Не Росія

Ангола — не Англія, Росія — не Русь*

* Гасло на транспаранті, який конфіскували російські

міліціонери в українських футбольних фанатів

Скептичні висловлювання стосовно інтеграції України до Європи нині стали звичними. За останній рік окрім виразно антиєвропейських кроків нової влади, власне, й Захід виявляє чимраз більшу прохолоду до нашої держави. Утім, відсутність дієвої політики Заходу стосовно України спричинена не лише нашою внутрішньою кволістю чи фатальним збігом геополітичних чинників. Значною мірою це результат певної візії нашої держави Заходом, яка ґрунтується на кількох міфологічних уявленнях про Україну. Ці міфи є базовими для свідомості як політичних еліт, так і пересічних європейців. Інакше кажучи, Захід має свою ментальну карту Європи, на якій Україна позначена кольором, тотожним із сусідньою Росією.

Міф перший

Cпільне тисячолітнє минуле України та Росії

Його найпростіше й найбільш узагальнене резюме: Україна і Росія є нероздільними частинами єдиної Русі ще від початків слов’янської державності, відповідно Русь — первісна назва Росії, а Україна — один із руських (читай російських) регіонів на кшталт Сибіру чи Поволжя. Міф сформувався в повноцінну картину, запропоновану Заходу, ще в першій половині XIX століття, коли російська історіографія на догоду імперським ідеологічним потребам “приватизувала” Давньоруську державу, зробивши з неї праматір державності московської, а відтак і імперської. Український національно-визвольний рух, який до того цілком несуперечливо послуговувався для позначення давньоукраїнської історії терміном “Русь”, постав перед необхідністю знайти якийсь номінатив, відмінний від засвоєного російським агітпропом русоцентризму. Так вибір остаточно зупинився на слові “Україна”, хоча насправді протягом усього середньовіччя давньоукраїнські терени називали руськими і самі мешканці, і їхні сусіди. Цю назву нинішня Україна мала на всіх європейських картах, а одне з українських воєводств Речі Посполитої іменувалося Руським. Зрештою, саме на Велике князівство Руське прагнув перетворити козацький гетьманат Іван Виговський у середині XVII століття. Українські землі становили територіальне ядро Давньоруської держави, яка підкорила східноєвропейські терени. Велика їхня частина століттями належала культурно й політично до європейської цивілізації.

“Святая Русь” є пуповиною, яка в очах західного суспільства міцно зв’язала Україну та Росію на рівні спільної культури, мови, державного устрою і, звичайно ж, православ’я. Невідсепарованість Русі та Росії виявляється й на рівні культурних заходів (наприклад, виставки і конференції, присвячені давньоруському мистецтву, відбуваються з російським історичним бекграундом), а більшість західних центрів/кафедр русистики мають домінуючі студії над російсько-радянською історією або культурою. На догоду вже радянському імперіалізму ці міфи були доповнені образами Русі — “спільної колиски братніх народів”, православно-слов’янського світу з його цінностями, відрізаними від західних.

Цей міф видається найбільш живучим і, сказати б, системним, бо за допомогою нього, себто “спільністю” цивілізаційних початків України та Росії, пояснюється їхній нинішній стан розвитку, відносини між собою (неминучість інтеграції та співжиття) та із Заходом. Байдуже, що навіть візантійська спадщина, яка стала набутком Русі та Московії, мала в їхніх культурах абсолютно різну долю: у Московії візантійство було ортодоксальною догмою, котра відгороджувала залізною завісою від спілкування з рештою світу; в Україні-Русі — лише субстратом, до якого в наступні періоди вільно домішувалися латинські впливи. Захід воліє бачити в ній лише основу єдиної та неділимої Old Russia, але аж ніяк не Old Rus. Навіть позірно “спільне” православ’я мало в постдавньоруський період відмінне обличчя — динамічніше, більш змінюване, суголосне західнохристиянським впливам, але без втрати своєї самобутності київське на противагу малоосвіченому, консервативно-ксенофобському, сповненому пихи та почуття вищості московському. Абсолютно нетотожно розвивалися також правлячі еліти та їхня політична культура: руська, що ґрунтувалася на верховенстві права й домінуванні регіональних відмінностей, та автократична, з мінімумом політичних свобод і прав московська.

Міф другий

Перемога демократії в Україні поборе авторитаризм у Росії

Цей міф є таким собі “сном Віри Павлівни” російських дисидентів, котрі розцінювали перемогу демократії в Україні не в категоріях національного інтересу, а як тріумф громадянських свобод у найбільшій із республік європейської частини СРСР, наслідком якого мав стати крах комуністичної системи. Нинішня тамтешня опозиція сповідує це гасло радше не як переконання, а як певну психологічну анестезію: для неї Україна лишається фактично єдиною презентаційною сценою серед колишніх радянських республік, із якої поки що можна маніфестувати свої гасла, ідеї і наміри.

Замріяність перемогою демократії в нашій країні так передалася західному політикуму та суспільству, що навіть первістки програми Східного партнерства, розробленої в середині 2000-х, робили ставку на Україну як на пілотний взірець структурних зрушень у цілій “молодшій Європі”, недвозначно натякаючи і на пом’якшення політичного клімату в Росії. Цю віру повсякчас зміцнювала впевненість Заходу в тому, що політичні процеси в Україні та РФ тісно пов’язані, що цілком кореспондується з попереднім міфом про “спільність” початків їхньої політичної культури та державності.

