Перемога в битві за ЄС: сім уроків і викликів

14 грудня 2023 року, поза сумнівом, буде закарбовано в літопису новітньої історії України поряд із отриманням статусу країни-кандидата на вступ до Євросоюзу та укладенням Угоди про асоціацію, як і відкриттям кордонів ЄС для українців завдяки безвізу.

“Зелене світло”, яке Європейська рада дала початку вступних переговорів із Україною, стало новою точкою відліку як у процесі набуття членства, так і комплексного реформування нашої держави відповідно до найвищих стандартів ЄС.

Насправді всі ми стали свідками різдвяного дива. Адже складні перипетії та скептичні заяви й прогнози напередодні та під час засідання давали обмаль приводів для оптимізму. Доходило навіть до того, що в політичних і експертних колах із сумом окреслювали “плани Б, В,..” й навіть дивилися на політичні горизонти другої половини — кінця 2024 року. Тому раптова позитивна заява президента Європейської ради Шарля Мішеля стала суперприємною й такою бажаною несподіванкою.

Останні українські соціологічні опитування чітко фіксують підтримку членства України в ЄС на рівні близько 80%. Важливу підтримку членства України в Євросоюзі засвідчують і в Європі, де соціологічні дослідження твердо вказують на її середній рівень понад 60%. Такий величезний європейський суспільний запит на успіх мав би стати гарантією легкого та передбачуваного результату. Проте насправді все виявилося набагато важчим і нервовішим. 

Шлях до цього символічного геополітичного рішення вимагав від кожного учасника пошуку сміливих креативних кроків і чутливих компромісів. Навіть від ключового опонента України прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, якому несподівано захотілося “випити кави”.

Без перебільшення весь демократичний світ щиро вболівав за успіх України. І саме це стало потужним сигналом міжнародної підтримки та солідарності, який спростував “міф про втому від України” та зміцнив дух кожного з нас, а найперше — українських героїв на фронті. 

У брюссельському домі під назвою “Європа” повною мірою розуміли, що боротьба точиться не тільки й не стільки за початок чергових вступних переговорів із одним із десятка аспірантів на членство в ЄС. 

До столиці Євросоюзу цього вечора була прикута увага не лише в Україні, Молдові, Грузії чи країнах Західних Балкан, згадки про які знайшли місце у Висновках засідання Європейської ради.

Для громадян ЄС цей саміт був про рішучість Євросоюзу, про наявність стратегічного бачення та усвідомлення лідерами відповідальності за майбутнє континенту, про безпеку, стабільність і відданість спільним демократичним цінностям. Йшлося про здатність не лише перебувати в стані “глухої оборони” від зовнішнього впливу та шантажу, а й іти в геополітичний “контрнаступ”. Фактично це був саміт про подальшу долю та міць об’єднаної Європи. 

Для західних союзників ЄС, насамперед США та Великої Британії, Єврорада стала індикатором єдності Євросоюзу, здатності просувати геополітичні інтереси та нести відповідальність за політичні обіцянки й вагомі рішення. Недарма чимало лідерів держав-членів ЄС на саміті говорили про значний вплив рішень на подальший перебіг подій у Вашингтоні, зокрема в питанні виділення додаткової фінансової та військової допомоги Україні. Тому позитивне рішення Євроради вочевидь зміцнить позиції “здорових” сил у Конгресі в питанні підтримки нашої держави. Лідери ЄС мають тішитися, що всупереч усталеній думці сьогодні саме Брюссель впливає та нав’язує гру Вашингтону, а не навпаки. І це ще один не менш важливий геополітичний підсумок грудневого саміту ЄС.

Для путінського режиму та його посіпак, поза сумнівом, “українське переговорне питання” було важливим елементом агресивної кампанії як проти України, так і проти об’єднаної Європи. Тому “зелене”, “червоне” й навіть “жовте” світло від лідерів ЄС мало б вагомий довгостроковий вплив на підходи Кремля до війни проти нашої держави та західного світу. Агресор грав системно, комплексно й цинічно. Було б примітивно вважати, що вся ставка Кремля була лише на угорське вето. Це далеко не так. У цій схемі мали відіграти свою руйнівну роль і непроста ситуація на фронті, й ракетні обстріли в день засідання, й “дивний” збіг у часі з прес-конференцією Путіна, й транспортні блокади на кордонах України із сусідніми державами, й провокування непорозумінь між керівництвом України та окремими лідерами ЄС (зокрема Віктором Орбаном), і використання “корисних ідіотів” в українській владі для ерозії внутрішньої єдності в Україні та провокування розколу по лінії влада—опозиція та влада—армія. 

