Радянське майнь за кордоном: колонії не мають права претендувати на власність імперії?

10 листопада офіційний представник МЗС РФ Олександр Лукашевич під час прес-конференції у Москві заявив, що тема розподілу власності СРСР закордоном “давно не є предметом російсько-українських переговорів”. Мовляв незважаючи на те, що Україна не ратифікувала угоду про “нульовий” варіант, російська сторона практично у всіх державах перереєструвала на себе власність СРСР”, а “українська більше не ставить питання про надання їй об'єктів у третіх країнах”.

Ціна питання

У процесі розпаду СРСР в грудні 1991 року було укладено базову угоду про правонаступництво зовнішнього боргу та активів Союзу, згідно з яким Росія мала отримати 61%, а Україна 16,4%. Ця угода була ратифікована, а відтак продовжує діяти.

Відповідно до протоколів договору сума зовнішнього боргу СРСР перед західними країнами становила 81 млрд. доларів, країнами соцблоку — 17,3 млрд. дол., заборгованість за ленд-лізом — 0,8 млрд. дол., за кредитами підприємств та організацій — 1 млрд. дол. Активи включали в себе майно за кордоном на 3,5 млрд. руб. (за балансовою вартістю!), борги країн, що розвиваються, — 74 млрд. доларів, борги країн соцтабору — 47,9 млрд. перевідних рублів, золото — 259 т.

Повної та достовірної інформації про стан активів так і не отримала жодна країна-член СНД. Адже на той час не було враховано обсягів резервного валютного та діамантового фондів, прямих зовнішніх інвестицій СРСР та кредитів наданих зарубіжним банкам. А за експертними оцінками, загальна вартість активів Радянського Союзу могла вимірюватися сумою близькою до 400 млрд. дол.

Проте навіть порівняння частки України у задекларованих активах і пасивах СРСР свідчила, що перші суттєво переважають другі. Маючи незначний негатив по доларових зобов’язаннях на 1,4 млрд. дол. (12,1 млрд. проти 13,5 млрд. боргу), Україна мала право на 5 млрд. перевідних рублів (7,8 млрд. проти 2,8 млрд. боргу), 42,1 тонну золота і нерухоме майно за кордоном, лише балансова вартість якого складала 0,6 млрд. перевідних рублів.

Метрополія з колоніями ділитися не збирається

3 серпня 1992 pоку була підписана Ялтинська українсько-російська угода про реалізацію прав на закордонну власність колишнього Союзу. Але Москва так і не поінформувала українську сторону про наявне майно закордоном. Натомість 8 лютого 1993 року Боріс Єльцин видав указ “Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном”, у якому йшлося, що Росія як держава-наступниця СРСР приймає на себе усі його права і зобов'язання. Тобто фактично в односторонньому порядку, порушуючи міжнародно-правові норми перекреслила усі попередні домовленості щодо його зобов’язань за кордоном.

Усе це спровокувало новий конфлікт, який вдалося пригамувати підписавши 23 червня 1993 року Угоду про передачу Україні об'єктів зарубіжної власності у 36 країнах. Проте російська сторона продовжувала блокувати передання і цих об’єктів, намагаючись зменшити їх кількість та обмежити географію країнами, що розвиваються, де її вартість була значно меншою. В решті-решт Україна зменшила свої претензії до списку нерухомості у 28 країнах, і направила його в 1994 році в російський уряд.

Паралельно парламент РФ в односторонньому порядку денонсував 20 травня 1992 року ще й Мінську угоду про повернення культурних цінностей. Після цього процес повернення вивезених з України за кілька століть її перебування у складі імперії експонатів було заблоковано, а після приходу до влади Владіміра Путіна, у травні 2001 року була ліквідована навіть спеціальна Державна комісія РФ з реституції культурних цінностей (існувала з 1992 року), замість якої створена Міжвідомча рада з питань культурних цінностей, але тепер уже лише” переміщених у результаті Другої світової війни”.

З позиції сили

Проте після обрання президентом Леоніда Кучми та зміни прем’єр-міністра, яким став Віталій Масол, використовуючи тиск у енергетичних питаннях, зокрема ув’язуючи згоду на реструктуризацію газової заборгованості, російська сторона змусила український уряд підписати 9 грудня 1994 року сумнозвісну “Угоду про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР”, більш відому широкому загалу як угода про “нульовий варіант”.

Якщо Росія її дуже оперативно ратифікувала, то Верховна Рада України відмовилася, ухваливши натомість постанову “Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступності по зовнішньому державному боргу й активах колишнього СРСР”. Для цього російська сторона мала надати повну інформацію про: 1) балансову та ринкову вартість закордонної власності СРСР, підтверджену висновками міжнародного аудиту; 2) обсяги Золотого запасу, Діамантового фонду та стан балансів Госхрану, радянських (Держбанку, ВЕБ, МБЕМ, МІБ) та закордонних банків, які перебували у власності СРСР станом на 1 грудня 1991 р., а також про терміни і умови погашення зовнішніх боргів.

