Нова формула миру для України: очікування й реальність

Однак схоже, що цей документ не вплине на рішення західних партнерів, принаймні не до виборів у США.

Неофіційна реакція декого з тих, хто мав нагоду ознайомитися з планом на сесії ООН, досить скептична: план без плану, або “список бажань”, який не містить жодного справжнього сюрпризу й у разі імплементації не змінить ситуацію кардинально. Навіщо ж тоді президент привіз іще один документ?

Схоже на те, що план перемоги — відчайдушна спроба на тлі все більше чутних закликів до фактично несправедливого миру прокомунікувати меседж, несприйняття якого ще з 2022 року визначило хід цієї війни. “Цю війну можна виграти” (the war is winnable), — кажуть українці. “Якою є перемога над ядерною державою?” — відповідають запитанням на Заході.

Республіканці не помиляються, коли кажуть, що в Адміністрації Байдена не бачать шляхів до перемоги України. Однак бачення можливостей завершення війни в частини самих республіканців, зокрема Джей Ді Венса, можливого віцепрезидента США, — те саме магічне мислення, яким він дорікає демократам.

Москва програвала війни й раніше, дві — за ядерного статусу: війну в Афганістані й Першу чеченську. Події після першої не матеріалізували страх західних аналітиків щодо неконтрольованого поширення ядерної зброї за ослабленого керівництва в Кремлі (за короткий час після виведення радянських військ СРСР мирно розвалився). Доля ж Чечні демонструє, що буде з країною, яка не отримає достатньої міжнародної допомоги в протистоянні з російським імперіалізмом.

Мова, отже, не про повалення російського режиму військовим шляхом, як іще відбулося з гітлерівською Німеччиною, а про досягнення миру не на умовах агресора. Виявилося, що навіть у ХХІ сторіччі поступки з боку країни, яку довго сприймали як жертву, ввижається більш реалістичним шляхом до миру, аніж допомога в її захисті всіма доступними способами.

План перемоги vs формула миру президента Зеленського

Обидва документи виконують одне завдання — донести українське бачення виживання незалежної України з урахуванням складного політичного полілогу на міжнародній арені, просякнутого сумнівами щодо спроможності українців перемогти й інтересами зберегти можливості співпраці з Росією з економічних, політичних та особистих причин. Як пояснив американський історик Тімоті Снайдер, на Заході довго вважали Росію “справжньою державою”, натомість колонізовані нею в минулому, але сьогодні незалежні держави сприймають по-іншому.

Усі ці нашарування інтересів, упереджень, наративів, політичних та економічних реалій множать мирні плани й заважають українцям донести очевидну для нас істину: Росію можна стримати передусім силою. Дозування зброї, страх ескалації, поступки, особливо безпекові, — усе це тільки розпалюватиме апетити Кремля.

Ця істина, очевидна в широтах колишньої сфери впливу СРСР, потребує все нових і нових аргументів чимдалі на захід і південь. Але вправлятись у майстерності дебатерів, коли все стало очевидно вже після деокупації Бучі, — дивна справа.

Окрім бразильсько-китайського мирного плану, зусиль прем’єр-міністра Орбана і президента Ердогана, пропозицій Індонезії, Ватикану й ПАР, на тлі зниження підтримки виборців соціал-демократичної партії Німеччини канцлер Німеччини Олаф Шольц теж намагається позиціонувати себе як “канцлер миру”, працюючи над пропозицією, що нагадує мінські угоди 2014—2015 років. Це вже не згадуючи про дуже полярні думки експертного середовища й політичної еліти в США.

Формула миру народжена потребою протидіяти непереборним запитам на фасилітацію переговорів і досягнення компромісів, які для України означатимуть утрати людей, територій, можливостей приєднатися до НАТО, а для Росії — лише недосягнення бажаних цілей. Звинувачення українського керівництва в небажанні завершити конфлікт дипломатичним шляхом сприяли створенню формату Саміту миру.

Цей маневр допоміг, по-перше, продемонструвати відкритість України до обговорення закінчення війни й бажання України досягти саме сталого миру, а не замороження конфлікту чи короткострокового перемир’я на умовах агресора, а також дав змогу уникнути нав’язування переговорів з агресором з невигідної позиції; по-друге, наголосив на важливості для світу України й відновлення справедливості через залучення світової спільноти до реальних дій навколо “меню” з окремих пунктів в інтересах усіх.

Уже стало відомо, що Росія не братиме участі в другому Саміті миру, що не дивно, адже від початку Москва хотіла не переговорів, а нав’язати тільки свої умови. Так РФ сама дала адвокатам України ще один аргумент: жодна формула миру не здолає непереборне бажання російського керівництва добиватися “поваги” терором, а частини російського народу гинути на українських полях за кілька тисяч доларів.

Тож досягнення далекоглядних завдань формули миру залежить передусім від військової та економічної допомоги партнерів, що має примусити Росію до миру. Цей підхід і відображено в плані перемоги — переліку термінових потреб для збереження України на політичній карті світу та бодай якогось відновлення справедливості. Фактично це ребрендинг повторюваних багато разів у різних формулюваннях закликів не кинути Україну під потяг політичної недалекоглядності.

Загалом ідеться про довгострокову безпеку й геополітичне становище України, зокрема приєднання до НАТО за прискореною процедурою та надання західної військової допомоги на більш гнучких умовах. Наприклад, запит на використання ракет великої дальності по цілях усередині Росії та закриття неба над Україною є частиною цього плану. Також ідеться про посилення санкцій проти Росії, інвестиції в Україну, особливо в сектор оборонної промисловості.

Поїздка Зеленського з новим документом — ставка одночасно на кілька номерів на фінальному колі рулетки американських президентських перегонів.

По-перше, план подаватимуть як можливість для Джозефа Байдена, чия політична кар’єра через вік завершиться разом із президентським строком, залишити вагому політичну спадщину або навіть визначити хід історії. Але до результатів виборів на початку листопада це лише розмови, адже чинна адміністрація не зробить нічого, що навіть теоретично могло б нашкодити Камалі Гарріс.

По-друге, це робота на випередження, адже Україні доведеться працювати з Білим домом незалежно від господаря Овального кабінету. Хоча Камала Гарріс незначно випереджає Дональда Трампа, сьогодні робити ставку на переможця, без сумніву, ризиковано. З огляду на неодноразові неоднозначні заяви експрезидента, зокрема про закінчення війни на невідомо яких умовах ще до початку його президентських повноважень, важливо підстеляти соломку вже зараз.

Зеленський сказав The New Yorker, що план перемоги розрахований найперше на підтримку саме Байдена й має бути узгоджений терміново, а Україна — зміцнена в жовтні, листопаді й грудні цього року. Раніше він заявив, що саме цієї осені вирішується, що буде далі у війні, підкресливши, що разом із партнерами країна може зміцнити позиції.

Тобто план виконує функцію запобіжника від повторення ситуації з блокуванням допомоги Україні наприкінці минулого року, а за найгіршого розвитку подій — її максимального скорочення з боку США наступного року.

До речі, не зовсім очевидні конкретні кроки щодо допомоги Україні, на які піде Гарріс у разі обрання. Як показує практика, залишатися з країною скільки потрібно — це не стратегія. Якщо продовжиться стратегія недопущення ескалації, це буде більше схоже не на надання життєво важливої допомоги пораненому, а на тримання за руку, поки той не помре від крововтрати.

Олена ДАВЛІКАНОВА