Оймякон у Сибіру — найхолодніше місце на Землі

Мама і тато чотирирічної Марії вбирають її у шубу і хутрову шапку, підв'язуючи товстим шарфом. Час іти на танцювальний гурток у дитячому садочку. До нього треба доїхати на автобусі. Мама Марійки, Марина Ядреєва, прожила в Усть-Нері все своє життя. Її сім'ю морозами не налякаєш.

“Я тут народилася і холоду не боюся. Тут не так, як у інших регіонах Росії, де накинув пальто — і все. Тут так швидко не одягнешся. Взимку ми тепло кутаємося і значно більше їмо”, — розповідає Марина Ядреєва.

В автобусі, крім Марійки, багато дітей. Вони замотані по самі очі. З-під хутра виглядають лише очі... На дворі холоднішає. Температура впала до найнижчої позначки, відколи я приїхав. На термометрі, причепленому до будинка, ртутний стовпчик закляк на позначці мінус 53.

Мороз лютує. Обличчя і вуха просто палають, дихати носом боляче — слизиста в ніздрях просто замерзає. Шнур від мого мікрофона встав колом. Мене попередили: якщо спробуєш його розігнути, зламається навпіл. Мороз визначає тут усі аспекти життя. На вулицю ніхто не виходить, окрім випадків, коли це просто необхідно.

Дістатися кудись — справжнє випробування. Водії чого лише не вигадують, щоб захистити свої машини від негоди. Особливий дизель, що не замерзає, особлива гальмівна рідина, утеплений радіатор і бак для пального, навіть саморобні подвійні рами на вікнах! Якщо таких немає, скло намерзає так, що нічого не видно.

Євгеній Раданіч, який працює на станції технічного обслуговування, розповідає: “Пригадую, як колись вдарило 68 градусів морозу. Довелося загнати машину в бункер. Тут не місце для людей зі слабкими нервами. Треба бути витривалим, і людям, і їхнім машинам”.

Так і напрошується питання: чому ж тут сьогодні оселяються люди? Адже до тридцятих років минулого століття тут кочували лише пастухи оленів.

А потім знайшли золото...

Я спускаюся під землю, у шахту, де видобувають золото. Ми вже опустилися на сто метрів, і це ще не кінець. Аби не золото та інші копалини, цей багатий на різні поклади мерзлий куток планети був би безлюдяним.

Що змушує Андрєя Дубова забути про страшний холод і щодня спускатися в золотокопальню “Бадран”? Мабуть, хороша зарплата і багато роботи?

“Тут холод легше переноситься, ніж де-інде, де висока вологість і сильні вітри. Великою проблемою є те, що метал стає таким крихким, що починає ламатися при температурі нижчій мінус 50. А що стосується людей, то до цього потрібно просто звикнути”.

На поверхні копальні, де малесенькі шматочки жовтого металу відсівають під потовченої на пил добутої породи, стає очевидним прибуток, а з ним — і мотив. Особливо зараз, коли ціна на золото почала рости. Але ці сибірські рудники мають темну історію.

У маленькій квартирі в Якутську живе Міхаїл Іванов — один із тих небагатьох, хто пережив складні часи темного минулого Росії. Академік Міхаїл Іванов не догодив радянському режиму на початку п'ятдесятих, похваливши одного з місцевих письменників, оголошеного владою радикальним націоналістом. Цього було достатньо, аби академіка засудили до важкої праці в одному зі сталінських гулагів. У страшних умовах померли тисячі.

“Все що в мене було, так це лопата і тачка. Щодня треба було вивезти 25 тачок землі. Якщо норму не виконував, денний пайок зменшували вдвоє. А годували нас лише кашею. Я досі її ненавиджу”, — розповів Міхаїл Іванов.

Більш жорстких і непривітних умов, ніж у цій частині Сибіру, у світі знайти важко. В Оймяконі у 1926 році був зареєстрований світовий рекорд поміж населених людьми — 72 градуси морозу. Мені довелося відчути на собі холод на 20 градусів менший. Щиро кажучи, мені було цього достатньо.

Адам МАЙНОТТ