Завдяки спільним зусиллям і внутрішній консолідації цей російський дипломатичний наступ провалився. Але маємо бути пильними, адже, як і на полі бою, агресор робить висновки з помилок і швидко адаптується до ситуації, відновлюючи наступальні дії. 

Членство України в Євросоюзі, як і в НАТО — це стратегічна поразка путінського неоімперського проєкту. Росія зробить усе, що в її силах, аби запобігти цьому.

А отже, хід та результати Європейської ради мають стати не приводом “спочивати на лаврах”, а стимулом для об’єктивних висновків і роботи над помилками. 

По-перше, на тлі екзистенційних викликів Обʼєднаній Європі в Брюсселі давно й, маємо визнати, впевнено обрали стратегію задіяння найпотужнішого інструменту впливу та формування нових регіональних реалій — розширення Євросоюзу. В ЄС свідомо йдуть до створення умов для нової хвилі розширення, яка, згідно із задумом європейських стратегів, має нівелювати імперські амбіції Кремля у стратегічній перспективі. Брюссельська бюрократія складна й інертна. Проте коли в її кабінетах панує чітко визначена мета та стратегічне бачення, зупинити цей “потяг” надзвичайно складно.

По-друге, ейфорія моменту не має засліплювати й позбавляти Київ розсудливості та відповідальності. Суто з бюрократичного погляду рішення про статус країни-кандидата на членство в ЄС далося Україні досить швидко. Сьогодні в контексті Євроради стало очевидним, що міф про так званий турборежим вступу до Євросоюзу розвіявся. Як свідчення цього в переважній більшості коментарів лідерів ЄС акцент робиться не на темпах і термінах, а на заслугах. Шлях до членства — це не ранкова пробіжка, а виснажливе “багатоборство”, де від кандидата очікують не порожніх слів і обіцянок, а результативних і ефективних системних дій, які під мікроскопом аналізуватимуть не лише експерти Єврокомісії, а й політики в кожній із європейських столиць. “Домашньої роботи” доведеться виконати багато. Маємо відповідально готуватися до цього “євроінтеграційного марафону”. Також потребує відповідних змін і комунікаційна стратегія. Адже популістичні та нереалістичні заяви представників влади не лише спотворюють реальність і породжують завищені очікування в українському суспільстві, а й дратують наших партнерів. І що найнебезпечніше, нереалізовані завищені очікування створюють зручне тло для різних ІПСО агресора та розхитування українського суспільства зсередини. 

По-третє, завдання української дипломатії — сприяти формуванню консенсусу держав-членів ЄС на кожному етапі переговорів. Тому роботу потрібно вести не лише з Єврокомісією, а й із кожною європейською столицею.

Водночас звужувати виклик лише до угорського чинника було б недалекоглядним, адже ситуація значно складніша. Щодня міцнішають позиції словацьких скептиків (особливо в контексті президентських виборів наступного року), з’явився фактор Вілдерса в Нідерландах, треба зберігати пильність і на австрійському напрямку. На обрії — рік численних виборів як в окремих європейських країнах, так і загальноєвропейських, які можуть призвести до зміни урядів і нового розкладу сил у Європарламенті. Ба більше, з прогресом переговорів і відкриттям нових глав виникатимуть нові й нові питання, які провокуватимуть напругу навіть із найближчими друзями. Адже в міжнародних відносинах керуються насамперед власними національними інтересами. Треба вже зараз прораховувати такі точки й можливі варіанти дій, аби знайти взаємоприйнятні розв’язки. 

По-четверте, “магія дипломатії емоцій”, яка раніше давала результат, практично себе вичерпала. Позитивне рішення Євроради стало можливим завдяки збігу геополітичних інтересів Євросоюзу з предметною роботою української сторони з виконання рекомендацій Єврокомісії. Натомість безперервна хвиля образ і звинувачень із боку офіційного Києва на адресу угорського керівництва ледь не призвела до катастрофи. Емоційний короткий обмін репліками між Зеленським і Орбаном у Буенос-Айресі став лише черговим прикладом того, як робити не треба. Недарма, відчуваючи фантомний біль від Вільнюського саміту НАТО та упереджуючи емоційний особистий штурм прем’єр-міністра Угорщини, що вивів би дискусію у вимір особистих образ, президенту України рекомендували утриматися від візиту до Брюсселя. Над цим “дзвіночком” варто було б серйозно замислитися. 

