Повернення з кам’яної пастки

Близько полудня 6 листопада парапланерист Ігор Табанюк зі стартового майданчика індійського селища Бір піднявся в повітря над Гімалаями. У Палампур після тривалих пошуків гелікоптер доставив його лише 11 листопада о 10.30. У цьому проміжку часу — п’ять пекельно довгих днів і ночей — мужній 48—річний коломиєць після катастрофи свого літального апарата боровся за життя у гірській пастці — ущелині, обрамленій стрімкими скелями. Без їжі, з пошкодженим хребтом і при мінусовій температурі. Як свідчить сумна практика, за подібних екстремальних умов людина не витримує більше трьох діб. Табанюк протримався майже вдвічі більше. Після перебування в делійському госпіталі він повернувся в Україну. Про його порятунок на півночі Індії повідомляли провідні вітчизняні інформагентства.

Нині колишній військовий пілот—розвідник, підполковник у відставці Ігор Табанюк, завершуючи курс реабілітації, знову активно займається сімейним будівельним бізнесом. І його знову тягне в небо.

“Дружина—героїня”? А чому б і ні

— Під наглядом спортивного лікаря роблю розтяжки, накачую м’язи спини, аби пошвидше скинути підтримуючий корсет, і хочу літати, — зізнається господар затишного офісу на околиці Коломиї. — Хоча дружина Оксана після пережитого в листопаді, звісно ж, проти моїх польотів.

Тут доведеться шукати компромісу. До думки дружини, скрипальки за фахом, яка стала успішною бізнес—леді, він і раніше уважно дослухався, а тепер — і поготів. “Про те, що я зник у Гімалаях, Оксана дізналася другого дня після НП, тобто 7 листопада, і підняла всіх на ноги — українські МНС, Міноборони та МЗС, додзвонилася навіть до міністра закордонних справ Петра Порошенка. Потім переказала значну суму грошей в Індію для оренди гелікоптера. Це, безперечно, активізувало пошуки. Я весь час там, у пастці, відчував енергетичну підтримку своїх рідних і друзів, та найбільше — Оксанину. Тепер собі міркую: добре, що в нас у державі запроваджено звання “Мати—героїня”. Своїй Оксані я б присвоїв звання “Дружина—героїня”. Вона його заслужила сповна. Шкода, що немає такої номінації”.

Парапланеризм він уподобав у 2002—му, коли звільнився з посади заступника командира розвідувального авіаполку з льотної підготовки. Прощання з армією залишило певний осад у душі, тому, аби “зовсім не зав’язати з небом”, взявся освоювати планер із м’яким двооболонковим крилом. У Гімалаї, в дуже популярний серед парапланеристів світу індійський штат Хімачал—Прадеш, минулого листопада приїхав удруге з друзями по захопленню — буковинцем Сашком та киянином Костею.

“Живий — отже, вже пощастило”

Того дня стояла чудова погода пізньої осені, й Ігор пролетів 42 кілометри в напрямку пакистанського кордону, встановивши рекорд для цієї місцевості. На зворотному шляху він потрапив у дуже небезпечний роторний потік, від удару якого раптово склалося крило, і спортсмен “провалився” вниз зі швидкістю 100—120 кілометрів на годину. Висота падіння становила близько 80 метрів (це все одно, що зірватися з даху 25—поверхового будинку). Внизу — зубчасті скелі. Якби крило параплана не зачепилося за виступ, розбився б на смерть. А так падіння завершилося компресійним переломом хребта, саднами рук та ніг. “Біль у попереку відчув відразу, — пригадує спортсмен, — але травма спершу видавалася не надто серйозною. Був такий потужний викид адреналіну, що не відчував найменших проявів боязні. Мовляв, живий — отже, вже пощастило”.

Проте випробування на висоті 3,5 кілометра над рівнем моря тільки починалися. З одягу на ньому були лише футболка, комбінезон і легенька куртка. З їжі — батончик “Снікерса” і півпакетика соку. Ще — коробка сірників, запальничка, аптечка з ампулами болезаспокійливих ліків і комплект армійських ниток. Перша ніч виявилася найважчою — температура повітря знизилася до —2 за Цельсієм. Холод пробирав до кісток. Накрив голову рюкзаком. Наступного дня дотягнувся до завислого на скелі крила й надалі використовував його як ковдру.

