Радянська демократія: вибори 1946 року

Вибори депутатів у всі ради депутатів трудящих проводяться виборцями на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Конституція СРСР 1936 року

Голова виборчої комісії урочисто проголошував присутнім членам виборчої комісії, бійцям гарнізону та... арештованим громадянам, при арештованій комісії, що настала найрадісніша хвилина в їхньому житті — починаються вибори до Верховної Ради СРСР.

Комуністичний тоталітарний режим, на відміну від нацистського, ніколи не засуджував демократії як форми правління. У контрольованих комуністами державах формально існували місцеве самоврядування, розподіл гілок влади, регулярно проводилися вибори. За фасадом цих ознак свободи приховувалася жорстока тиранія, яка цілковито контролювала усі вияви суспільного життя та грубо втручалася у приватне життя громадян. Тож усі зовнішні вияви демократії перетворювалися в потворні карикатури на самих себе.

Жителів Західної України до особливостей радянської демократії почали привчати дуже швидко. Через місяць після приєднання до СРСР у жовтні 1939 року розпочалася кампанія виборів до Народних Зборів Західної України, що мали узаконити “возз'єднання”. Деякі наївні жителі краю, опираючись на чинне радянське законодавство, намагалися зареєструвати кандидатами відомих авторитетних осіб, котрі представляли б їх як депутати на цих зборах. Тому відповідні органи змушені були провести відповідну роботу як із тими, хто висував, так і з самими кандидатами, в результаті чого народна ініціатива швидко згасла, а депутатами стали лише “найдостойніші”.

Серед обраних — жодного представника колишньої політичної чи громадської еліти, 5% осіб із вищою освітою, 20% — із середньою, понад 70% — із початковою та близько 2% неписьменних. Наступного разу на виборах до Верховної ради УРСР та СРСР у 1940 році комуністи вже не мали жодних проблем із населенням — у кожному виборчому окрузі було зареєстровано одного висунутого владою кандидата.

Трохи менше ніж за рік після завершення Другої світової війни “свято демократії” знову завітало на Західну Україну. Наприкінці жовтня 1945 року радянська влада оголосила про призначення на 10 лютого 1946 року виборів до Верховної ради СРСР.

Для комуністів це була дуже незвична кампанія, адже вони вперше проводили її на теренах, над якими не мали цілковитого контролю. Спроби швидкої ліквідації українського підпілля одразу після переходу фронту цілковито провалилися — тут і надалі активно діяли відділи УПА та боївки ОУН, радянська влада в окремих регіонах залишалася доволі ілюзорною. Тож виборча кампанія 1946 року була не просто пропагандистською, а військово-пропагандистською. Крім сотень пропагандистів для агітації (за даними українського підпілля тільки на терени одного Долинського району — 260 осіб), на Західну Україну прислано тисячі вояків НКВД та внутрішніх військ для остаточної ліквідації підпілля.

15 січня 1946 року розпочалася так звана Велика блокада, в рамках якої на території Рівненської, Волинської, Львівської, Дрогобицької, Станіславівської та Чернівецької областей практично у кожному селі було розміщено військовий гарнізон.

“Пересічно гарнізони нараховували від 30 до 100, а то й більше чоловік, — читаємо про блокаду у звіті підпілля. — В селі заквартирували в центрі в найкращих, звичайно мурованих будинках. Господарів викидували з їх домів, не журячись тим, чи вони мають де приміститися, чи ні. Майно господарів при тому гарнізонники грабували і нищили. Озброєння гарнізонів: 15 важких кулеметів, 5—20 легких кулеметів, десятизарядки, автомати, гранати, нерідко гранатомети і польові гарматки. Місце квартирування гарнізони укріплювали дротяними загородами, земляними окопами, бункерами, окремими кулеметними гніздами (часто на дахах будинків)”.

Так під прицілом кулеметів та за колючим дротом розпочалася кампанія з “вільного” волевиявлення у Західній Україні.

Не менш принциповою, ніж для радянської влади, ця кампанія була і для українського підпілля. Провал виборів мав продемонструвати несприйняття населенням комуністів та окупаційний характер їхньої влади.

22 листопада 1945 року керівництво українського підпілля оголосило про початок противиборчої кампанії, метою якої мав стати бойкот виборів. Пропагандисти отримали завдання організовувати масову роз'яснювальну роботу серед населення — проведення мітингів, бесід, поширення листівок. Відділи УПА повинні були забезпечити охорону пропагандистів, а в день виборів їм доручалося проведення бойових акцій для зриву роботи комісій, знищення виборчих бюлетенів та засобів зв'язку. Окремим завданням підпілля була ретельна фіксація перебігу кампанії, особливо актів терору з боку влади. Завдяки цьому сьогодні маємо десятки документів (в архіві СБУ тільки у 376-й справі маємо цілих два томи) з різних куточків Західної України, які детально відтворюють події того часу.

