Перший рік Януковича: між вертикаллю та суспільством

У своєму виступі в парламенті президент Янукович наголосив, що розпочата новою адміністрацією “реформа влади” має завершитися реформою “всієї політичної системи”.

Що саме розуміється під капітальним ремонтом “політичної системи”, президент не пояснив. Втім, виходячи з контурів “реформи влади” можна окреслити й стратегічний напрямок глобальних задумів Віктора Януковича.

Він бажає стати домінантним гравцем в інституціональному та політичному плані. І немає сумнівів, що політичне реформування буде спрямоване у цьому напрямку.

Щоб побудувати політичний режим домінантного гравця, потрібно розуміти, яким чином цей режим працює і на чому ґрунтується його ефективність.

Умовою побудови такого режиму є опора на соціальну більшість, на рейтинг президента на рівні 60-70% (Путін, Лукашенко). Формула стабільності — соціальний контракт з суспільством.

Якщо у президента є соціальний контракт, як у Путіна або Лукашенко, тоді йому не потрібно шукати контракту з елітами, а еліти вже інтегровані в соціальний контракт і підкорюються президенту.

Наприклад, високий рейтинг Путіна дає йому всі важелі для того, щоб вишикувати чиновників або олігархів. Якщо президент не спирається на соціальну більшість, у нього немає рейтингу a-la Путін, то така модель є непрацюючою та нефункціональною.

В кращому разі подібний режим гарантує формальну стабільність для еліт, але не забезпечує соціальної стабільності в суспільстві.

Що вже зробила нова адміністрація президента і який політичний режим зараз сформувався в Україні?

Ще рік тому, коли Янукович переміг на президентських виборах, перед ним та його командою стояла проблема: як реформувати рихлий, слабкий, неефективний режим, зайняти домінуючі позиції в середовищі еліт, а також мінімізувати ризики небезпечної політичної конкуренції.

Повернення до Конституції 1996 року ліквідувало інституційний конфлікт між президентом та прем’єром, що був спричинений недосконалістю Конституційної реформи 2004 року.

Але юридичні зміни стали лише формальною передумовою для змін правил політичної гри. В оновленому юридичному та політичному контексті глава держави отримав певні ресурси для реалізації власної політичної та економічної повістки.

Януковичу також вдалося змінити логіку політичної боротьби з парламентської конкуренції на адміністративну, і в рамках побудованої вертикалі влади консолідувати еліти.

Таким чином, у владної команди склалася впевненість, що у неї є всі необхідні інституційні та політичні ресурси для того, щоб змінити політичну систему конфлікту на політичний режим домінантного інституціонального гравця — президента.

Але ця впевненість хибна, оскільки президент, уклавши елітний контракт та отримавши підтримку з боку олігархів, водночас не має головної опори для свого режиму — соціального контракту.

На цей час у президента відсутні резерви для зростання соціальної підтримки та нарощування рейтингу. Після президентських виборів він поступово втрачає символічний статус лідера та ідеолога Сходу та Півдня.

У подібній ситуації інфляції статусу представника та захисника інтересів Південного Сходу опинилася й Партія регіонів. З одного боку, Янукович став президентом як лідер партії, що виконувала роль партійно-програмної машини. А з іншого, за нових умов, партія стає йому не потрібною.

Ще більше зіграло на пониження політичних котировок партії повернення до Конституції 1996 року. З ідеологічної програмної партії вона перетворилася на партію влади, партію-інструмент та партію-сервіс президентської адміністрації.

ПР вже не ідеолог, не опора політичного лідерства Януковича. І тому партія вже не може бути ані промоутером соціального контракту, ані посередником між президентом та суспільством.

Перший рік Януковича продемонстрував, що президент опинився у своєрідній пастці між вертикаллю та суспільством.

Досягнувши адміністративної стабільності в межах владної вертикалі, отримавши маніпуляціями законодавчу більшість, він зіткнувся з тим, що суспільство стало ще більше відчуженим від еліт та політиків.

