Путін купив Україну за гроші Внєшекономбанку?

Прямо не пов'язані між собою міжнародні події та дії української влади, якщо надати їм певної послідовності, починають вибудовуватися у зрозумілий ланцюжок досягнення власних інтересів нинішніх українських можновладців.

Згадаймо події останнього часу.

Приїзд до Києва інкогніто Романа Абрамовича. Підписання у Харкові угоди щодо продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії у Севастополі. Об'єднання авіапромів України та Росії. Пропозиції Росії об'єднати “Газпром” та “Нафтогаз”, програш Ріната Ахметова “невідомим” потужним колам.

Початок цього ланцюжка пов'язаний з порушенням Конституції України щодо подальшого перебування на її території збройних сил іншої держави.

По суті, мова йде про знищення незалежності України та фактичне відтворення колишнього Радянського Союзу з центром у Москві. Правда, кількох угод виявилося замало. Треба було щільніше прив'язати Україну до Росії. А це питання, яке коштує набагато більше, ніж 4 мільярди доларів на рік.

У своїх міркуваннях росіяни, а слідом за ними і українська влада, вживають цифру 40 мільярдів доларів, не уточнюючи, що мається на увазі десять років. Чому це робиться? Тому, щоб у свідомості більшості пересічних українців вартість здачі інтересів України не видавалася надто малою.

Однак підемо далі. Що таке українська економіка? Це майже наполовину металургія, яка формує бюджет України. Відібрати її — означає поставити під свій контроль майже половину економіки України. З цього і починається шахова партія, яку ще задовго до підписання харківських угод розпочали “анонімні” росіяни.

Ця партія мала настільки високий рівень, що виграти її міг лише один з двох керманичів Росії, який має безпосередній вплив на бізнес: Володимир Путін. Він уже довів це раніше, поставивши одного російського олігарха на коліна, а кількох інших, включаючи Ходорковського, — за ґрати.

Після того, за словами політолога Станіслава Белковського, Путін став найбагатшим тіньовим олігархом Росії із статками 40 мільярдів доларів, який володіє 4,5% акцій “Газпрому” та 18% акцій “Роснафти” — найбагатших фірм Росії.

Але найбільшим активом Путіна була і залишається влада, у якій три чверті місцевих керманичів займають колишні працівники КДБ.

Звичайно, Путін не міг оприлюднити свої наміри стосовно України. Потрібен був зацікавлений олігарх-посередник, який би не мав прямого стосунку до влади, але був би з нею пов'язаний. Найкращим і найближчим посередником для Путіна був і залишається бізнесмен Роман Абрамович.

Путін багато разів публічно зустрічався з різними олігархами Росії, але на жодному фото чи відео неможливо побачити разом Путіна і Абрамовича, хоча останнього багато років називали найбагатшою людиною Росії.

Між тим, саме Путін призначив Абрамовича губернатором Чукотки з її численними багатствами і кілька разів публічно відмовляв йому у відставці. Ще тоді можна було зрозуміти, що ця гра президента Росії Путіна і бізнесмена-губернатора Чукотки Абрамовича мала під собою якесь інше підґрунтя.

Тільки з цією людиною Путін міг бути максимально відвертим, розраховуючи і на пряму зацікавленість Абрамовича у “вічному” бізнесі — металургії. Можливо, саме тому на початку 2010 року останній несподівано і анонімно з'явився у Києві, де у нього ніколи не було ніякого бізнесу.

Привід для його приїзду залишився невідомим. Преса трохи пошуміла і замовкла. Писати далі було нічого. Але надто цікаві журналісти звернули увагу на те, що Абрамович, який зазвичай не цурається преси, відразу ж зник з поля зору і пересувався Києвом в автомобілі із затіненими вікнами.

До харківських угод було ще далеко, але вже тоді дехто висловлював припущення щодо конфіденційної зустрічі Абрамовича з кимсь із близького оточення нового українського президента або з ним самим.

Однак повернімося назад. Розмірковуючи над датами подій, які розгорнулися навколо Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, а пізніше — меткомбінату “Запоріжсталь”, автор згадав власне спілкування з керівництвом першого заводу, яке відбулося на початку 2009 року.

Тоді ММК був у скрутному стані, не отримавши від держави 1,7 мільярда гривень ПДВ за відвантажену експортну продукцію. Один з цехів комбінату не працював. Автор зустрівся у Києві із заступником директора заводу і запропонував йому відновити роботу цього цеху для випуску монопольної продукції з прибутком 100%.

