Показовий рівень

Слова “міліціонер”, “прокурор” і “суддя” стали фактично синонімами хабарництва, підлабузництва та повної втрати обличчя.

 За понад рік, що минув від перемоги Майдану, реформи справді почалися. Принаймні Верховна Рада встигла прийняти кілька дуже важливих документів, що стосуються всіх трьох гілок державного механізму, повне втілення яких у життя цілком здатне забезпечити цілковиту їх видозміну. Очільники відомств також активно говорять про необхідність реформ. Однак доводиться констатувати: якщо не брати до уваги окремих успіхів, у більшості випадків справа не просунулася далі гарних документів та красивої картинки, бо зустріла шалений саботаж на місцях, що підживлюється слабкою політичною волею керівників держави.

Міліція  

Мабуть, найактивніше справи йш­­ли в міліції, що не дивно, враховуючи одіозний імідж цього відомства, переслідування акти­віс­­тів-майданівців та їх убивства працівниками МВС. Упродовж перших півроку через початок прямої російської агресії та сепаратистські акції на Сході країни всі зміни в МВС — це хіба що ліквідація спецпідрозділу “Беркут”, що був повністю дискредитований після Майдану, і перетворення Внутрішніх військ на Національну гвардію.

Та на початку листопада 2014-го міністр Арсен Аваков репрезентував Стратегію реформування органів внутрішніх справ. Відповідно до неї з 2015 по 2017 рік МВС у два етапи має стати європейською поліцією з нормальним, нероздутим штатом, високими зарплатами, чесними працівниками, зрозумілими функціями й гарантіями невикористання її в політичних цілях. А навесні 2015-го повинні бути прийняті основні законодавчі акти, на підставі яких має здійснюватися реформування.

Отже, поки що в МВС більш-менш вкладаються в графік. Міністерство має складатися з п’яти підрозділів: Державної служби з надзвичайних ситуацій, Державної міграційної служби, Державної прикордонної служби, Національної гвардії та Національної поліції. 4 квітня Кабінет Мініст­­рів розглянув та ухвалив чотири законопроекти щодо реформи МВС: “Про органи внутрішніх справ”, “Про Національну поліцію”, “Про сервісні послуги та сервісні центри Міністерства внутрішніх справ України”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулюван­­ня відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху”. Понад те, деякі з листопадових обіцянок уже виконані. Так, розформовано Управління по боротьбі з організованою злочинністю, ветеринарна й транспортні міліції, розпочато процес підготовки нової патрульної служ­­би, проведено скорочення центрального апарату МВС.

Але водночас нічого не зроблено в плані децентралізації сис­­теми управління, про створен­­ня муніципальної міліції поки що мова не йде, не вирішено питання створення національної поліції тощо. Головна ж проб­лема — відсутність повномасштабної люстрації. Так, звичайно, чистка кадрів відбулася, до того ж і природна, особливо в Криму та на Донбасі, де десятки тисяч працівників МВС зрадили присязі й перейшли на бік ворога. Однак у структурі міністерства, особливо на середніх щаблях, збереглося дуже багато одіозних людей старого режиму.

До позитиву слід зарахувати діяльність грузинського десанту в міліції в особі заступника міністра Еки Згуладзе, з приходом якої процес реформування зрушив із мертвої точки. Найближчим часом заплановано реформу МРЕВ, після якої цих центрів ста­­не втричі менше, введення нової, диференційованої систе­­ми штрафів, реформу системи внесення застав для уникнення виходу на волю корупціонерів і терористів, підвищення плати міліціонерам тощо. Найближчі місяці покажуть, чи будуть реалізовані задекларовані наміри. Хоча вже зараз найбільшою проблемою є кадрова.

Суд

Ключовими проблемами судової системи в Україні завжди були хабарництво, політична залежність суддів і загальна їхня не­ефективність. Мабуть, найпершим гучним документом став ухвалений у квітні 2014-го Закон “Про відновлення довіри до судової влади в Україні”, яким було затверджено порядок люстрації суддівського корпусу. На жаль, процес притягнення суддів до відповідальності, зміни керівних органів був майже заблокований і саботований на місцевому рівні. Стратегія розвитку країни президента Порошенка передбачає зміну до 70% суддів до 2020 року, але поки що цей показник і близько не досягнутий.

