О tempora, o mores! — або Яким “ізмом” назвуть наш час у майбутньому?

Для кожної епохи була певна визначальна ознака політичної дійсності.

Скажімо, для Античності — розвиток давньогрецьких міст-держав, де статус людини залежав від можливості утвердити свої сили та розум, ґрунтуючись переважно на принципах волі та культурної традиції. “Жити в суспільстві” — означало “жити політично”, “брати участь”!

У Середньовіччі бачили в політиці вияв волі й дій Бога. А з початком епохи Відродження знову важливими стали дії людини, як боротьба між силою й законом, де недостатність дії закону замінювала, або доповнювала сила.

У Новий час утверджувалась людська свобода за рахунок права, розуму, моралі. Потім політичне життя стало як мистецтво використання можливостей.

Що таке політичне життя сьогодні?

Утвердження “Розуму”, “Волі”, “Традицій”? Чи вияв “Дії Бога”? Може, це “боротьба між Силою й Законом”? Чи “утвердження” людської Свободи за рахунок “Права”, “Розуму” та “Моралі”? Або ж “мистецтво використання можливостей”?

Українська політична дійсність — така, якою вона є для нас.

Як сфера владних відносин. Як влада одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, особистості над масою. Українська влада така, якою вона є для нас. Як спосіб, яким вона завойовується. Як утримується. Як реалізується. Лише так ми можемо говорити про що те, що ми маємо: “Час демократії”, “Час авторитаризму” “Час тоталітаризму”.

Чи ще якогось “-ізму”...

Яким “ізмом” назвуть наш час у майбутньому?

Про що можна сьогодні говорити, коли повна економічна експансія є не однією з можливих форм зовнішньої політики держав-сусідів, а єдино можливою формою сусідства! Шляхом захоплення нових ринків збуту, сфер впливу, джерел сировини, вивезенням капіталу, демпінгом, дипломатичним тиском та публічними погрозами!

Втручання у внутрішні справи виправдовується “підтримкою побудови демократії”. Війна — виправдовується “примусом до миру”!

А суспільство настільки деформоване, що більшість вважає, що діяти морально — це лише зашкодити собі.

На двадцятому році незалежності України все частіше лунають думки, що за кількістю втрачених нашою державою шансів на покращення становища, ми займаємо чи не лідируючі позиції.

Відмова від третього за обсягами ядерного потенціалу.

Втрата національних інтересів у міжнародних інженерно-будівельних проектах.

Невикористаний потенціал революції на Майдані.

Нездатність ефективно використовувати свої транзитні можливості — автошляхи, залізничні перевезення, нафто-газо-магістралі...

Як і в часи Римської імперії, сьогодні політичні фактори незмінно беруть гору над економічною доцільністю. Причому, незалежно від оприлюднених суспільно-ідеологічних орієнтирів.

Невже цим і вичерпується вся “поліхотомія сучасної політики” періоду української незалежності? Це наше число ключових альтернатив, які на момент прийняття політичного рішення були можливими?

Натомість із завершенням другого десятка незалежних років — основними атрибутами політики є ті, що визначають наші останні позиції в міжнародних рейтингах.

Згадується класичний вислів давньоримського політика та мислителя Цицерона: “O tempora, omores!” — “О, часи, о, звичаї!” — виголосив він промові проти змовника Катиліни, характеризуючи політичну дійсність з глибоким жалем з приводу негативного стану тогочасної політики, панування корупції і падіння суспільної моралі.

Незважаючи на всі докази вини Катиліни, який був у змові з іншими, щоб убити консулів, усунути сенаторів і проголосити консулом себе, його покарання оминуло. Ультиматум спільноти консулів проти нього не виконали. Це при тому, що римська історія знає випадки, коли консули карали змовників на смерть, маючи набагато менше доказів їхньої вини.

“O tempora, omores!” — це змістовна характеристика суспільної дійсності, де фіксується зміна основ політичного буття суспільства.

Класик Цицерон цією фразою виражає обурення — як нахабством заколотника, який посмів нахабно з'явитися в сенат, так і бездіяльністю влади стосовно державного злочинця, який задумував загибель Республіки.

Сьогодні, як ніколи, в українському суспільстві логіка суспільної злагоди вимагає наявності суспільних авторитетів. Про які, до речі, згадує Цицерон.

Сьогодні все частіше лунає ідея моральної революції, яка має передувати суспільним змінам. Ця ідея виражається в моральному очищенні влади, громадян, суспільства загалом.

Але за умови неефективних політичних інститутів, травмованості суспільства зневірою — що потрібно щоб відбулося, аби повернулася віра й стала справжньою, глибинною, перетворюючою?

Як справедливо наголошують політичні експерти, якщо в Західному регіоні України суспільним авторитетом усе ж є Церква, то на Сході існування будь-яких стримуючих факторів може піддаватися сумніву. Ще добре пам'ятаються й інші традиції, здатні бути відновленими в нових історичних умовах.

“Благими намірами вимощена дорога в пекло”.

Гучні гасла керманичів щодо примноження суспільного блага, забезпечення добробуту та щастя, і разом із тим, політичні чвари, економічні прорахунки... У результаті — держава раз у раз стає схожою на колоса на глиняних ногах.

Не кажучи вже про шанс ще хоч раз бути згаданою в період незалежності на зразок доби Київської Русі, яка в період найвищого розквіту займала територію від Таманського півострова на Півдні, Дністра й верхів'їв Вісли — на Заході, до верхів'їв Північної Двіни на Півночі...

Звичайно, наступні покоління будуть дивитися на цю сьогоденну історію як на вже давно минуле, а не як на історію свого власного життя.

Тоді стане легше оцінювати. Більш відсторонено та не заангажовано.

А поки що, ще раз згадується Цицерон — “О, часи, о, звичаї!”, “Сенат розуміє, консул бачить…”

І що ж зробили ми? Тільки не для падіння Республіки, а для її піднесення? Як інакше, якщо не без іронії та жарту — сьогодні цитувати цю сентенцію в подібних ситуаціях падіння моралі цілого покоління, підкреслення нечуваного характеру подій?

Але все це, нажаль, наша сучасна політична дійсність.

Олег ЗУБЧИК, кандидат філософських наук, доцент кафедри державного управління філософського факультету КНУТШ