Паскаль Боніфас: “Футбол сприяє притлумленню національних і релігійних антагонізмів”

ДиректорIRIS, одного з найбільших французьких центрів наукових розробок у галузі стратегічних досліджень, викладач Інституту європейських досліджень Університету Париж-8, консультант французької Федерації футболу — це лише посади Паскаля Боніфаса, відомого французького геополітолога, який час від часу опиняється в центрі ідеологічних скандалів і чийого полемічного запалу побоюються мислителі рівня Бернара-Анрі Леві. 9 квітня в рамках спільного проекту Книгарні “Є” та Французького Інституту в Україні пан Боніфас виступив з лекцією на тему: “Футбол і глобалізація” (назва його книжки, що вийшла друком 2010 року у видавництві ArmandColin). Про підсумки оригінальних наукових пошуків у сфері спорту та сучасну геополітику гість розповів в ексклюзивному інтерв’ю Тижню.

- Ви розвиваєте доволі нетрадиційний напрям дослідження процесів глобалізації у царині спорту, зокрема футболі. У чому полягає інтегруюча роль цього масової гри у формуванні “єдиної людської родини”? І чому саме футбол здатний цю функцію виконувати?

— Вислів “сонце ніколи не сходить в імперії Карла V” можна умовно перефразувати на “сонце ніколи не зайде в країні, де грають у футбол”. Ця аристократична колективна гра, що зародилася у Великій Британії у ХІХ столітті, перетворилася у ХХ столітті на народний і найпопулярніший вид спорту. Через море британські мореплавці поширили його по всьому світі. Телебачення остаточно завершило підкорення світу футболом. Нині телевізор дає змогу охопити аудиторію у понад 2 млрд футбольних глядачів. А завдяки інтернету ця гра досягла універсальної всеосяжності і стала справжнім феноменом глобалізації.

Нині немає жодного континенту, який зміг би встояти перед чарами футболу. Свідченням глобалізації цієї масової гри може, зокрема, стати придбання Катаром французького клубу “Парі Сан-Жермен”. Для французів останній є таким самим символом як і, скажімо, Ейфелева вежа в Парижі. Не зайве зазначити, що глобалізація футболу передувала формуванню ЄС.

Їй значною мірою сприяло те, що це простий вид спорту, яким може займатися будь-хто, незалежно від фізичних особливостей, він не обов'язково вимагає спеціальних майданчиків, позаяк можна грати всюди.

Зірок футболу за популярністю можна порівняти із зірками кінематографа. Він перетворився на справжнє шоу, театральну виставу. Які загрози можуть поставати перед імперією футболу? Небезпеку можуть становити інші види спорту. А також те, що гроші вирішуватимуть долю матчу. Слід бути дуже уважним, щоб не вбити курку, яка несе золоті яйця.

- Яку роль відіграє футбол у консолідації та цементуванні національної ідентичності? Як пов’язані між собою футбол і національна ідея?

— Дуже часто дорікають глобалізації, мовляв, вона стирає національні кордони між країнами, однак футбол якраз посилює національні маркери, причому значно більше, ніж інші види спорту. Наприклад, в Україні футбол був своєрідним каналом вияву “національного духу” у радянський час, коли київське “Динамо” перемагало московського “Спартака”. За часів диктаторського режиму Франсіско Франко в Іспанії каталонський футбольний клуб “Барселона” висловлював свою незгоду з політикою офіційного Мадрида.

Коли грає національна збірна, вся країна об’єднується і будь-які розбіжності (соціальні, економічні, релігійні, політичні) відступають на другий план. Цю функцію футбол відіграє як щодо старих членів міжнародного товариства, так нових країн. На міжнародному рівні ця колективна гра є певним маркером країни поруч із її національними символами. Цікаве поєднання футболу та національної ідеї можна спостерігати на прикладі Алжиру, який ще до здобуття незалежності сформував власну збірну з футболу, щоб у такий спосіб продемонструвати своє прагнення до самостійності.

- Тобто футбол може бути чинником міжнародних відносин?

— Футбол не є чарівною паличкою, здатною подолати безробіття й вирішити інші соціальні проблеми, однак він сприяє зближенню країни. В цьому можна переконатися на прикладі матчів між збірними, наприклад, Вірменії і Туреччини, на яких присутні президенти обох країн, чи між Іраном і США. Футбол сприяє притлумленню національних і релігійних антагонізмів. Насилля не так уже й часто наявне у цьому виді спорту, оскільки футбол на загал каналізує агресію, він є формою примирення одних із другими. Жодна поразка не є остаточною, завжди є шанс знову почати все спочатку і виграти. Водночас футбол — засіб демократизації, оскільки у спорті немає якоїсь ієрархії, тут неможливо мати жодних наперед заданих переваг. Крім цього, він є інструментом просування соціальної рівності.

- Нині в Європі точиться чимало розмов про кризу НАТО. У чому, на вашу думку, полягають її причини і яким буде майбутнє Альянсу?

