Олігархи не мають грошей для приватизації

Західні іноземні інвестори вже зрозуміли, що їм в Україні нічого не світить.

Докладне перерахування об'єктів, що заплановані для приватизації в 2012-2015 роках, потрібне нам, щоб зробити приблизний розрахунок суми, яка буде потрібна нашим багатіям, щоб заволодіти всім цим громаддям ще не привласненої держвласності.

Купівля активів з порожніми кишенями: про модернізацію просимо забути

Я маю 17-річний досвід експерта — оцінювача, та є автором ряду теоретико-методичних праць за цим профілем. Наприкінці 1990-х — початку 2000-х років я брав участь у визначенні ціни практично всіх енергокомпаній, “Укртелекому”, “Криворіжсталі”, багатьох металургійних комбінатів, вугільних підприємств і гірничо-збагачувальних . Цей досвід дозволив мені зробити приблизний розрахунок.

За моїми прикидками, при середньому більш-менш справедливому рівні цін, вартість всіх перерахованих вище державних активів тягне десь на $40-45 млрд. При заниженому — лише на $12-15 млрд. За умови продажу держвласності за заниженими цінами, яку керівництво Фонду держмайна здійснює вже другий рік поспіль, надходження до Держбюджету від приватизації будуть дорівнювати 60-70 млрд грн. Тобто це і є та сума, яку озвучив голова ФДМУ Олександр Рябченко при поданні Верховній раді 13 січня програми приватизації на 2012-2014 роки.

Будь-яка розсудлива людина, навіть не будучи фахівцем у галузі приватизації та оцінки, зрозуміє, що продаж запланованих у 2012-2015 роках об'єктів піде за низькою вартістю. Як це робитиметься Фондом держмайна, може бути предметом окремої статті. У цьому ж матеріалі зазначимо лише однин принциповий і показовий момент розпочатої прихватизації “по-януковичеські”.

Якщо вірити рейтингу журналу “Кореспондент”, загальна вартість статків 200 найбільш багатих сімей України в 2011 році оцінюється в $80-85 млрд. Близько 75-80% цих статків припадає на промислові, ресурсні, товарні активи та цінні папери. Інакше кажучи, вільних грошей у них налічується близько $16-22 млрд.

З них $3-4 млрд їм необхідні для оперативного управління своїми матеріальними і нематеріальними активами і задоволення своїх чималих поточних життєвих потреб. Отже, отримати кошти, що необхідні для придбання у ФДМУ виставлених на продаж об'єктів, олігархи можуть тільки шляхом отримання позик у банках. Оскільки українські банки є порівняно маленькими, то їм доводиться звертатися до більш потужних закордонних фінансових структур.

Наочний приклад — поведінка Ріната Ахметова. Так, у жовтневому інтерв'ю Reuters гендиректор ДТЕК Максим Тимченко заявив, що його компанія відкрила для майбутньої приватизації енергоактивів дві кредитні лінії: на $500 млн у російському “Сбербанку” і на $340 млн — також у російському “ВТБ Банку”. Адже Ахметов крім кількох енергокомпаній, націлився ще на покупку держхолдингів “Ровенькиантрацит”, “Свердловантрацит”, “Добропіллявугілля”.

До того ж, крім оплати самих пакетів акцій енергокомпаній, їх покупець повинен ще погасити їх чималу кредиторську заборгованість. У “Західенерго” вона становить 2,7 млрд грн, у “Київенерго” — 3,2 млрд грн, у “Донецькобленерго” — 4,3 млрд грн.

Якщо до того ж врахувати, що за останні два роки Ахметов придбав держвласності майже на 25 млрд грн, стає очевидним, що розраховує він лише на позикові гроші. Отже, ні про яку модернізації придбаних Ахметовим паливно-енергетичних активів в найближче десятиліття говорити не доводиться.

Найбагатший українець змушений буде в першу чергу погашати взяті кредити. Робити це він буде, вичавлюючи із своїх нових активів “останні соки”, або продавши частину з них за більш високу ціну.

І це вже дуже серйозно. Адже, за словами президента НАК “Енергетична компанія України” Петра Омеляновського, державним тепловим електростанціям потрібно понад $31 млрд інвестицій, тому що без масштабних інвестицій в 2017-2020 року Україна відчує значний дефіцит генеруючих потужностей. Високопоставлений менеджер відзначає, що немодернізовані блоки вже через 3-5 років потрібно буде повністю виводити з експлуатації через старіння металу.

Приблизно в аналогічній фінансовій та технологічній ситуації знаходяться всі майбутні щасливі “покупці” запланованої до продажу в 2012-2015 роках державної власності.

