Ну от, власне, і все, або нова медіа реальність

Всі ці ключові позиції стали реальністю менше ніж за рік. Команді Януковича вдалося все із того переліку.

Деякі позиції здалися швидко, але з шумом, як це було зі зміною Конституції. Деякі — швидко та без шуму, як з судовою реформою. Нова інформаційна реальність, попри спротив значної кількості журналістів, поставала поступово.

Однак зараз можна констатувати факт: влада має “м’який” контроль над телевізійним простором, має в своїх руках головні інструменти такого контролю та готується до нових наступів.

Ще у травні минулого року було зрозуміло, що події в Україні розвиватимуться за “російським сценарієм”: контроль над телебаченням, “потьомкінські дєрєвні” в пресі, локалізація соціальної енергії активних груп в Інтернеті.

Незалежні друковані видання потрібні, аби завжди можна було вказати Заходу — вся критика з приводу свободи слова є пустою. Поза тим, друкована преса в Україні, за виключенням кількох видань, що їх можна порахувати на пальцях однієї руки, не впливова і не фахова.

Все найбільш критичне зібране в інеті, який живе власним віртуальним життям. А маси, що роблять результати виборів, дивляться телебачення. Тому контроль над ним — справа для влади принципова і важлива.

Телеканали особливого спротиву не чинили, за виключенням деяких журналістів, що склалися як професіонали та особистості за останні роки. За цей час їх просто прибрали з ефіру.

Більша частина телевізійних журналістів, які у травні 2010 заявили про цензуру, або поза ефіром, або на ТВі.

І це не випадковість чи профнепридатність. Це цілком зрозуміла тактика.

Якщо кращого репортажиста країни Сергія Андрушка, який робив найіронічніші новинні телесюжети, що засмучували не одного високопосадовця, але давали рейтинг програмі, переводять в “документальне кіно” — це не ротація. Це цензура. Але довести її неможливо.

Бажання влади обмежити критичність в ефірі дивовижним чином співпало з бажанням власників каналів “не створювати собі неприємностей”.

“Реорганізації” та “модернізації” телеканалів стали нічим іншим, як їхнім впевненим поворотом в бік розважального мовленням. З рейтингами все гаразд, з прибутками теж. А головне — без “головного болю”.

Новини більшості загальнонаціональних каналів стали ігнорувати цілу низку протестних подій, критичних заяв та декого з особливо помітних критиків. Про представників влади — як про мерців: або добре, або ніяк. Все це добре демонструє моніторинг колег з Телекритики.

Особливо помітні такі тенденції в ефірі Першого Національного, прямо залежного від бюджетного фінансування. Якщо тему бюджету на Першому телеканалі коментує одна єдина людина — прем’єр-міністр Азаров — це, звісно, не цензура. Це “редакційна політика”.

Але якщо подивитися новини на єдиному телевізійному оазисі ТВі, та порівняти їх з новинами державного каналу, то буде точно як в старому російському анекдоті: з ОРТ ви живете в одній країні, з НТВ в зовсім іншій. Це ще одне свідчення реальності сценарію з півночі.

Поки що в Україні вдалося втримати прямоефірні майданчики, однак деякі з них непогано редагуються близькими до влади політтехнологами, а участь в дискусіях беруть переважно одні і ті ж всім знайомі персонажі, що мають неформальний статус “птахів-говорунів”, але реально нічого не вирішують.

Першу особу держави журналісти мали можливість побачити вживу і спитати про нагальне один раз за весь рік. Весь інший час Янукович перебуває під пильним оком власної прес-служби, яка примудряється навіть за кордоном не допустити неузгодженого спілкування гаранта з пресою.

І це навряд чи є доказом “відданості першої особи ідеям демократії”, про що так часто повторює оточення президента.

Більшість рішень в країні ухвалюють “під килимом”, жодні дискусії щодо них не є можливими з огляду на відсутність інформації у самих журналістів.

Система значно більше орієнтована на захист перших осіб від посягань журналістів отримати відповіді, аніж на захист права суспільства знати і розуміти. Тому журналістів стали частіше бити, до того ж працівники правоохоронних органів.

Опозиція, замість того, аби фахово опонувати владі, збивається на банальну негативну риторику і намагається втриматися в медіа просторі з використанням такого звичного способу, як “джинса”.