“Ніч із 6 на 7 листопада. Боротьба з холодом і болем. Не розумію, від чого більше лихоманить. Важко повертатися, але треба — це зігріває. Поперек — наче в тисках... Згадав друзів, котрі подарували захисний шолом. Голова — єдина частина тіла, яка завжди, при будь—якому положенні, перебувала в комфорті, як на подушці”. (Із щоденника Ігоря Табанюка).

Уранці він зрозумів, що без спеціального альпіністського спорядження вибратися з пастки неможливо. Єдина надія — зашити крило і спробувати злетіти. Якщо не вдатися до чогось радикального, ущелина стане могилою. Зробив собі знеболюючий укол і спромігся спуститися метрів шістсот униз, де шумів потічок. Випив майже літр льодяної води. Застуди не боявся, бо знав, що в екстремальних ситуаціях організм не підведе. Повернувся на старе місце і заночував під каменем.

“9 листопада. 6.00. Із жахом бачу, що ллє дощ, падає сніг із градом. Посилюється вітер. На рівні голови — потужні розряди блискавок і гуркіт грому. Борюся з холодом, краплями і струмками води, що стікають із каменя”.

“10 листопада. 16.00. Армагеддон уже триває 36 годин. Я все ще перебуваю в горизонтальному положенні — бережу сили для майбутньої роботи. Думки працюють винятково на те, аби злетіти”. (Із щоденника Ігоря Табанюка).

Порятунок зі смертельним ризиком

— Не було відчуття наближення невідворотного? — запитую пана Ігоря.

— Мабуть, спершу було, — погоджується він. — Якраз, рахуючи краплі води, що стікали з каменя, я відволікався від дурних думок. Знав, що без їжі людина може прожити щонайменше місяць. Поставив собі за мету — за цей час мушу злетіти. Щоправда, в глибині душі заворушився черв’ячок сумніву: а що далі, якщо не встигну? Боявся замерзнути. Це глупа смерть. У крайньому разі — кинуся зі скелі вниз. Потім аж стрепенувся від цієї думки. Дурню, кажу собі, так не можна. Почав повторювати: я зумію, я це зроблю — полечу на відремонтованому крилі. Встигну. Їсти нічого, то й відволікатися ні на що. Не спав зовсім, аби не замерзнути або не скотитися в прірву.

На початку п’ятої доби почало випогоджуватися. Із—за скель з’явився гелікоптер і, зробивши два кола, зник. Ігор тішив себе надією, що його помітили. Якщо так, то прилетять завтра знову. Ні — продовжуватиме зашивати крило.

Наступного дня гелікоптер повернувся і почав, спускаючись, робити віражі. На п’ятому колі заручник скель побачив обличчя пілота—бороданя в кепці й темних окулярах. “Тоді подумалося, — сміється пан Ігор, — що якогось душмана прислали. Настрій у мене почав псуватися: нічого він не зробить, адже у цього легкого вертольота навіть не було лебідки. Згодом я дізнався, що пілот, також колишній військовий льотчик, дав слово витягнути мене із западні. Зрештою, після кількох невдалих спроб “намацати” точку опори, Ровіндор (так звали мого рятувальника) філігранно посадив одну лижу на камінь, хоча ризик розбитися був великий — гвинт гелікоптера ледь не черкав об скелю. Я швидко заскочив на лижу, вчепився мертвою хваткою, і вертоліт акуратно підняв мене вгору.

“11 листопада. 10.30. Сіли в Палампурі на стадіон, де нас зустрічало близько сотні людей. Першим підійшов Вадим. Він був посередником під час усіх переговорів і надав неоціненну допомогу. Відразу з’єднав мене з Оксаною. Я почув її голос і вперше — на виду у всіх — заплакав”. (Із щоденника Ігоря Табанюка).

Відтепер 11 листопада, як кажуть друзі Ігоря, стало другим його днем народження — на додачу до офіційного 13 липня. Він погоджується. І радить ніколи не впадати у відчай. “За життя, — каже, — треба боротися до останнього. Екстремальні події в Гімалаях ще раз підтвердили цей беззаперечний висновок”.

Досьє

Ігор Табанюк — колишній військовий льотчик, член Федерації парапланеристів України, директор відомого будівельного центру “Деніго”. Першого листопада разом зі своїми друзями вилетів до Індії, в селище Бір, що знаходиться в північному штаті Хімачал—Прадеш. Туди щороку з’їжджаються парапланеристи з усього світу.

Іван КРАЙНІЙ