По-п’яте, Україні потрібно організувати системну продуману та комплексну роботу з мінімізації “угорського виклику”, використовуючи всі можливі шляхи комунікації. Угорщина не припинить бути нашим сусідом і залишатиметься однією з держав-членів ЄС і НАТО, від позиції якої залежатиме ухвалення ключових стратегічних рішень щодо нашої європейської та євроатлантичної інтеграції. А тому й політику, й риторику, й підходи слід будувати так, аби відносини України з Угорщиною стали кращими за взаємини Будапешта з Москвою. І це слід починати вже завтра, оскільки залишається заблокованим питання про Механізм підтримки України у 50 млрд євро до 2027 року. Не забуваймо, що згода Будапешта буде потрібна нам і для ухвалення так званої переговорної рамки у березні наступного року, й для відкриття та закриття переговорних глав. Загалом, як прямо попереджає Віктор Орбан, до членства України в ЄС Угорщина має “75 прав вето”. Слід узяти до уваги й чинник головування Угорщини в Раді ЄС із 1 липня 2024 року.

По-шосте, як свідчить сучасна історія України, найважливіше завдання — не надавати скептикам аргументів для гальмування нашого поступу в ЄС. Тут аксіомами мають залишатися внутрішня єдність, реальні реформи, розбудова ефективних інституцій. 

І наостанок: серед чинників, що впливатимуть на перспективи й темпи вступу України до Європейського Союзу, залишається реформування самого ЄС.

Критерій здатності ЄС до функціонування в умовах членства України матиме не менш важливе значення та вплив на остаточне рішення про вступ, ніж досягнення Україною Копенгагенських критеріїв.

Вже сьогодні скептики в державах-членах ЄС почали активно використовувати аргументи щодо “деструктивного впливу членства України” на європейських фермерів і промисловість, європейські регіони, соціальну політику та зайнятість тощо. Зокрема ці тези активно використовував і прем’єр-міністр Віктор Орбан в інформаційній кампанії в Угорщині та під час візиту до Франції. І така риторика об’єктивно посилюватиметься.

А отже, в інтересах України варто активізувати реформу політик ЄС у чутливих для нашої держави секторах, а також розгорнути широку інформаційно-роз’яснювальну кампанію для мінімізації занепокоєнь як партнерів, так і бізнес-асоціацій. 

З огляду на це заслуговує на увагу ще одне важливе рішення Європейської ради — про підготовку до літа 2024 року дорожньої карти з внутрішнього реформування ЄС.

Що далі?

Рішення Європейської ради від 14 грудня 2023 року зняло політичні перепони для запуску технічних бюрократичних процедур, необхідних для власне початку вступних переговорів. Формально маємо “відкриті двері” до переговорів, однак іще не їхній початок. 

Рішення дає змогу Єврокомісії запустити технічний процес оцінки українського законодавства на відповідність законодавству ЄС (так званий скринінг) та підготовку проєкту “переговорних рамок” (директив). 

У березні 2024 року за умови належного виконання Україною рекомендацій Єврокомісії від 8 листопада 2023 року Рада ЄС має консенсусом затвердити “переговорні рамки”. 

І з огляду на це українській стороні варто забезпечити не лише повне й належне виконання визначених рекомендацій, а й не допустити появи нових проблем, зокрема в царинах боротьби з корупцією, верховенства права чи прав національних меншин, за чим уважно стежитиме профільний комісар ЄС від Угорщини Олівер Варгелі. 

Рішення 14 грудня не заклало жодного автоматизму щодо будь-яких подальших кроків та етапів переговорного процесу. 

Це означає, що Брюссель і далі уважно оцінюватиме кожен крок зближення України з Європейським Союзом. І кожен із цих кроків, зокрема й відкриття та закриття кожної з 35 переговорних глав, завершення переговорів і затвердження Угоди про вступ, потребуватиме нових консенсусних рішень.

Для досягнення успіху на кожному з цих етапів не варто покладатися на міфічні “фартовість” і “харизму” керівництва держави, чи “чарівну каву” та “лайфхаки”, чи “друзів у високих кабінетах ЄС, які все за тебе повирішують”. Необхідно об’єднати зусилля всіх демократичних політичних сил, представників експертного середовища, громадянського суспільства та бізнес-асоціацій для забезпечення системної та компетентної роботи над просуванням переговорного процесу й досягнення критеріїв членства в ЄС, а відтак — нашої спільної Перемоги.

Костянтин ЄЛІСЄЄВ, Надзвичайний та Повноважний Посол України, Голова ГО “Центр нових рішень”