Неспокій у Придністров’ї: інформаційний шум чи підготовка до війни?

25 квітня у Тирасполі, столиці самопроголошеної “Придністровської Молдавської республіки”, пролунали вибухи біля будівлі міністерства держбезпеки. Наступного дня, 26 квітня, були підірвані дві радіовежі поблизу селища Маяк, що транслювали російські телеканали, а також була атакована військова частина в Парканах. Через це президент Молдови Майя Санду скликала засідання Радбезу, а в Україні знову згадали про химерне квазідержавне утворення поряд з нашим кордоном.

Історія хвороби

Незалежність Придністров’я була проголошена 2 вересня 1990 року, тобто це найстарша із усіх невизнаних або частково визнаних республік на пострадянському просторі. Причиною конфлікту придністровців з Молдовою став етнічний чинник. Абсолютну більшість населення решти республіки складали молдавани, тимчасом території за Дністром було набагато різноманітніші: молдовани, росіяни та українці складали приблизно рівні частки населення. Регіон вибухнув у часи перебудови, коли більша частина молдовської інтелігенції підняла питання запровадження єдиної державної мови, переходу на латинську абетку та навіть об’єднання з етнічно близькою Румунією. Для Придністров’я, в якому дві третини населення було слов’янським, а Бухарест сприймався, як щось далеке та чуже, це було неприйнятним.

На фоні прийняття закону про мову, який запроваджував молдовську як єдину державну, у регіоні почались протести. Вони вилились у військовий конфлікт, який з нашої сучасної перспективи виглядає найдивнішим із усіх пострадянських. Українці брали участь у створенні та підтримці невизнаної республіки, а Київ виступав стороною в переговорах по врегулюванню. На придністровських рублях є Тарас Шевченко, українська мова має в невизнаній республіці статус державної, а кожен п’ятий громадянин “ПМР” має український паспорт. Неодноразово навіть обговорювалось питання приєднання Придністров’я до України, хоча воно так і не було реалізовано.

Проблема і можливість

Хай там як, зараз “ПМР” являє собою загрозу для нашої держави. Коли 2018 року Петро Порошенко у відповідь на захоплення українських кораблів у Керченській протоці вводив воєнний стан, він також запровадив його в Одеській та Вінницькій областях, адже вони межують із “ПМР”. Така парадоксальна ситуація склалась тому, що українці, вигравши війну, програли мир. Москва, користуючись прихильністю придністровців до Росії, ще в 1990-х ввела “миротворчий контингент”, згодом почала виплачувати жителям регіону надбавки до пенсій, активно видавала паспорти, будувала школи тощо. Це поступово перетворило Придністров’я фактично на анклав РФ, більша частина населення якого беззаперечно підтримує Москву. Це стало видно вже на референдумі 2006 року, коли за приєднання до РФ проголосувала абсолютна більшість тамтешніх мешканців. Попри те, що результати референдуму ніхто визнав, а в Кремлі від нього відхрестились, таке сусідство для України створює незручності.

З одного боку, сам по собі російський контингент в Тирасполі, який зменшувався протягом останніх десятиліть, реальної загрози для України не становить. За наявними оцінками, там зараз перебувають близько 1200-1500 російських військових. Сама армія Придністров’я нараховує 7500 військовослужбовців та в теорії має 20-тисячний резерв. Про реальну небезпеку з боку розквартированих там росіян та придністровців можна говорити, якщо вони діятимуть спільно з російськими колонами, які гіпотетично прорвались до Одеси за підтримки десанту абощо.

Але “ПМР” має значення в контексті російсько-української війни ще у двох аспектах. По-перше, Придністров’я — це величезна база російської агентури. Нагадаємо, що саме туди планував тікати Віктор Медведчук для подальшого транспортування до Москви. Крім того, бізнес-імперія “Шериф”, яке по суті керує Придністров’ям, як і спецслужби країни, має дуже тісні зв’язки з Росією.

По-друге, на території Трансністрії, у селі Ковбасне, за 2 км від кордону з Україною, знаходяться величезні склади боєприпасів. Військові підрозділи невизнаної республіки не здатні їх застосувати, адже у складі їхніх збройних сил наявний лише один артилерійський дивізіон. Але вірогідність (наскільки велика — інше питання) введення українських військ до Придністров’я з метою демілітаризації регіону та захоплення цих складів сильно лякає керівництво “ПМР”. Автомобільні черги на виїзд з Придністров’я до Молдови, які утворились в ці дні, свідчать про те, що населення також боїться можливої ескалації.

Тому досить сумнівно, що “ПМП” буде активно вдаватись до дій, які можуть розцінити у Києві як такі, що потребують жорсткої і негайної реакції. З метою убезпечити себе та заспокоїти електорат, президент самопроголошеної республіки Вадім Красносєльській вже заявив, що втягнути “ПМР” у конфлікт не вийде. Втім, у кінцевому підсумку все залежатиме від того, які важелі впливу на Придністров’я має Москва і як саме вона їх використовуватиме зараз.

Значення останніх подій

Але повернімось до подій 25-26 квітня. У придністровських ЗМІ та соцмережах домінує версія, що за цими провокаціями стоять Україна, Молдова і Захід. Такі ж тези просуває й російська пропаганда. Наприклад, Гіркін-Стрєлков ще за кілька днів до цих подій писав про те, що Румунія спільно з Молдовою готує військову операцію з метою “окупації” Придністров’я. У Молдові від звинувачень відхрещуються, президент Молдови Майя Санду заявила, що це “внутрішні придністровські справи”. Приблизно такої ж позиції дотримуються й українські посадовці. Наприклад, речник одеської ОВА Сергій Братчук заявив, що ці провокації “спрямовані на внутрішній електорат ПМР”.

Якщо взяти до уваги риторику Москви про жаданий “коридор від Придністров’я до кордону РФ”, який має відрізати Україну від моря, можна зрозуміти, для чого “ПМР” вводять у інформпростір. Можливо, мешканців Придністров’я психологічно підштовхують до ідеї нового референдуму щодо входження до складу РФ, прибічників чого, ймовірно, сильно поменшало після введення жорстких санкцій проти Росії. Вочевидь, з точки зору Кремля, атмосфера страху має посилити проросійські настрої у Придністров’ї.

Втім, ніколи не можна відкидати й значно простіше пояснення. Не виключено, що у Москві справді прагнуть розкрити придністровську “заначку” і кинути усі наявні сили на війну проти України. Для самої “ПМР” такий сценарій є явно небажаним, але як свідчить досвід “ЛНР” та “ДНР”, за “дружбу” з Росією рано чи пізно доводиться платити. Причому рахунок, який виставляють у Кремлі, може виявитись несподівано великим, а методи стягнення — надзвичайно жорстокими.

Федір КУДРІН