Узимку 1945—1946 років розпочалося завзяте протистояння двох пропагандистських структур — радянської та повстанської. Перша мала за собою величезний державний ресурс — на допомогу місцевим комуністам звозилися члени партії з цілої України, до цієї роботи примусово залучали сільських голів та вчителів. На боці другої була підтримка населення та завзяття самих активістів, які працювали за ідею. У селах паралельно проводилися мітинги, на яких агітували “прийти на вибори, щоб проголосувати за блок комуністів та безпартійних”, та інші, на яких закликали “бойкотувати сталінську псевдодемократію”, масово поширювалися офіційні комуністичні та підпільні націоналістичні листівки. Розклеєні протягом дня радянські плакати за ніч заклеювалися повстанськими закликами.

“В селі Доброгостів Дрогобицького району, — читаємо про плакатну війну, — революційні листівки появлялися тричі на день на місці большевицьких”. Часом зігнані на мітинг селяни самі перетворювали його у противиборчу демонстрацію. У звіті Долинського району подані такі цифри акцій підпілля напередодні виборів: проведено 63 мітинги, 1450 гутірок з населенням, розклеєно 17400 плакатів.

Інформаційна війна відбувалася на фоні завзятого збройного протистояння між українськими повстанцями та вояками гарнізонів, що проводили облави населених пунктів та прочісування лісових масивів. Гарячі ідейні суперечки супроводжувалися канонадами справжніх боїв.

Врешті настало 10 лютого 1946 року. “Коли вибила шоста година, — читаємо у повстанському звіті, — голова виборчої комісії (якщо комісія не втекла до лісу або не була в тюрмі) урочисто проголошував присутнім членам виборчої комісії, бійцям гарнізону та... арештованим громадянам, при арештованій комісії, що настала найрадісніша хвилина в їхньому житті — починаються вибори до Верховної Ради СРСР”.

Для комуністів принципово важливим було, аби вибори почалися у точно визначений час і за присутності перших виборців. Оскільки охочих голосувати не було, то НКВД вирішило забезпечити “добровольців”, арештовуючи перших ліпших, а позаяк спецслужби мали інформацію про спроби втечі членів комісії, то напередодні заарештували і їх. Для виконання цих важливих завдань ще вночі 9 лютого гарнізони збільшено додатковими бійцями та технікою — танкетками та навіть танками.

Зранку війська почали вриватися в хати, виганяючи людей на голосування. Оскільки це була неділя, енкаведисти вривалися в церкву і припиняли службу (попередньо священики отримали наказ починати богослужіння о 6-й годині) і гнали людей на дільниці, при цьому використовували вогнепальну зброю та гранати. Тим часом відділи УПА, аби дезорганізувати вибори та припинити знущання над населенням, почали напади на військові гарнізони. Зав'язалися бої — у селі Труханів Сколівського району Дрогобицької області перестрілка між повстанцями і вояками НКВД тривала цілий день, допоки отримана гарнізоном увечері підмога не змусила упівців відступити.

Протягом дня терор наростав. Комуністи бачили, що вони не в силі забезпечити потрібної явки на виборах, тому солдати нещадно били людей і палили їхні господарства. У протоколах підпілля під час “переконування” виконати свій громадянський обов'язок зафіксовано навіть випадки вбивств.

Саме голосування один із його учасників описав так: “Коли ніхто із зловлених під час облави людей не хотів брати виборчого бюлетеня до рук, большевики силою вкладали бюлетень між пальці, кілька бандитів тримали витягнену руку виборця над урною, один з них ударяв патиком по пальцях, і бюлетень звичайно випадав над урну. Один з бандитів кидав бюлетень до отвору урни і казав: “Ну іді сволочь, проголосовал””.

Та незважаючи на використання сили, комуністам не вдалося повсюдно провести вибори — в окремих населених пунктах проголосували всього по кілька осіб, інші сховалися від влади. Підсумовуючи результати виборів у своєму районі, підпільники з Жидачівщини вказують, що за їхніми підрахунками тут проголосувало близько 45% населення, з них лише 5% голосували добровільно, решта під тиском залякування та терору.

Проте це не завадило комуністам говорити про 99% явку населення і чергову абсолютну перемогу блоку комуністів і безпартійних. Адже, як казав Сталін, виграє не той, хто голосує, а той хто рахує.

Описані події сталися шістдесят п'ять років тому. Проте ніхто з певністю не може сказати, що таке ніколи не повториться. Особливо в країні, влада якої розуміє і шанує лише формальний бік демократії, в країні, в якій Сталін ще не помер. Історія, як відомо, дуже вимоглива вчителька і постійно повторює невивчені уроки.

Володимир В'ЯТРОВИЧ