Питання без відповідей у Стратегії демографічного розвитку України до 2040 року

Мінсоцполітики розмістило для громадського обговорення проєкт Стратегії демографічного розвитку України до 2040 року (далі — Стратегія). Також відбулася презентація проєкту Стратегії на Форумі “Демографічне майбутнє України”.

Так от, перспективи відповідно до Стратегії для України, відверто кажучи, похмурі. До 2040 року, за оцінкою Інституту демографії, нас залишиться лише 29 мільйонів, а до 2050-го — взагалі 25 мільйонів. Але якщо впровадити заходи, визначені концепцією, то кількість населення 2030 року становитиме 34 мільйони, але 2050-го однаково впаде до 31,6 мільйона жителів. І це у випадку, якщо війна чи принаймні її активна фаза закінчиться.

На цьому можна було б відкласти проєкт, який не вирішує питання хоча б стабілізації демографічного стану, якби під час презентації не пролунали запевнення урядовців, що вимирання населення взагалі-то не страшне, аби лише якість життя була прийнятною.

Слід зазначити, що проблеми, які стоять перед Україною, в концепції описано досить детально, а от причини їхнього виникнення і загострення подано фрагментарно. Втім, вони мають глобальний характер, і без їхньої чіткої ідентифікації та безжалісної констатації не обійтися, хоч би як це було неприємно та неполіткоректно. Потрібно визнати, що ні держава, ні церква не справилися з викликами, які об’єктивно руйнують інститут сім’ї та зменшують мотивацію до продовження роду. На жаль, тут відіграють роль не тільки економічні, а й психоемоційні фактори.

Більшість заходів, запропонованих концепцією, мають обтічний, політично коректний характер. Тому очікувати позитивних зрушень за небажання вживати непопулярні заходи не варто. Хоча заради справедливості міністерство принаймні окреслило напрями докладання зусиль для реалізації Стратегії, однак не пропонуючи конкретних рішень. А без них Стратегія зводиться до переліку побажань на кшталт приємних для політиків лозунгів “За все хороше, проти всього поганого”. І хоча, як зазначалося на Форумі, Стратегія не має передбачати конкретного переліку завдань, а лише стратегічні цілі, однак її практична цінність якраз мала б відображатися в проголошенні варіантів політичних рішень, які мали б показати, що такі стратегічні цілі не є мантрою.

Тому доцільно зупинитися на питаннях, які ні в Стратегії, ні на Форумі не згадувались або на які не давалися відповіді.

Насамперед щодо повернення українців, які емігрували як до лютого 2022-го, так і після. Якщо ми хочемо повернути не тільки жінок і дітей, але й чоловіків, у тому числі тих, хто залишив Україну після початку широкомасштабної агресії, то слід уже зараз визнати, що добровільно сьогодні мало хто повернеться, а після закінчення війни у них залишатиметься психологічний бар’єр наразитися на осуд з боку не тільки фронтовиків, а й тих, хто або працював на оборону, або навіть переховувався від військкоматів, заздрячи більш кмітливим емігрантам. І хоч би скільки запевняли, що мігранти донатили на армію, лобіювали інтереси України, однак залишатиметься німе питання: де ти був, коли країні було зле?

Вирішення цього питання досить просте, але політично вразливе — включити економічний фактор. Бронювання тих, хто отримує офіційну зарплату, як пропонував уряд, на рівні навіть меншому за 1000 євро, має поширюватися також на всіх мігрантів. Звичайно, це повинно змусити уряд, зокрема, податкову адміністрацію, напружитися та домовитися з країнами ЄС, куди в основному емігрували громадяни України, щодо перерахування ПДФО та ЄСВ в Україну. Але тут можна очікувати розуміння, адже ці країни і так допомагають нашій країні. Україна має перейти до фіскальних відносин, які діють у США, де американський громадянин зобов’язаний платити податки до бюджетів Сполучених Штатів незалежно від джерела доходів і місця їхнього продукування. Оскільки заробітна плата українців за кордоном однозначно вища за поріг бронювання, запропонований українським урядом для працівників, які залишилися в Україні, то кожен емігрант, що сплачуватиме податки та внески в Україну, розглядатиметься не як потенційний ухилянт, а як громадянин, що працює на перемогу України.

Тепер щодо стимулювання народжуваності. Крім заклику “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”, слід було б акцентувати, що єдиним практичним результатом для покращення демографії від кохання є народження дітей. Причому в повноцінній сім’ї, яка є союзом чоловіка та жінки, причому узаконеним. В останньому переконалися деякі чоловіки, які, наживши по троє дітей без реєстрації шлюбу, з подивом дізналися, що відстрочки від мобілізації життя з жінкою “на віру” не дає, попри нажите потомство. Слід було б у Стратегії акцентувати, що поняття “сім’я” стосується первинного, визнаного всіма релігіями інституту, виключаючи інші форми зв’язків, які з погляду демографічної політики мають розглядатись як пустоцвіт, своєрідний соціальний вірус.