Наступним кроком у намаганнях реформувати суддівську систему стало створення восени Ради з питань судової реформи, до якої увійшли європейські та українські експерти-правники і яка, своєю чергою, розробила Концепцію судової реформи. Відповідно до неї 12 лютого 2015 ро­­ку Верховна Рада ухвалила Закон “Про забезпечення права на справедливий суд”. Він закладає основи судової реформи й передбачає конкурсний відбір суддів, їхню тотальну переатестацію, містить чіткий перелік можливостей відсторонення і притягнення до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до міжнародних стандартів повинні регулюватися питання створення судів, оптимізації їхнього складу та діяльності, призначення суддів на адміністративні посади. Органи виконавчої влади не матимуть впливу на процедури створення судів і визначення кількості суддів. Закон також вносить зміни в організацію та порядок формування Вищої кваліфікаційної комісії суд­­дів України, що діятиме у складі кваліфікаційної та дисциплінарної палат.

Окрім того, 17 грудня 2014 ро­ку був ухвалений у першому читанні Закон “Про судоустрій і статус суддів”. Наступними кроками, згідно з Концепцією, мають стати зміни процесуального законодавства, вдосконалення законодавства про адвокатуру та прокуратуру, безоплатну правову допомогу, законодавство про виконання судових рішень, а також проект змін до Конституції України в частині регулювання судівництва.

Однак слід зазначити, що наразі всі вказані позитивні кроки майже не стосуються реального судочинства. Українські суди й далі виносять безліч скандальних рішень, позаяк люстрація майже не торкнулася суддівсь­кого корпусу. Особливо якщо мова йде про керівні посади та системи Міністерства юстиції. Середні та нижчі ланки саботують реалізацію вже ухвалених законів. До того ж є питання і щодо самого законодавства, яке передбачає повне запровадження новаторських законів тільки після початку повноцінного функціонування Вищої ради юстиції, котра вже рік не може нормально зібратися.

Прокуратура

Третьою головою правоохоронного блоку є прокуратура (док­лад­­­ніше в інтерв’ю Сергія Іванова, див. с. 18). Саме тут ситуація чи не найважча, адже і законодавча реформаторська база слабша за міліцейський та судовий блок, і система є ще більш уста­лено-мо­­нолітною. До цього також варто додати відверте небажання всіх трьох генеральних прокурорів, що змінилися за цей рік, перетворень у своєму відомстві, хоча й із різною мотивацією. Прокуратура лишається каральним інструментом у руках президента.

І це при тому, що 14 жовтня 2014 року Верховна Рада ухвалила новий Закон “Про прокуратуру”, який містить кілька дуже позитивних моментів. Скасовується прокурорський нагляд за дотриманням і застосуванням законів (зокрема, у “приватному секторі” економіки), вста­­новлю­ється конкурсна система заміщення посад прокурорів з метою збільшення незалежності прокурорів, передбачається функ­­ціону­­вання таких органів прокурорського самоврядування, як Всеукраїнська конференція працівників прокуратури та Рада прокурорів України. Нарешті, встановлена норма про недопустимість усних наказів прокурорам у їхній діяльності.

Однак перші реальні зміни ми побачили тільки в березні 2015 року за генпрокурора Вік­тора Шокіна, коли було зменшено кількість районних прокуратур і стартувала професійна переатестація прокурорів. Також має розпочатися процес відкритих конкурсів на заміщення посад прокурорів у супроводі люстрації. Грузинський заступник Шокіна Давід Сакварелідзе обіцяє перші результати приблизно через півроку.

Знову ж таки найбільша проблема — саботаж виконання ухвалених законів на місцях. Але є й ще одна, не менш серйозна: новий Закон “Про прокуратуру” має набрати чинності 26 квітня 2015 року, але внаслідок техніч­но-юридичних недоліків його перехідних положень, а також свідомої бездіяльності колишнього очільника прокуратури Віталія Яреми ця реформа може не відбутися. Понад те, за твердженням експертів, не виключений правовий та інституційний колапс, коли старий закон утратить чинність, а новий не запрацює. Прокуратуру може бути паралізовано, адже в парламент внесено кілька законопроектів, які пропонують узагалі відтермінувати цей закон на кілька років. Тож питання реформування прокуратури зависло в повітрі.

Богдан БУТКЕВИЧ