Путін обіцяє нову гонку озброєнь

І внутрішні завжди перебували на службі й утриманні зовнішніх. Якось виходило, що справжніми недругами ставали ті, кого зараховували до друзів, а товариші й майже брати миттю перетворювалися на злісних і лютих супротивників. Причому всі ці пригоди з реальними й надуманими ворогами повторюються майже один до одного в дивовижній одноманітності.

Нинішня президентська кампанія в Росії (виборчою її назвати неможливо, адже переможець відомий був іще до її початку) характерна однією особливістю. Головний кандидат у дебатах участі не бере, з програмою не виступає. Натомість він вибухнув низкою статей, — як вважає, з актуальних проблем внутрішньої та зовнішньої політики. Нещодавно в офіційній “Российской газете” опубліковано його допис “Бути сильними: гарантії національної безпеки для Росії”.

Присвячено його проблемам армії, військово-промислового комплексу й усього, що з ними пов’язане. Розбирати зміст — заняття абсолютно марне. Нічим особливим ця стаття не відрізняється від усіх попередніх. Знову ті самі обіцянки всім усе дати, забезпечити в потрібних обсягах і кількостях. Довкола вороги, треба бути сильними у військовому плані, щоб нас поважали. Це евфемізм, ужитий замість “боялися”. Просто так кандидат у президенти не висловлюється, годиться дотримуватися дипломатичного політесу. Але кому потрібно — як усередині країни, так і за її межами, всі збагнуть. Укотре підтверджується сказане одного разу французьким міністром Талейраном: вони нічого не зрозуміли й нічого не навчилися. Той мав на увазі представників династії Бурбонів, які повернулись у Францію після Реставрації. Сказане великим дипломатом повною мірою стосується й сьогоднішньої російської влади.

Про те саме свідчить і остання частина статті Путіна. “Вибудовуючи оборонну політику, модернізуючи збройні сили, ми повинні орієнтуватися на найсучасніші тенденції у військовому мистецтві. Відстати від цих тенденцій — означає заздалегідь поставити себе в уразливе становище. Поставити під удар країну, життя наших солдатів і офіцерів. Ми ніколи більше не повинні допустити повторення трагедії 1941 року, коли неготовність держави й армії до війни було оплачено величезними людськими втратами. Безпрецедентний масштаб програми озброєнь і модернізації ОПК підтверджує всю серйозність наших намірів. Завдання полягає в тому, щоб не виснаживши, а помноживши економічні сили країни, створити таку армію, такий ОПК, які здатні забезпечити Росії суверенітет, повагу партнерів і міцний мир”.

Причини гіркого літа 1941-го, відступу влітку 1942 року не в нестачі техніки чи її якості, а в істотних хибах радянської системи. Вони обов’язково дались би взнаки, і кількість танків чи літаків нічого в цьому сенсі не вирішувала. Не достатньо мати сучасні машини й артилерію, треба вміти ними правильно користуватися. А це вже з іншої опери.

Страшні втрати у Другій світовій війні ввійшли до генетичної пам’яті народу. І ця психологічна травма всіляко була експлуатована радянською владою, щоб виправдати нестримну гонку озброєнь, що лягала непосильним тягарем на економіку держави. Величезну масу зброї та боєприпасів виробляли заради апетитів військово-промислового комплексу, чимдалі більших. Американські фахівці були вкрай здивовані низькою якістю металу новітнього тоді надзвукового радянського винищувача МиГ-25, що його льотчик Віктор Бєлєнко викрав і спрямував 1976 року до Японії. Після навіть одного польоту на надзвуковій швидкості двигун вимагав повної заміни. Крім того, якість зварювання елементів фюзеляжу була надзвичайно погана. Радіоустаткування найкращого бойового літака Країни Рад було на лампах, тоді як весь світ уже давно перейшов на транзистори й мікросхеми.

І ось тепер Путін знову обіцяє робітникам оборонних заводів нові замовлення й витрачання величезних грошей на виробництво озброєнь. Але ж нинішня Росія зовсім не Радянський Союз. Годі й питати, навіщо все це говорити й давати абсолютно нездійсненні обіцянки. Вони не для тих, хто виходив на Болотну площу та проспект Сахарова. Ті люди самі себе зробили, і від держави їм треба одного: аби не заважала.

Адресат таких матеріалів — громадяни, які працюють на державних підприємствах. Вони повністю залежать від того, що влада їм дасть у вигляді замовлень і капіталовкладень. А зробити це спроможна (так влаштована вертикаль у державі) тільки одна людина. І не конче треба премудрої голови, щоб зрозуміти, за кого їм слід голосувати. Оборонний комплекс — ідеальний майданчик для реалізації неоімперських устремлінь влади РФ. Неважливо, що медицина, освіта й житлово-комунальне господарство у поганому стані. Немає нормальних помешкань, тисячам сіл та містечок бракує газопостачання. Потрібне озброєння, щоб Росії боялись, а отже, щоб її поважали.

Ніколи ще з такою очевидністю Путін не розкривав своїх прихованих страхів, як у цій статті. Втручання у внутрішні справи ззовні з гуманітарних причин — найпомітніший головний біль і нічне жахіття прем’єра-кандидата. Активність Заходу на Близькому Сході примушує автора нервувати з двох причин. По-перше, все, що діється в Сирії, а доти в Північній Африці, він приміряє на себе. А раптом російський народ, наслідуючи заразливий приклад українського, вийде на Красну площу під мури Кремля й поставить вимогу піти у відставку? І, звичайно, зробить це за намовою ворожого Заходу, який Росії не боїться, бо ж до кінця вона не переозброїлася. По-друге, Близький Схід так непокоїть Путіна тому, що оголює майже повну неспроможність його зовнішньої політики.

Цикл передвиборних статей Путіна завершився публікацією “Росія і світ, що змінюється” (див. стор. 28). Багато уваги приділено США, Європі, Арабській весні, Іранові, Азійсько-Тихоокеанському регіону, підтримці співвітчизників у Балтії. А ось про країни СНД практично ані слова. Сказати ж бо, власне, нічого. Провал політики РФ щодо практично всіх ближніх сусідів. Про Грузію говорити зайве, з Азербайджаном мало довіри через повну підтримку Вірменії. Єреван спить і бачить, як ослабити такі тісні взаємини з Москвою, та ще й весь час намагається відновити зв’язки з Туреччиною. У Центральній Азії Киргизія показує норов і готова закрити російську базу в Канті. Узбекистан давно відбився, Таджикистан на шляху до цього. І навіть член Митного союзу Казахстан почувається в ньому геть незатишно. З Білорусією “холодний мир”. З Україною зовсім погано. То газ, то сир, то Чорноморський флот, а ще Керченська протока. То про що ж говорити?

У своїй статті Путін укотре продемонстрував, що Росія за нього проводитиме навіть не архаїчну, а ретроградну політику. Його мислення залишається на рівні першої половини ХХ століття. Отож на найближчу перспективу нас чекають із таким сусідом нелегкі часи.

Юрій РАЙХЕЛЬ