Громадянське суспільство зайняло жорстку опозицію до влади і особисто Януковича. В інших соціальних прошарках суспільства, як говорять, “протестують усі”.

Одночасно в парламенті, після смерті коаліції, партії — вже не партії, а лише фракційні оболонки. Зруйновано зв’язок виборця та депутатів, суспільства та політиків.

Звідси парламент перестає бути представницьким інститутом і починає жити лише своїм корпоративним інтересом — депутати переймаються продовженням своєї каденції.

Знищення представницької політики позначило смерть системи політичного представництва соціальних інтересів, а відповідно й системи контрактних зобов’язань між владою та суспільством.

Тому основне завдання другого року президентства Януковича — це боротьба за суспільство та соціальний контракт.

Для боротьби за суспільство важливим є вирішення проблеми небезпечної опозиції.

Небезпечну опозицію сьогодні уособлює Тимошенко та “Батьківщина”. Збереження Тимошенко як впливового опозиційного гравця, який все ще має широку підтримку, перешкоджає Януковичу сформувати президентську соціальну більшість.

До того ж олігархи не зацікавлені у повному видаленні небезпечної Тимошенко з політичного поля. Адже відсутність політичного конфлікту з головною опозиціонеркою означатиме ймовірне перетворення самих олігархів на ворогів режиму.

Тому Тимошенко вигідна олігархам у ролі критика, жертви, гнаної. В такому разі бізнес-кола отримують гарантії, що режим не трансформується в моноцентричний, тобто президент не зможе диктувати їм свої умови, а навпаки — саме вони можуть грати роль форматерів політико-економічної державної повістки.

Головний конфлікт влади з опозиційною Тимошенко полягає в тому, що вона не дає можливості провести підготовку до 2012 року в логіці керованих виборів. Тому з боку режиму вже розпочата структурна біфуркація опозиції і персональна фрустрація Тимошенко.

Відповідно до задуму, замість небезпечної опозиції в Україні формується більш лояльна, респектабельна, зручна опозиція, дії якої можна скеровувати в потрібному напрямку.

Об’єднання політичних сил навколо Яценюка, зростання рейтингів націоналістичної “Свободи” Тягнибока засвідчують реалізацію сценарію промоушена підручних опозиційних сил.

Реальна трансформація політичної системи в політичний режим домінантного гравця може відбутися після “вичавлення” з політичного поля Тимошенко і заведення на її місце нового типу опозиції.

Крім цього, для влади важливо контролювати соціально-активні групи суспільства. Підприємці, студенти, інтелігенція, українська церква вдаються до активних форм протесту, не сприймаючи прискорених реформ уряду з непрорахованими наслідками.

Поява нових соціальних та громадських рухів, а тим більше створення на їх базі нових політичних партій, несе певні ризики для влади, оскільки нові партії зможуть претендувати на роль провайдерів нового типу соціального контракту, який запропонує суспільство, а не еліти.

Тоді вже суспільство, найбільш активні соціальні верстви стануть стейкхолдерами нової політичної системи.

На сучасному етапі ситуація виглядає таким чином: без соціального контракту не буде ані витіснення політичного конфлікту на периферію, ані обмеження небезпечної опозиції, ані лояльності громадянського суспільства, ані керованих виборів, ані стабільного режиму домінантного гравця.

Варіанти того, куди може похитнутися режим нестабільної стабільності можуть бути різними, але ключовий наслідок один — протистояння між політичної системою та суспільством, державою та суспільством.

Тому в України немає іншого виходу ніж повернення до конкурентної демократії.

І команді Януковича, в тому числі, задля свого виживання, доведеться забути про мрію унікальної, керованої демократії та готуватися до жорсткої, а в політиці іншої і не може бути, конкуренції на майбутніх парламентських та президентських виборах.

Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій ІГЛС