Хоча в проєкті Стратегії і згадуються фактор старіння нації та потреба якнайбільше продовжувати активну участь старшого покоління в економічному житті, однак необхідність збільшити вік виходу на пенсію сором’язливо замовчується. Щоправда, вказувалося на потребу повернутися до принципу “трьох поколінь”, коли під одним дахом живуть діти, батьки та дідусі з бабусями, що дозволяє мамі швидше повертатися до активної економічної діяльності, лишаючи дітей дідусям і бабусям. Однак цього недостатньо, що прийняти рішення народити третю та більше дитину.

Як зазначалося на Форумі, прості виплати по народженні дитини стимулюють дітонародження насамперед у неблагополучних сім’ях, які в основному покладаються саме на таку допомогу держави. Тоді як потрібно стимулювати народжувати жінок, які є соціально та економічно активними, причому в найбільш продуктивному віці — від 20 до 30 років. Саме на такий вік припадає відносно найнижча протягом життя заробітна плата, тому і для роботодавця саме цей період життя є найвигіднішим. Узагалі слід пропагувати принцип: спочатку діти, потім кар’єра. Він активно культивується в тих же США, де одинак не заслуговує на довіру ні в бізнесовому, ні в суспільно-політичному середовищі.

Загалом потрібно орієнтувати роботодавця віддавати перевагу працевлаштуванню саме сімейних працівників — вони набагато більш старанні та прив’язані до місця роботи, ніж одинаки, які готові перебігти до конкурента за будь-якої нагоди, попри вкладені роботодавцем кошти в їхню професійну підготовку. До речі, працівники передпенсійного та пенсійного віку теж об’єктивно вигідні для роботодавця: їхня віддача лише на 20% нижча за максимальний рівень, який припадає на 40—50 років, але вони мають, як правило, цінний досвід.

Чого немає в проєкті Стратегії, так це участі місцевого самоврядування в поліпшенні демографічного становища. А воно надзвичайно зацікавлене в збільшенні дітонароджуваності хоча б через бюджетні фактори. Однак Стратегія відводить їм роль тільки у створенні комфортного середовища проживання без надання інших інструментів фінансового характеру. Але сама держава виявилася бездарною в провадженні багатьох програм соціального захисту, в тому числі в стимулюванні дітонароджуваності.

У рамках децентралізації держава могла б перекласти вирішення цього завдання саме на органи місцевого самоврядування, передаючи їм необхідні фінансові ресурси хоча б на тому рівні, на якому вона витрачає з державного бюджету. Але для цього Мінсоцполітики має виробити перелік напрямів, куди можна витрачати ці кошти. Це можуть бути як прямі виплати по народженню дитини, так і непрямі матеріальні заохочення, зокрема фінансова допомога в кредитуванні на отримання житла, зменшення в сплаті податку на доходи фізичних осіб у частині, яка належить до бюджету громади, зменшення ставки відрахувань до Пенсійного фонду, виплати до цього фонду внесків замість породіллі. Також можуть бути додаткові бонуси для жінок віком 20—30 років або при народженні третьої дитини. А вже місцева рада має визначати, в якій пропорції витрачати такі кошти. Звичайно, для цього потрібно розмежувати повноваження між державою та самоврядуванням, а також розподілити їх усередині місцевого самоврядування відповідно до інтересу держави, про що вже згадувалось у попередніх публікаціях.

Звичайно, кожен український уряд традиційно хоче залишитися при владі якомога довше. Особливо якщо конкретні рішення приймаються не ним. Однак клубок проблем настільки заплутаний, що політично відповідальний уряд чи принаймні профільне міністерство могли б запропонувати перелік альтернативних рішень для того, аби хоча б оцінити рівень їхнього сприйняття політикумом і суспільством. Здебільшого такі нестандартні кроки спочатку викликають спонтанне несприйняття, але тільки так і здійснюються реформи, що приводять до реальних змін. Навіть якщо неминуча рецесія зводить нанівець наміри реформаторів, просвіта суспільства, зумовлена їхніми зусиллями, рано чи пізно відчиняє вікно можливостей для наступної спроби змінити сформований неефективний устрій. Подолання демографічних викликів потребує саме таких дій з боку відповідальних політиків. 

Юрій ГАНУЩАК, директор Інституту розвитку територій, Автор та співавтор ряду законопроектів з питань реформування місцевого самоврядування, бюджету та державних закупівель