Крім того експерти забили на сполох, що у разі згоди України ратифікувати “нульовий варіант”, вона остаточно втратить можливість висувати претензії щодо визнання державним боргом Росії перед Україною 84,3 млрд. рублів (за тогочасним курсом — більше 100 млрд. дол.) депозитів українських громадян, які станом на 1 січня 1991 року були закумульовані в “Сбєрбанку СССР”, а також заборгованості ВЕБ СРСР перед юридичними і фізичними особами в Україні.

Проте Росія посилаючись на “вибитий” з Масола підпис під так і не ратифікованою, а відтак недіючою угодою про “нульовий варіант”, розпочала процес рейдерського захоплення об’єктів спільної власності, перереєстровувавши до 2003 року їх на себе у 87 зі 100 країн. З боку України робилися спроби через Верховний суд Лондона домогтися передачі їй будівлі торгового представництва СРСР. Лише у 13 (серед яких Австрія, Бельгія, Болгарія, Іран, Люксембург, Німеччина, Польща, Японія та ін.) цей процес було заблоковано через позицію Києва. Для виправдання цих дій Москва досить швидко погасила увесь борг СРСР, який, як уже зазначалося, був у рази меншим від його активів закордоном.

Паралельно Москва використовувала усі можливості аби дотиснути Київ до ратифікації “нульового варіанту”. Нові можливості для цього відкрилися після підписання кабальних газових угод у січні 2009 року. Для фінансування платежів за газ тогочасний уряд Тимошенко розраховував отримати від РФ кредит на суму у 5 млрд. дол. І у Москві, як і у випадку з Масолом у 1994 році, вирішили поставити його надання у пряму залежність тепер уже від ратифікації Угоди про відмову України від майна колишнього СРСР. Проте різко негативна реакція з боку Банкової (Віктор Ющенко публічно розкритикував Тимошенко на засіданні РНБО) та партнерів по коаліції (Юрій Костенко пригрозив виходом УНП із коаліції у разі спроби провести у ВР рішення про ратифікацію “нульового варіанту”) тоді зірвали цю спробу Москви.

Що далі?

Після обрання президентом Віктора Януковича російська сторона знову активізувалася. Навесні минулого року, напередодні зустрічі з ним Дмітрія Медвєдєва, керуючий справами останнього Владімір Кожин спеціально зазначив, що від нової української влади Кремль очікує ратифікації угоди про “нульовий варіант”: “Попередня влада дійсно не хотіла обговорювати це питання, точніше, обговорювала його так, що практично це дорівнювало нулю… Я дуже сподіваюся, що разом з величезною низкою питань, які накопичилися, в найближчому майбутньому буде вирішене і це питання… тут немає поля для компромісу, тому що Росія узяла на себе величезний борг і ми все виплатили”.

Проте 23 травня, за результатами зустрічі з російським колегою Янукович запевнив, що “Ми ніколи не визнаємо цього. Ми вважаємо, що це майно треба розділити між країнами-колишніми республіками СРСР” та додав, що з Мєдвєдєвим це питання не обговорював.На початку лютого 2011 року посол України в РФ Володимир Єльченко прояснив тактику нової влади у цьому питанні, яка за якого словами, зводилася до заморожування цього дражливого питання: “Останнім часом ці переговори призупинилися: сторони дійшли до крайніх позицій, не порозумівшись”.

Нещодавній коментар Алєксандра Лукашевича, на перший погляд, свідчить, що Москву, принаймні на даному етапі, такий стан справ загалом влаштовував. Та чи на довго? Адже “складні переговори з газової проблематики”, а простіше кажучи традиційний енергетичний шантаж України посилений ефемерними сподіваннями української влади вирішити проблему зовнішньої заборгованості з допомогою російських кредитів, і в грудні 1994, і в лютому 2009 років уже провокували українське керівництво до зречення претензій на власну частку “спільно нажитого майна”.

Водночас категоричністю своєї позиції у питанні “нульового варіанту” російське керівництво припускається можливо найбільшої після минулорічної заяви Владіміра Путіна про те, що “війну виграли б і без України”, ідеологічної помилки. Адже у контексті заявленого Владіміром Владіміровичем курсу про реанімацію “втраченої у результаті найбільшої геополітичної катастрофи” наддержави у формі Євразійського союзу, вона черговий раз нагадує, що усі інші республіки СРСР, у тому числі і його ефемерні “співзасновники”, одним з яких була Україна, були насправді не рівноправними складовими, а лише колоніями. А Росія — метрополією.

І дійсно, в усіх колоніальних імперіях був застосований саме “нульовий варіант”. Велика Британія, Франція, Нідерланди, Іспанія чи Португалія не здійснювали зі своїми колишніми колоніями якого-небудь розподілу зовнішніх боргів і активів. Натомість традиція дійсно федеративних держав, хоч би й сусідньої з нами Чехословаччини під час “цивілізованого розлучення” 1992 року, такий поділ передбачала.

Олександр КРАМАР