Прощання з Паулем Боймером

 Осінь 2022-го — це визволення Харківщини та правобережної Херсонщини. Це масовані удари по українській енергетичній інфраструктурі. Це подвиги та злочини, військові перемоги та військові тяготи. А ще це гучна прем'єра від Netflix: нова екранізація “На Західному фронті без змін”.

Звичайно, головний антивоєнний фільм року дивилися і в Україні, що воює. Однак тут він справив ефект, на який навряд чи розраховували творці картини.

Багато українців, які колись читали роман Ремарка та співпереживали книжковому Паулю Боймеру, глянули на екранного Боймера зовсім по-іншому. Головного героя почали розглядати крізь призму власного досвіду, набутого за дев'ять місяців повномасштабної війни.

Виявилося, що вчорашній німецький школяр, який добровільно вирушив на фронт — агресор та окупант. Цей начебто симпатичний хлопець та його вірні товариші топчуть захоплену землю Франції.

Та обставина, що їх одурманила мілітаристська пропаганда, не знімає з них відповідальності за вчинене.

Той факт, що їм самим доводиться несолодко в окопах, не применшує зло, яке вони вчиняють щодо іншого народу. І колишньої емпатії вони не викликають.

Тепер, коли ми опинилися в епіцентрі великої війни, стає неможливо відокремити вигаданих героїв від військово-політичної машини, з якою вони пов'язані. З'ясовується, що такий розподіл був розкішшю мирного часу.

Розкішшю, на якій ґрунтується колосальний пласт західної культури: від Ремарка та Белля до Маргарет Мітчелл; від військової прози дев'ятнадцятого сторіччя до творів сучасності.

Причому в комфортному XXI столітті подібний підхід став мейнстрімом, і особисті переживання практично повністю затулили уніформу тієї чи іншої армії.

Іспанський автор Артуро Перес-Реверте знаменитий своїми військово-історичними романами. Його нова книга “Італієць” вийшла трохи більше, ніж рік тому, восени 2021-го.

Сьогодні нам навряд чи вдасться симпатизувати герою, який б'ється за фашистську Італію. За країну, яка стала на шлях збройної агресії ще до Другої світової війни. Країну, яку оголошувала “своїм” усе Середземне море, захоплювала Ефіопію, анексувала Албанію, приєдналася до Гітлера з надією на нові завоювання, окупувала частину Франції, Греції та Югославії.

Ще недавно Україна поділяла концепцію благополучного західного суспільства: “Немає значення, на чиєму боці воює солдат — важливим є його внутрішній світ”.

Нині в українській свідомості стверджується принципово інша етична концепція: “Внутрішній світ солдата неважливий, якщо він воює на боці агресора”.

До 24 лютого позитивний герой міг боротися за неправу справу. З 24 лютого критерії змінилися: герой, який бореться за неправу справу, автоматично стає негативним і вже не може розраховувати на співчуття читачів і глядачів.

Втім, література та кінематограф — лише відображення реального життя. І прощання з вигаданим Паулем Боймером відображає вирок, винесений будь-якому росіянину у військовій формі: хоч би яким був його внутрішній світ.

Найчастіше противника намагаються повністю дегуманізувати, і це прагнення цілком зрозуміле. Радіти знищенню безликих орків все ж таки легше, ніж вітати вбивство ворожих людських особин.

Але, як справедливо зауважує письменник і фронтовик Артем Чапай, проти нас воюють не орки, а люди. До того ж різні люди.

Будемо чесними самі з собою. Не всі з російських окупантів огидні боягузи — серед них трапляються і сміливці. Не всі з російських окупантів є примітивними дегенератами — серед них зустрічаються й читачі Булгакова. Не всі з російських окупантів мародери та ґвалтівники — є й винятки. Не всі з російських окупантів бездушні істоти — серед них можна знайти люблячих синів, чоловіків та батьків.

Але кожен із них — учасник збройної агресії проти іншої держави.

Кожен із них — окремий гвинтик у машині російського військового терору.

Кожен із них — слуга фашистського режиму, який намагається знищити сусідню країну.

Кожен із них робить свій внесок у руйнування українського життя — хтось менший, а хтось більший.

Боягузливий чи хоробрий, безграмотний чи начитаний, безжальний чи добродушний, який воює за контрактом чи примусово мобілізований загарбник завжди залишається загарбником. І це нівелює будь-які індивідуальні риси, не залишаючи місця навіть для мінімальної емпатії.

Ніхто з нас не знає, скільки триватиме нинішня війна, і скільки часу після перемоги буде потрібно Україні, щоб залікувати всі рани, завдані війною.

Якщо зруйновані міста відновлюватимуться роками, то понівечені життя та розбиті серця — ще довше.

Але є щонайменше один критерій, який дозволить говорити про встановлення справжнього миру: не лише на українських кордонах, а й у душах мільйонів українців.

Повноцінне мирне життя повернеться разом із Паулем Боймером — героєм, який воює за неправу справу, і якому, проте, можна співпереживати. Героєм, чию особу виходить розглядати окремо від держави, якій він служить.

Повернення такого героя буде свідчити про те, що Україна нарешті оговталася від тяжких воєнних травм.

І, мабуть, у майбутньому в українській літературі та кінематографі ще з'явиться російський Боймер — солдат ворожої армії, який викликає щось схоже на співчуття. Але через скільки десятиліть після поразки Москви це стане можливим, сказати важко.