Преспап'є з коралом

Наш постіндустріальний побут — із затишними офісами та коворкінгами, високотехнологічними гаджетами та модними розвагами, вишуканими ресторанами та подорожами Європою — продемонстрував надмірну вразливість перед озброєною агресією.

Достатньо кількох залпів ворожої артилерії або кількох ракетних ударів по критичній інфраструктурі — і декорації XXI століття розбиваються на друзки. Порожніють аеропорти, стають недоступними звичні товари, закриваються улюблені заклади, виходять з ладу гаджети, зникає електрика, водопостачання та опалення. А українському хіпстеру доводиться думати не так про модні глобальні тренди, як про фізичне виживання.

Не менш тендітним виявився і наш ціннісний світ.

До 24 лютого в Україні постійно розмірковували про лібералізм та права людини. Але чи багато ці міркування вартують зараз, коли війна вимагає жорсткої дисципліни, а обов'язки громадянина перед державою стали набагато важливішими за його права? 

До повномасштабного російського вторгнення в Україні надавали великого значення толерантності, терпимості та плюралізму думок. Але чи значуще все це сьогодні, коли нетерпимість до ворога та його культури перетворилася на громадянську чесноту, а плюралізм може відкрити дорогу ворожій пропаганді? 

До великої війни в Україні багато говорили про гендерну рівність та подолання сексистських стереотипів. Але чи актуально це тепер, коли сексистське уявлення про “слабку стать” звільняє жінок від мобілізації, забезпечує безперешкодний виїзд за кордон і цією преференцією охоче користуються?

Хтось упевнений, що війна довела неспроможність колишніх уявлень про життя: отже, вони мають бути повністю переглянуті. Необхідно відправити на звалище історії все, що користувалося популярністю в перші десятиліття XXI століття і після 24 лютого перетворилося на застарілий марний мотлох.

Потрібно рішуче покінчити з довоєнними звичками та етичними орієнтирами. Треба позбутися всього, що сьогодні виглядає тягарем і дисонує з нагальною військовою необхідністю. Слід викинути геть усе те, що цінувалося у мирний час — а тепер нічого не варте.

Однак є й альтернативна думка.

У розпал кровопролитної війни непристосоване до війни не знецінюється, а навпаки набуває набагато більшої цінності, ніж раніше. Саме через свою вразливість. Саме тому, що в новій реальності збереження довоєнного багажу пов'язане з величезними зусиллями.

Одна річ — почуватися людиною XXI століття, перебуваючи у безпеці та користуючись усіма благами цивілізації. Інша — залишатися нею, сидячи без світла та води, чекаючи на чергову повітряну тривогу. Залишатися собою всупереч руйнуванню навколишнього світу, на зло ворожим ракетам, всупереч емоційному та психологічному тиску ззовні.

Прихильники цього підходу горді тим, що на дев'ятому місяці війни в ​​Києві зберігаються ознаки колишнього благополуччя. Їх тішить, що у столиці й надалі працюють навіть знеструмлені ресторани: нехай і без гарячих страв. Що в столиці, як і раніше, відбуваються богемні заходи: нехай і при свічках. Що у столиці функціонують сучасні ТРЦ: нехай і ті, що закриваються під час тривог.

Все перераховане сприймається не як спроба залишитись у зоні комфорту, а як прояв української стійкості. Як цивілізаційний виклик агресору, який намагається вбомбити нас у кам'яну добу.