НедоЄвропа.ua

“Російська Федерація чинить надмірний тиск на Україну”, — відзначають депутати Європарламенту. І додають, що мета такого тиску — приєднання нашої держави до Митного союзу з Росією, Білорусією та Казахстаном, відмова від Зони вільної торгівлі з країнами ЄС.

Таким чином, в Брюсселі вперше назвали головне гальмо української євроінтеграції по “імєні-отчєству”. Можливо, тому, що панросійські амбіції Владіміра Путіна вже вийшли за межі пострадянських терен. Правляча в РФ “Єдина Росія” підготувала проект розширення Єдиного економічного простору: непогано було б, подумали мудреці-єдинороси, якби ЄЕП простягнувся також і в Фінляндію, Угорщину, Чехію, Болгарію, Монголію, В’єтнам, Венесуелу та на Кубу.

Деякі з перерахованих країн є членами ЄС. Ясна річ, що Росію така дрібничка не зупиняє. Ба навіть більше: саме через це відвоювання їх у Європи є цікавою та почесною місією для кремлівських очільників. Таким собі відживленням не лише СРСР, а й Співдружності країн Варшавського договору з несподіваними метастазами до Азії та Латинської Америки.

Особливі надії при цьому покладені на Болгарію — її Росія бачить своєрідним “троянським конем” Європейського Союзу. Дарма, що в самій Болгарії до подібних оціночних суджень та замислів ставляться іронічно, не виявляючи в них жодної зацікавленості. Переважна більшість європейських політиків вбачає у вар’ятських планах Путіна та “Єдиної Росії” лише оприлюднення його передвиборчої програми, котра, ясна річ, полягає у відновленні колишньої радянської “величі”.

“Хто не шкодує про розпад СРСР, той не має серця, а той, хто не бажає його відродження, не має голови”, — заявив Путін. В принципі, серце й голова Путіна мало хвилюють Європу, проте в ЄС не могли не звернути увагу на те, як російський (де-факто!) президент втягує в ЄЕП Фінляндію, Угорщину, Чехію та Болгарію.

“В цьому й полягає найбільш важливий момент даного проекту (розширення меж ЄЕП ): він вбиває клин в Європу, котра, за словами всіх її лідерів, переживає найтяжчу кризу з часів Другої світової війни”, — написала французька газета Le Monde у статті з промовистою назвою “L`URSS est morte. Vive l`Eurasie?”.

Як бачимо, наразі мова йде навіть про більше, ніж лише про “vive l`Eurasie”. Завдяки включенню до переліку країн, гідних співпрацювати з РФ, Куби та Венесуели, час казати “хай живе Всесвіт!”, якщо цей Всесвіт буде скроєно за мірками, знятими у Кремлі. “Ми — країна, що звикла мислити масштабно, з розмахом. Це у нас в характері, або, якщо хочете, в крові”, — підтакнув Путіну Дмітрій Медвєдєв.

Масштабне мислення московських очільників ніяк не дозволяє їм осягнути простої істини: їхня “велика Росія” є нічим іншим, як великим сировинним придатком Європи, і саме у такій якості Європа ще “терпить” РФ.

Та навіть як постачальник газу Росія все менше цікавить Європу. Європейські держави наполегливо шукають альтернативу її паливу. Першою ластівкою стала Хорватія: 60% свого попиту у природному газі ця країна забезпечує за рахунок власного видобутку, решту на її терена з 1 січня 2011 року імпортує італійська компанія ENI.

Слідом за Хорватією відмовитись від російського газу має намір і Болгарія. Керівництво країни заявляє, що це буде зроблено протягом двох-трьох років — як тільки паливо з Росії вдасться замінити власним продуктом, а також сланцевим газом і газом, імпортованим з Туреччини. А ще Болгарія сподівається з’єднатися газогонами з Румунією на півночі та Грецією на півдні, не говорячи вже про особливі надії, котрі покладені на відомий проект Nabucco, що має забезпечити постачання азійського газу в обхід Росії.

Уникнути додаткових закупівель російського палива планує і Фінляндія — за рахунок розвитку атомної енергетики. Тамтешні очільники називають таку програму “амбіційною” і підкреслюють, що Фінляндія не зацікавлена у підключенні до газової інфраструктури, котру Росія хоче розбудовувати у Карелії та Мурманській області.

Втім, це — окрема тема для розмови, а повертаючись до ролі, яку відіграє Росія на світовій арені зараз, треба відзначити: втративши ринок Європи, РФ залишиться сам-на-сам зі сльозами за спочилим СРСР, котрий — як той попіл Клааса — стукає у серце та мозок її президентів. Хіба що до колективного плачу приєднається котрась з колишніх радянських республік. Бажано, звісно, щоб це була Україна. З теперішнім нашим керівництвом такий варіант не виключено.

Хоча Янукович стверджує, що прагне долучитися до європейського дому. За таких умов, український лідер мусив би оббивати пороги європейських очільників, а не шантажувати їх невизначеністю щодо дати самміту “Україна-ЄС” й натяками, що Україна, мов той вугор, вислизне є рук ЄС та втече до російського болота. Якщо Янукович розраховує у такий спосіб пригасити завзяття, з яким Європа акцентує на політичному підґрунті судилища над Юлією Тимошенко, то це марна справа.

Європа пам’ятає, що нині розглядає питання про Асоціацію з державою, чиї демократичні підвалини вельми розхитані. Про це під час “вікопомної” зустрічі з Віктором Януковичем (коли останній заявив про готовність поставити євроінтеграцію “на паузу”) заявила президент Литви Даля Грибаускайте.

Європа, навіть поставлена на паузу, не здається. Вона не хоче програти Україну свідомому лузеру — ось такий небувалий казус має місце зараз у зовнішній політиці України. Президент Литви наголосила, що її вустами говорить увесь ЄС: “Це і є тією промовою і тією новиною, яку мене просили та уповноважили донести від імені всього Європейського Союзу... В Європі домінує погляд, що Тимошенко та її колеги стали жертвами процесу політичної нейтралізації”, — сказала вона.

Європа шокована, підкреслила пані Грибаускайте. Європа вважає, що Україна не знайшла адекватного розв’язання своїх політичних проблем. Європа просить Україну забезпечити неупереджений розгляд справи Тимошенко в апеляційній інстанції, однак суддя Сітайло послала Європу подалі і задовольнила усі вимоги влади. Сподівань на неупереджений розгляд справи Тимошенко у Європі вже нема.

Та попри все, українське питання в Євросоюзі нині активно лобіюється. Зокрема, й завдяки головуючій в ЄС Польщі — за результативну частину доповіді одного з представників цієї країни, євродепутата Ришарда Легутко, 1 грудня проголосувала більшість членів Європарламенту. Підкресливши ще раз необхідність реалізовувати демократичні цінності, депутати висловились за те, щоб вже цього року відбулося парафування угоди щодо Асоціації, а наступного — її підписання.

Але лише “за умови, якщо заклик поважати верховенство права та інші вимоги, встановлені в резолюції від 27 жовтня 2011 року, будуть почуті”, — підкреслили депутати Європарламенту. Якщо ж ні — залишимось такою собі “недоЄвропою”, придатком до придатка. Переконаний, що таку перспективу переважна більшість наділених здоровим глуздом громадян триматиме в голові, коли йтиме наступного разу голосувати на виборах. Як парламентських, так і президентських…

Андрій ШКІЛЬ