Ніде правди діти, але і коли справжні демократичні цінності таки переможуть у нашій країні, і коли, навпаки, зазнають поразки, на Захід чекає велике розчарування. Тріумф свободи та демократії в Україні спроможний хіба що створити одну з передумов для зміни політичної моделі нинішньої Росії, зробити її демократичні трансформації менш болісними. Але дива не станеться, бо тому самому Заходу добре відомо, що в такій величезній і насправді погано інтегрованій країні, якою є РФ, важко передбачити, в якому напрямку відбуватимуться суспільно-політичні зміни, каталізовані глибокою корумпованістю, притлумленим шовінізмом і розбалансованою економікою. Тож демократія і побудова ефективної держави в Україні мають розглядатися не як інструмент, а як самодостатня мета, досягнення якої багато в чому убезпечить Захід від карколомних змін курсу атомного криголама під назвою “Росія”.

Міф третій

Україна убезпечена від насильницьких сценаріїв

Цей міф також є прикладом видавання бажаного за дійсне. З одного боку, гадана безконфліктність України та її мешканців — це ніби зовнішній вияв слабкості країни, аморфності й безхребетності її суспільства та влади, що, своєю чергою, є носіями миролюбного й неагресивного психотипу “малоросів”. З іншого — розвиток подій протягом 20 років суверенітету й незалежності начебто підтверджує це. Тривала невизначеність із принципами державного будівництва та короткозорість еліти покликали до життя в середині 1990-х років концепт “багатовекторності” зовнішньої політики, який часом перетворювався на кумедне “і вашим, і нашим” залежно від поточної кон’юнктури та проблем, що поставали перед чинним політичним режимом. Нечисленні територіальні конфлікти із сусідніми країнами (Тузла, о. Зміїний) мали локальний характер і жодного разу не набували тотального протистояння. У внутрішній політиці протистояння завжди було “м’яким” — без екстремізму і кровопролиття. Навіть Помаранчева революція 2004 року відбувалася мирно, під акомпанемент концертів.

Цей райдужний погляд також не враховує чимало потенційно небезпечних чинників. Ідеться знову ж таки не про конспірологічні сценарії щодо змов політичних екстремістів всередині країни, лякати якими останнім часом так полюбляє нинішня влада. Перетворення України на гарячу точку Європи можливе внаслідок поєднання цілої низки факторів. Найсерйознішими з них є збіг інтеграційних сценаріїв, котрі може застосувати Росія, коли її перестануть задовольняти нинішні темпи і характер злиття економічних систем, опанування ринками та ресурсами й вона спробує вдатися до політичного поглинання, що може призвести до застосування сили. Так, як це було влітку 2008 року, коли російсько-грузинська війна за лічені дні могла втягнути у воєнне протистояння й Україну.

Іншим чинником, який, імовірно, накладеться на зовнішньополітичні негаразди, є радикалізація настроїв у самому українському суспільстві, що невдоволене неухильним зниженням рівня життя, неефективністю й корумпованістю влади та відсутністю позитивних соціальних перспектив. Здається, саме цей фактор може бути вирішальним і водночас найменш передбачуваним у розгортанні в Україні масштабного й тривалого конфлікту. Західні експерти майже ніколи не зважали на той факт, що одна з питомих ознак суспільного розвитку нашої держави — наявність життєздатного середнього класу, котрий був носієм цінностей свободи, індивідуалізму та економічної самостійності. Саме він на різних етапах історії, починаючи від козацтва в ранньомодерну добу й закінчуючи селянином-середняком у новітні часи (у селянських повстанських республіках Наддніпрянщини у 1917—1923 рр. чи УПА), ставав рушійною силою в опорі будь-якому зовнішньому порядкуванню його долі та долі країни. Тому практично всі авторитарні режими прагнули помножити його на нуль, розчистивши в такий спосіб простір для свого панування. Але навіть у найважчі періоди домінування тоталітарних режимів цей опір не згасав. Так, після страшного голоду 1932—1933 років український селянин відплатив владі масовим дезертирством у 1941-му”.

Долання міфів — це не завжди лише інтелектуальна розвага, надто коли йдеться про ті з них, що є спонукою в діях політиків. Вочевидь, спотворену візію України Захід візьметься переглядати лише тоді, коли відчує справжню небезпеку своєї короткозорості. Великою мірою успіх такого прозріння є справою, довкола якої мають заходитися й українські інтелектуали та громадськість.

“ВІчна Росія”

Монументальне полотно відомого живописця Ільї Ґлазунова (1988 рік), створене в “перебудовну відлигу”, що зняла цензурні утиски, уможлививши поєднання знакових персон як дореволюційної, так і радянської епох, напрочуд добре передає бачення Росією себе самої та України, нав’язане Заходові. У перших лавах “вічних росіян” опинилися герої давньоруської та ранньомодерної історії України: починаючи від апостола Андрія, святих Бориса й Гліба, закінчуючи Володимиром Хрестителем та Богданом Хмельницьким.

Цікавий факт. 2009 року галерею народного художника Ільі Ґлазунова відвідав прем’єр-міністр Росії Владімір Путін, привітавши митця із 79-річчям. Розглядаючи картину “Вічна Росія”, політик зауважив, що Борис і Гліб, звичайно, святі, “але потрібно боротися за себе, за країну, а вони все віддали без боротьби”. “Це не може правити нам за приклад — лягли й чекали, коли їх уб’ють”, — висловив свою точку зору Путін.

Олексій СОКИРКО