ОЕСР, особливо з боку США, для успішного завершення дохійського торгового раунду СОТ.

У 2010 році у G20 головуватиме Південна Корея — найуспішніша країна під час кризи. Підтримка її ініціатив дозволить країнам ОЕСР показати, що вони не лише пишаються зникненням післявоєнного світу, а й не бояться появи нового світу.

Патрік МЕСЕРЛІН, професор економіки Інституту політичних наук у Парижі, колишній радник генерального директора СОТ