Система побудована в такий спосіб, аби не допустити появи в ефірі нових людей, нових думок та ідей.

Влада панічно боїться конкуренції, тому коло критиків — визначене і обмежене. Воно має дозвіл на критику, але не здатне продукувати нові орієнтири і формувати альтернативні сценарії.

Талановиті та яскраві журналісти також виявляються непотрібними системі. Ними складно керувати. Головний ресурс інформаційного мовлення — молодь. Там немає авторитетів та генералів, на службі лише солдати. Тим паче, що і коштують солдати значно дешевше.

Солдати не мають особливого уявлення про такі речі, як соціальна відповідальність журналістики, місію професії чи реальну суспільну важливість тем.

Цим уявленням особливо ніде з’явитися: журналістська школа фактично радянська і не реформована. Інституції, на кшталт профспілок чи професійних асоціацій, не розвинені, людей, що є авторитетами в професії можна перерахувати на пальцях…

Наслідки такої політики канали відчують вже незабаром: телебачення втрачатиме позиції інформаційного мовника, воно перетвориться на суцільну розважалівку.

За інформацією люди йтимуть до мережі. І до ТБ вже не повертатимуться.

Кількість ТБ користувачів постійно знижуватиметься, як і кількість прибутків каналів. Однак, телеменеджерам це зараз здається надто віддаленою перспективою. А дарма.

Вже сьогодні політичні настрої суспільства визначає не телебачення, а Інтернет. Про що свідчить досвід хоча б Єгипту. Саме соціальні мережі стали основою для формування груп, що виступили проти президента Мубарака.

Українська влада поки не надто вивчила досвід останніх революцій. Янукович переконаний, що це відбулося через “малу кількість їжі”.

Поза тим, хоч українські можновладці і не вірять в можливість Інтернет ресурсів та соціальних мереж впливати на політичні процеси, гострі розслідування проти них, які з’являються саме в інеті, їм не надто до вподоби. Тому бажання контролювати ці медіа виникає постійно.

Одним із таких спроб може стати закон “Про інформаційні агенції”, проект якого знаходиться в Раді і який може зобов’язати Інтернет видання, що розповсюджують інформацію, реєструватися як інформаційні агенції. А отже, у держави з’явиться можливість позбавляти їх права на відповідну діяльність — поширення інформації.

Поки що повного уявлення про те, як це гарантувати технічно, немає. Але бажання є напевне.

За цих умов традиційна журналістика в країні деградує. Журналістику творять персоналії. Але владі і менеджерам не потрібні ті, хто мають мізки та хребти. А інші — не надто цікаві вже аудиторії. Нові авторитети формуються в інтернеті та соціальних мережах. Проте то дещо інше.

Журналістика втрачає гострі та дискусійні формати. Країна спостерігає за танцями, співами “талантів” і змаганнями екстрасенсів замість того, аби бачити якісні дискусії про шляхи розвитку, аналіз та фахову публіцистику.

В танцях і співах немає нічого поганого, але не добре, коли вони є тотальними в ефірі.

Те, що за таких умов, країна не має альтернатив владі на рівні ідей, програм та персоналій — очевидно. Але це і було завданням.

Медійний ринок в країні деградує, бо немає вільної конкуренції. Працювати на ньому мають право лише лояльні до влади. Отримати ліцензії без “політичного даху” нереально.

Це не робить медіа сильними та впливовими, це не дає імпульсів розвитку. Але це особливо нікому і не потрібно з учасників ринку, які без жодної боротьби погодилися з новими правилами гри і навипередки поспішають максимально підлаштуватися.

Про реформи та рух вперед говорити не доводиться. Бо лишаться вони максимум розмовами, як це відбувається, наприклад, з суспільним мовленням.

Зрештою, на розмови замість дій витрачено останні 6 років. Шансом, які давали 5 з тих років, значною мірою не спромоглися скористатися самі журналісти та гравці на ринку, аби закріпити зміни та посилити вплив, гарантувати собі захист та підтримку суспільства. Тепер їх поставили перед іншим завданням: вижити.

Тож, коли світ щогодини стає більш глобальним, коли конкуренція зростає, а інформаційні впливи проникають звідусіль, Україна втрачає найцінніше — час. І ті можливості, які могли б дати країні сильні, незалежні та відповідальні медіа…

Вікторія СЮМАР