Той порадив звернутися до директора Володимира Бойка через іншого заступника, який займався цими питаннями. Автор так і зробив, але, на диво, не отримав відповіді на свою пропозицію, хоча вона дозволяла комбінату отримати 100 мільйонів доларів — майже половину невідшкодованого державою ПДВ.

Лише зараз з'ясувалося, що саме тоді Бойко домовлявся з росіянами про продаж комбінату. Пропозиція автора була йому не потрібна.

Розуміючи, що йому уже не жити в рідному Маріуполі, Бойко почав хитрувати, аж поки у травні 2010 року на комбінат не прийшли два представники офшорної компанії і не представили документи про зміну керівництва комбінату. Хто за ними стояв, невідомо, але почерк дій показав: це були росіяни.

Ця історія пригадалася невдовзі після того, як розпочалася нова. Разом з південнокорейською корпорацією Posco Рінат Ахметов вирішив купити за 1,2 мільярда доларів меткомбінат “Запоріжсталь”, який належав Едуарду Шифріну та Алексу Шнайдеру. Покупець навіть вніс задаток у сумі 50 мільйонів доларів.

Однак після харківських угод і зустрічі з президентом України Шифрін раптом відмовився від продажу і вирішив повернути Ахметову задаток та штраф у сумі 50 мільйонів доларів. Такі події зустрічаються украй рідко.

Новими власниками “Запоріжсталі” стали Роман Абрамович та Алішер Усманов.

Останній відомий своїми близькими зв'язками з Путіним, а також тим, що 2007 року разом з українськими соціалістами, бютівцями та регіоналами намагався захопити Одеський припортовий завод і порт Південний. Зазіхання ж Абрамовича на металургійний завод видаються дивними.

Наразі питання продажу “Запоріжсталі” знаходиться у Лондонському суді, але відомо, що росіяни мають викласти за комбінат 1,7 мільярда доларів, тобто на 500 мільйонів доларів більше, ніж планували заплатити Posco і Рінат Ахметов.

Скільки він коштує насправді, автор чув з вуст самого Шифріна кілька років тому під час відкриття реконструйованої київської синагоги на Подолі, куди автора запросила близька до українських олігархів особа. Тоді автор і почув від власника “Запоріжсталі” цифру: 1 мільярд доларів.

З урахуванням кризи завод може коштувати максимум 1,2 мільярда доларів. Тому видається дивним, чому росіяни вирішили сплатити за нього на півмільярда доларів більше. Правда, за цей актив розплачується російський державний Внєшекономбанк, який, до речі, знаходиться під патронатом Володимира Путіна.

Якщо згадати, що у грудні 2009 року більша частина металургійної компанії “Індустріальний союз Донбасу” була продана російським інвесторам, за якими теж стояв Внєшекономбанк, то складається картина захоплення української металургії за допомогою держбанку Росії, який має обслуговувати лише державні потреби.

Після багатьох невдалих спроб домовитися з Віктором Ющенком про спільну роботу у сфері економіки, Володимир Путін прийняв рішення про державне захоплення усіх ключових українських галузей та об'єктів. Він не міг змусити кредитувати акцію комерційні банки, тому цю роль виконав державний банк.

Розуміючи, що продаж великих активів без першої особи держави неможливий, Путін повинен був домовлятися через посередників-олігархів. Цілком вірогідно, що стосовно “Запоріжсталі” ними були Роман Абрамович та Едуард Шифрін.

Посередники щодо комбінату імені Ілліча невідомі. Однак Бойка могли змусити це зробити шляхом штучного неповернення ПДВ. Адже на тлі затримання податку всім експортерам України в обсязі 17 мільярдів гривень сума неповернення ПДВ одному комбінату — 1,7 мільярда гривень — видається завищеною.

Вірогідним посередником щодо ІСД був один з його власників Віталій Гайдук, який теж несподівано продав свою частку акцій.

Швидко виконати таку складну роботу з відчуження на користь олігархів однієї країни значної частки української металургії міг тільки потужний політичний центр, який керує олігархічною спільнотою. На чолі такого центру може стояти тільки одна людина — прем'єр-міністр Росії Володимир Путін.

За все зроблене на користь росіян з кінця 2009 року треба розплачуватися з нинішніми українськими можновладцями, які мовчки спостерігають за подіями у металургійній галузі. Чи не з тих 500 мільйонів доларів, які Внєшекономбанк переплатив власникам “Запоріжсталі”, вони одержать свій зиск?

Марко ОЛІВЕНСЬКИЙ, кандидат економічних наук