— Ще в 70-х роках минулого століття Генрі Кіссінджер казав про “трансатлантичне непорозуміння” — ця неузгодженість між Америкою та Європою так само давня, як і НАТО. Але нинішня криза НАТО — це не лише різне бачення місії Альянсу американцями та європейцями. На цю традиційну причину накладаються нові. Ми чекаємо в середині травня саміту, що відбудеться Чикаго. Серед численних проблем, які слід вирішити на саміті, я назвав би насамперед проблему Афганістану. Вочевидь, війна НАТО в цій країні зовсім не переможна — там слово “перемога” вже майже стало евфемізмом. Вже 10 років, як повалено режим талібів, однак Афганістан досі не є спокійним, цілісним і умиротвореним. І, нарешті, країни Альянсу не знають, як вийти з цієї війни, не втративши обличчя. Це серйозна поразка обєднання: найважливіша мілітарна потуга світу не може подолати якихось повстанців. Проблема також у тому, що НАТО як військове об’єднання має схильність бачити політичні проблеми з військового боку. Альянс розширив свої завдання, оскільки хотів зберегти головний зміст свого існування після зникнення радянської загрози, а з ними — розширилось і географічно. І це було надто важко для організації. У цьому географічному і концептуальному розширенні є загроза перетворення НАТО на озброєну руку західного світу, що її сприйматимуть як військовий інструмент війни цивілізацій. І що більше Альянс розширюється і зачіпає інші країни, то складніше їй собою керувати.

- В разі послаблення американської присутності у Східній Європі, Франція та Німеччина посилять свою політику в регіоні чи спокійно спостерігатимуть, як Росія відновлює контроль над “своїми” територіями?

— Це два різні питання. Той факт, що Франція, Німеччина, Велика Британія та інші європейські країни посилюють свій вплив, не залежить виключно від американської присутності. Це пов’язано лише з волею самих європейських країн. За президентства Барака Обами ми маємо в Білому домі лідера, який не є ворожим до побудови сильнішої Європи. Його попередники говорили про це, але насправді всіляко цьому опиралися. Барак Обама діє інакше. Спільна система оборони в Європі розвивалася, але важливим пунктом зупинки стала війна в Іраку, яка розколола країни на два табори: прихильників і опонентів. До того ж різке розширення ЄС, хоча і збільшило його можливості, але водночас увиразнило розбіжності всередині об’єднаної Європи, оскільки нові члени мали інше бачення співпраці з Росією і США. І все ж таки Європа прямує вперед у своєму історичному ритмі, і він доволі повільний. Однак, якщо порівняти нинішню ситуацію з тим, що було 5—15 років тому, то вона значно краща. Європейська оборона — це не розчинна кава, її не можна зробити за мить, це тривалий процес, що потребує часу.

Тож маємо таке собі зачароване коло: Росія сприйняла розширення НАТО як загрозу і відреагувала відповідно. Ми бачимо, наприклад, як намагання США розмістити елементи протиракетної оборони поблизу кордонів Росії остання сприймає не як оборонний захід, а як агресію. Та й політика Джорджа Буша-молодшого була спрямована на конфронтацію з Росією, тож і політика Кремля полягала в демонстрації сили у відповідь. Її вважає агресією вже саме НАТО, і так формується це справді зачароване коло. Слід зауважити, що в західному світі надто сильне відчуття того, що холодна війна була поразкою Росії, а це не так.

- Чи спрацьовує, на вашу думку, політика перезавантаження, яку сповідує наступник Буша — Обама?

— Політика перезавантаження спершу працювала, але доволі швидко була припинена. Обама зробив кроки, щоб покращити відносини з Росією, однак припинив їх на тлі агресивного дискурсу щодо РФ та оголосив про втілення проекту з розміщення елементів системи ПРО у Східній Європі. Насамперед тому, що тиск військово-промислового комплексу занадто сильний. Тому він відмовився від перезавантаження, як і від багатьох своїх початкових обіцянок і почав ставити менш новаторські й амбітні завдання, ніж ті, на які очікував від нього світ, адже Обама мусив протистояти Конгресові та зважати на вибори. Можна сподіватися, що в разі свого переобрання Обама повернеться до своїх попередніх обіцянок.

- Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський висловив побоювання, що в умовах слабкості та подальшої кризи Заходу Кремль може спробувати відновити контроль над пострадянськими країнами. Наскільки серйозно політичний клас у ЄС готовий реагувати на такі претензії Росії?

— Звісно, Росія не стане загарбувати Україну, Грузію, Польщу збройно. Вона застосовуватиме політичний вплив. Але якщо Кремль намагатиметься нав’язати свою волю пострадянським країнам, це буде контрпродуктивно. Воля до незалежності в цих країнах надто сильна, щоб діяти під диктовку Росії. До того ж погрози й залякування обертаються проти неї самої.

- Наскільки ймовірною ви вважаєте концепцію тріумвірату Москва — Париж — Берлін, на яку натякає Путін як на можливу майбутню модель організації простору в Європі?

— Сьогодні такого тріумвірату немає, оскільки Росія не входить до складу ЄС. Але йдеться про майбутнє. У будь-якому разі, дуже віддалене. Сьогодні немає такої співпраці. Щодо війни в Іраку — так, Росія, Німеччина і Франція мали спільну позицію. Однак триголової Директорії в Європі не буде, такі побоювання безпідставні, бо Франція, Німеччина й Росія часом погоджуються, а часом мають глибокі розбіжності, як-от у питанні Сирії. І навіть у ті моменти, коли між нами є згода, це ніколи не відбувається коштом України. Немає альянсу Франції та Росії проти України. Україна — велика країна, схожа за населенням на Францію, і ми повинні розвивати багато спільних проектів, у яких Росія ніколи не повинна стояти між нами, ні як завада, ні як посередник.

Олександр ПАГІРЯ, Роман ГОРБИК