Опозиція в точці біфуркації

Команда Януковича зробила все, на що й “сподівались” від неї. Ідеться про концентрацію повноважень в одних руках, поступки Росії, скорочення соціальних програм замість обіцяного їхнього збільшення, тиск на підприємців та задоволення інтересів олігархів.

Водночас ніхто не знає, у який ще бік завтра Янукович крутне кермо підконтрольної йому державної машини. “Сюрпризи” сиплються на голови приголомшених українців ледве не щодня.

Якщо не брати до уваги задоволення власних амбіцій, взагалі неясно, яку саме Україну будує новий президент.

Усе це в купі, замість обіцяного професіоналізму та реформ, не знаходить розуміння в людей. Соціологія свідчить про відчутне падіння рейтингу Партії регіонів.

Проте, парадокс — це падіння не конвертується в зростання підтримки опозиційних сил, або ж у створення альтернативного громадського руху.

Суспільство опинилося у своєрідній політико-психологічній “ямі”.

Вихід із неї, безперечно, рано чи пізно буде знайдено. І, чи залишиться нинішня опозиція при цьому “на плаву”, залежить тільки від неї.

Упродовж часу, який пройшов після президентських виборів, одразу кілька політичних сил претендували на опозиційний статус. Віднедавна до них додалися ще й комуністи, які входять до коаліції — вони проголосили, що є опозицією до ... самих себе. Такий “кульбіт”, втім, є показовим. Адже інші партії також скоріше грали в опозицію, ніж були нею насправді.

Той же Арсеній Яценюк за стилем усе більше нагадує Валерія Хорошковського часів “Команди озимого покоління”. Що, зрештою, не дивно — саме телеканал “Інтер”, який належить нинішньому шефу СБУ, є улюбленим інформаційним майданчиком лідера “Фронту змін”.

“Свобода” залишається вірною притаманній їй радикальній риториці. Та навіть якщо їй допоможуть стратеги з Банкової, які зацікавлені в подальшому розколі країни на ворожі табори, “Свобода” зможе хіба що відібрати частину бютівських голосів на Західній Україні. Можливо, наразі перед нею іншого завдання й не стоїть.

Решта партій, які претендують на опозиційність, при всій повазі, поки що не можуть суттєво вплинути на зміну української політичної мапи.

Виключення становить Тимошенко, з якою Янукович веде не телевізійну, а цілком реальну боротьбу.

Її рейтинг на сьогодні є доволі високим. Але зруйнувати його може не лише фронтальний наступ регіоналів, із застосуванням усіх можливих ресурсів, або недоліки формування власної команди.

Злий жарт із Тимошенко зіграло тривале перебування при владі. Хоч і при наявності “дружнього вогню” із боку Ющенка.

Екс-прем'єр сьогодні дуже “технологічна”, має у своєму арсеналі достатню кількість “правильних” меседжів та ходів. І, як завжди, енергії. Проте навіть мінімальний моніторинг інформаційного простору, спілкування з людьми та спостереження показують — виборці сьогодні хочуть також і іншого.

У достатньо критичній ситуацій, у якій опинилася Україна, не один раз вже повторювані заклики та ідеологеми якщо й будуть спрацьовувати, то хіба що в останню чергу.

Ключовим на сьогодні є поняття “довіри”.

Як вона формується — це вже наступне питання. Іноді все залежить не тільки від слів, але й від інтонацій, від уміння відчувати настрої. Свою роль відіграє й “свіжість” запропонованих ідей. Однак останнього явно бракує.

Так чи інакше, але від того, як нинішня опозиція вийде із ситуації, що склалася, як вона пройде власну точку біфуркації, залежатиме дуже багато.

Можна й треба, звісно, сподіватися на появу нових облич. Але з кожним днем перебування при владі Януковича вікно можливостей для цього звужується.

Приміром, скільки б абсолютно справедливої критики на адресу Тимошенко не лунало, але якщо б вона сьогодні раптом пішла з політичної сцени, то перед донецьким “катком”, що й так уже добряче проїхався по Україні, — зникла б єдина реальна перешкода.

Тільки от їй самій — варто б перестати “гратися” із людьми, і розпочати з ними просто нормальний діалог.

Точка біфуркації — критичний нестійкий стан системи, при якому виникає невизначеність: чи стане вона більш хаотичною, чи перейде на новий, більш високий рівень упорядкованості.

Євген БУЛАВКА