Нормативно-законодавче прикриття прихватизаційного грабежу

Все це відбуватиметься через бажання влади якомога швидше прилаштувати серед своїх ще нерозподілені об’єкти.

Для практичної реалізації цього бажання за вказівкою керівництва країни підготовлена ​​відповідна нормативно-правова база. Так 9 грудня 2011 року Верховна рада прийняла закон “Про Фонд державного майна України”, яким приватизаційне відомство повністю виведено з-під контролю парламенту і підпорядковано президенту.

У Програмі приватизації на 2012-2014 роки, що схвалена Кабміном 9 грудня 2011 та затверджена Верховною радою 13 січня 2012, завуальовано прописано ряд “напрацьованих” прийомів, які дозволяють Фонду відсікати на конкурсах “не своїх” учасників.

Даний закон не лише збереже гірші положення попередньої Програми приватизації, але і фактично відновлює некомерційні конкурси. Це має всіляко полегшити олігархам, що наближені до президента, на пільгових умовах заволодіти ще не оприбуткованими активами у паливно-енергетичній та хімічній галузях.

Ось юридичні факти.

У статті 12 нової Програми приватизації декларується, що “для підвищення рівня привабливості приватизації для інвесторів і створення позитивного іміджу приватизації в Україні і світі передбачається забезпечити застосування при продажу контрольних пакетів акцій акціонерних товариств, що належать до об'єктів групи Г, конкурсів з відкритою пропозицією ціни за принципом аукціону, які забезпечить змагальність і рівний доступ інвесторів до приватизації”.

Проте, у статті 8 записано: “для врахування особливостей об'єктів групи Г під час приватизації на індивідуальних засадах забезпечується продаж контрольного пакета акцій з визначенням умов післяприватизаційного використання об'єктів, а також вимог до покупців”.

А в ст.11. нової Програми взагалі кажуть, що залучення до приватизації інвесторів, зацікавлених в довгостроковому розвитку державного об'єкта, здійснюється з урахуванням поданих покупцями бізнес-планів розвитку підприємств після приватизації.

Інакше кажучи, статті 8 і 11 нової Програми приватизації фактично не тільки відновлюють некомерційні конкурси, але й офіційно закріплюють способи відсікання непотрібних конкурентів при проведенні комерційних конкурсів і “міжнародних торгів”.

Що це означає? Так звані некомерційні приватизаційні конкурси в кінці 1990-х — на початку 2000-х були основним способом придбання майбутніми українськими олігархами великих заводів і фабрик. Головною їх особливістю було те, що переможцем оголошувався не той учасник, хто запропонував найвищу ціну за об'єкт, а той, хто зумів знайти підхід до керівництва підприємства і, відповідно, задекларував найкращі інвестиційні зобов'язання.

Незважаючи на те, що Фонд держмайна намагався контролювати їх виконання, найчастіше зобов'язання залишалися на папері. Нові власники завжди мали можливість домовитися з посадовими особами приватизаційного відомства та місцевою владою, щоб скоректувати їх у бік зменшення, і навіть імітувати їх виконання.

У Програмі приватизації, що була прийнята Верховною радою у 2000 році, ФДМУ відмовився від некомерційних конкурсів, і спробував повністю перейти до конкурентних способів роздержавлення власності. Щоб не допустити скуповування великих підприємств спекулятивним і бандитським капіталом в цьому документі були введені поняття “промисловий інвестор” і “кваліфікаційні вимоги до покупців”.

Однак через відсутність чіткого визначення останніх термінів, тодішні олігархи Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Олександр Ярославський, Василь Хмельницький і ряд інших бізнесменів дрібнішого калібру зуміли їх використати для відсікання конкурентів на комерційних конкурсах.

Як відомо, за цією схемою пройшли продажу Нікопольського феросплавного заводу, “Криворіжсталі”, пакетів акцій низки обленерго, металургійних, хімічних і гірничо-збагачувальних комбінатів. З останніх класичних прикладів подібного роду можна назвати нещодавню приватизацію “Міжнародних авіаліній України”.

Підведемо підсумок. Враховуючи сказане вище, ми маємо всі підстави зробити висновок, що нинішнє керівництво країни та Фонду держмайна вирішило повторити первісний дерибан держвласності, який відбувся у другій половині 1990-х — на початку 2000-х років. Робиться це, аби задовольнити апетити придворних українських олігархів.

Різниця в тому, що у наступні три роки приватизовані будуть державні підприємства, продати які влада не наважувалася навіть у найбільш бандитські роки.

Володимир ЛАРЦЕВ, доктор наук, екс-заступник директора департаменту законодавчо-аналітичного забезпечення реформування власності ФДМУ, звільнений 23 квітня 2009 року