Непроста дружба. Криза в Україні штовхає Росію в обійми Китаю

Торжества 9 травня в Москві на відзначення 70-річ­­чя капітуляції нацистської Німеччини багато що можуть розповісти про нинішню геополітику. Якщо західні лідери не їдуть до Росії на знак протесту проти її агресії в Україні (і першої анексії суверенної території в Європі після Другої світової війни), то китайський лідер Сі Цзіньпін став почесним гостем свого друга Владіміра Путіна. Західні санкції через Україну та невідворотне довготермінове охолодження відносин з Америкою та Європою не залишають Росії іншого вибору, як кинутися в обійми Китаю.

Відзначити розвиток стратегічного партнерства між двома державами мають, зокрема, спільні бойові навчання у східній частині Середземного моря трьох-чотирьох китайських і шести російських військових суден. Вони, після кількох подіб­них у 2013 році в Тихому океані, повинні послати чіткий сигнал Америці та її союзникам. Для Росії ці маневри сигналізують, що вона має могутнього друга і військові контакти з дедалі більшим географічним розмахом. Для Китаю (його судна саме повертаються з чергування у складі місії з боротьби з піратством в Аденській затоці) навіть невеликі такі навчання свідчать про зростання глобальних амбіцій відповідно до гасла Сі Цзіньпіна про “китайську мрію”, яка, за його словами, включає “мрію про потужні збройні сили”.

На практичнішому рівні ці навчання дають Китаю змогу показати свій ракетний фрегат типу 054А, який він хоче продавати росіянам. Окрім того, це пропозиція досвіду проведення операцій у нестабільному регіоні, де Пекін розширює свою економічну присутність. У 2011 році КНР організувала евакуацію більш ніж 38 тис. своїх громадян із Лівії під час тамтешнього повстання. Минулого місяця її військово-морські сили вивезли кількасот китайців із охопленого громадянською вій­ною Ємену. Як вважають, щонайменше 40 тис. громадян Піднебесної працює в Алжирі й понад 1 млн — по всій Африці.

Зближення Китаю і Росії почалося по закінченні холодної війни. З різних причин обидві країни незадоволені “гегемонією” Америки і поділяють прагнення до багатополюсного світового порядку. Росія — колись велика держава — шукає способів хоча б частково повернути втрачений статус, а Китай, який тільки стає такою державою, обурюється спробами Америки стримати його. Авторитарні КНР та РФ — постійні члени Ради Безпеки ООН, які мають спільні причини критикувати західний ліберальний інтервенціонізм. Дві країни вирішили свої давні прикордонні суперечки у 2008 році, якраз за місяць до початку російського вторгнення у Грузію. Москва побачила в тій угоді можливість зосередити більше військової сили на заході для стримування дальшого розширення НАТО.

Але не обходилося і без конфліктів. Росія відіграла ключову роль у 1990-х роках, коли допомогла Китаю модернізувати армію. Це дозволило Кремлю зберегти базу ВПК, яка інакше зачахла б від браку своїх вітчизняних замовлень. Але від середини минулого десятиліття вона сповільнила продаж зброї сусідові, роздратована тим, що він краде військові технології і постійно конкурує на ринку зброї.

А ще Росія боїться стати лише постачальником природних ресурсів промисловій машині Китаю — це принизливий статус для країни, яка ще недавно вважала сусіда відсталим. Поки Москва могла продавати Європі достатньо газу для забезпечення зростання власної економіки, угоди з Пекіном могли зачекати. Це, зокрема, плани двох газопроводів із Сибіру до Китаю, про які оголосили у 2006 році, а затим тихенько поклали під сукно через суперечки про ціни.

Тепер усе змінилося. Українська криза, за словами російських ЗМІ, змушує РФ “розвернути” економіку в бік Азії, щоб знайти альтернативні ринки та джерела капіталу й таким чином пом’якшити наслідки західних санкцій. Для Китаю це доб­ра нагода отримати більший доступ до природних ресурсів Росії за вигідними цінами, а також забезпечити великі конт­ракти на розбудову інфраструктури, які інакше могли б потрапити до рук західних конкурентів, а ще забезпечити фінансування для проектів, вигідних бізнесу Піднебесної.

Теоретично вторгнення Росії в Україну й захоплення Криму порушують два зовнішньополітичні принципи, яких Китай найпослідовніше дотримується: невтручання у справи інших держав і несприйняття сепаратизму будь-якого штибу. Але Китай утримався від голосування резолюції із засудженням Росії в Раді Безпеки ООН, а його ЗМІ висловлюють потужну підтримку Кремлю. КНР тихенько радіє новій холодній війні в Європі, яка може відволікти Америку від задекларованої зміни орієнтирів у бік Азії.

Вражаючим свідченням нового зближення Китаю та Росії стала газова угода на $400 млрд, підписана торік у травні, за якою Москва зобов’язалася постачати Пекіну 38 млрд м³ газу за рік протягом трьох десятиліть, починаючи від 2018-го. За наполяганням китайської сторони, газ надходитиме з нових родовищ у Східному Сибіру ще не збудованим газогоном (щоб гарантувати, що він не піде деінде). За цією угодою пішли й інші. Найбільшою стала підписана в листопаді попередня угода, за якою Росія має продавати ще 30 млрд м³ за рік запроектованим газогоном із Західного Сибіру. Хай там як, а Китаю, цілком імовірно, вдалося домогтися значних знижок ціни.

Слабкість Росії показало також її недавнє рішення поновити експорт високотехнологічних озброєнь до Китаю. У квітні вона погодилася продати туди протиповітряну систему С-400 приблизно за $3 млрд. Це дасть Пекінові змогу зміцнити свою перевагу в повітрі над Тайванем і островами Сенкаку (які в Китаї називають Дяоюйтай і не визнають претензії Японії на них). У листопаді РФ заявила, що готова продати КНР свій найновіший винищувач Су-35С. Спочатку вона відмовлялася реалізувати менше, ніж 48 машин, щоб компенсувати собі можливі збитки від неминучої крадіжки розробки китайцями. Зараз Росія покірно погодилася продати лише 24.

Але не треба бути пророком, щоб помітити проблеми цієї дружби в майбутньому. Одна з них полягає в тому, що обидві держави змагаються за вплив у Центральній Азії, колишній вотчині Росії (Сі Цзіньпін мав відвідати регіон дорогою до Москви). Путін хоче заснувати Євразійський економічний союз почасти для того, щоб боротися зі зростанням економічного впливу Китаю в Середній Азії, де той хоче розвивати свій “економічний пояс Шовкового шляху”. Пекін використовує Шанхайську організацію співпраці (ШОС), членами якої є також Росія та центральноазійські держави, щоб зміцнити і свої безпекові зв’язки в регіоні: він часто проводить антитерористичні навчання зі своїми партнерами в ШОС. Іще одна проблема — військові та енергетичні зв’язки Росії з такими країнами, як Індія і В’єтнам. Обидві держави — суперниці Китаю. Але найбільше труднощів може завдати роздратування РФ через нав’язану їй дедалі принизливішу другорядну роль у відносинах із КНР. Для Росії партнерство з Піднебесною стало життєво необхідним. А для Пекіну — приємним, та аж ніяк не вирішальним бонусом.

The Economist