ДАЙДЖЕСТ

“Наче в пастці”. Як живуть українські тюрми під час війни

[16:11 29 марта 2022 года ] [ Українська служба Бі-Бі-Сі, 29 березня 2022 ]

Війна зачепила не тільки мирне населення українських міст, але й установи для в'язнів. І якщо цивільні мають змогу евакуюватись з-під обстрілів, то арештанти позбавлені такої можливості. Єдиний законний шанс для них вийти на свободу — погодитись зі зброєю в руках захищати Україну.

Станом на кінець березня близько 30 установ виконання покарань перебувають в зоні боїв. Деякі з них, як, наприклад, слідчі ізолятори в Чернігові та Харкові зруйновані від обстрілів, а тюрми в Маріуполі, Старобільську, Мелітополі, Херсоні і Бердянську захоплені росіянами й використовуються ними на свій розсуд.

Зв'язок з ними втрачено, про стан здоров'я і в'язнів, і співробітників практично нічого не відомо.

Схожа ситуація була у 2014 році. Тоді теж близько 30 пенітенціарних установ в Донецькій і Луганській області були захоплені проросійськими сепаратистами з “ДНР” і “ЛНР”.

Протягом наступних восьми років українська влада вела важкі переговори для повернення 15 тисяч в'язнів на підконтрольну територію.

Повторення історії

“Ми наче в пастці. Просто сидимо і чекаємо, коли нас розбомблять”, — засуджений Сергій (ім'я змінено з міркувань безпеки) перебуває в одному зі слідчих ізоляторів українського міста, що зараз на лінії вогню.

В його місце ув'язнення вже влучив снаряд. Наступний ракетний обстріл може стати останнім для декількох сотень людей, що закриті у свої тюремних камерах.

Сергій хоче або піти захищати Україну на фронті, або ж бути переміщеним у безпечне місце на заході країни. Ув'язнений впевнений, що держава має забезпечити його безпеку як громадянина.

Чому влада, як і вісім років тому, не змогла вчасно евакуювати персонал і засуджених із зони бойових дій? Колишній керівник пенітенціарної служби України Сергій Старенький каже, що на це причин декілька.

“Основна причина в тому, що не було серйозних висновків з подій 2014 року”, — наголошує він ВВС News Україна.

Старенький нагадує, що коли він очолював відомство на початку конфлікту на Донбасі, то із зони бойових дій вдалось вивести всіх 600 утриманців жіночої колонії в Червонопартизанську (Луганської області). Це був єдиний такий випадок.

За його словами, в кожній установі є порядок евакуації, але він розроблявся ще в середині минулого сторіччя і в умовах сучасної війни є “морально застарілим”. Змінити його на актуальний так і не змогли.

Коли 24 лютого почалися обстріли, наказу залишати місця служби співробітники установ не отримали. А самовільно покинути арештованих і зброю не мали права, зазначає Старенький.

“Фактично, співробітники залишились там (на окупованих територіях, — Ред.) як заручники російських військ”, — резюмує він.

Міністерство юстиції, що відповідає за тюремну систему, каже, що певні установи вже почали переміщувати із прифронтових містечок.

“Декілька установ виконання покарань із в'язнями уже евакуйовані, департамент (виконання покарань, — Ред.) вживає усіх можливих заходів для переміщення установ у зоні бойових дій та утримує при цьому керованість та порядок в установах”, — зазначають у міністерстві.

Скільки установ і куди саме переміщують, у відомстві не вказують.

Нема, де сховатись

Мін'юст запевняє, що під час обстрілів персонал тюремних установ ховає ув'язнених в бомбосховищах. До того ж ці укриття начебто “додатково обладнуються засобами відпочинку, обігріву, ємностями для питної води”, зазначають у відомстві.

Координатор програм Харківської правозахисної групи (ХПГ) Андрій Діденко, що безпосередньо працює з ув'язненим, заперечує цю інформацію.

“Те, що їх спускають в бомбосховища, — це абсолютна неправда, вони залишаються в камерах і коли обстріли, то керівництво установ ховається в підвалах, а в'язні наражаються на небезпеку”, — каже він ВВС News Україна.

Правозахисник зазначає, що через безперервні бойові дії наразі важко зібрати інформацію, скільки вже арештантів постраждало від обстрілів.

Сергій Старенький, що тривалий час керував Київським слідчим ізолятором, каже, що насправді підготовлені укриття є майже в кожній установі. Але в них може не вистачати співробітників, щоб контролювати в'язнів, або ж системи оповіщення можуть працювати несправно.

Крім того, екскерівник пенітенціарної служби бачить більшу загрозу саме для персоналу тюрем, а не для арештованих. Він звертає увагу, що росіяни вже почали репресії проти співробітників цих установ на окупованих територіях. “Їх змушують переходити на сторону противника. Застосовують і катування, і психологічний тиск”, — пояснює Старенький.

Що стосується ув'язнених, то деяких з них окупанти випустили, а іншим запропонували свободу в обмін на участь в війні проти України. Погодились на такі умови меншість, запевняє екскерівник пенітенціарної служби.

“Це не масовий характер, їх одиниці”, — наголошує він.

Загалом більшість захоплених тюрем, особливо на півдні України, росіяни тепер використовують як місця утримання проукраїнські налаштованих активістів, журналістів і керівників місцевих територіальних громад. Умови там доволі жорсткі, зазвичай немає світла, води, тепла і продуктів.

Бажають воювати?

З самого початку війни Українська держава запропонувала своїм громадянам вибір — або перебувати далі в ув'язненні, або отримати свободу і вступити до лав захисників України.

Відповідний закон, прийнятий Верховною Радою, зазначає, що підозрювані або обвинувачені, що перебувають за ґратами, під домашнім арештом або під заставою, можуть бути звільненні, якщо погодяться на мобілізацію до війська.

Станом на кінець березня таким шансом скористались близько 1% від загальної кількості арештантів, тобто близько 400 чоловік з майже 48 тисяч.

Серед тих, хто звільнився, переважно колишні учасники бойових дій на Сході. Наприклад, Сергій Торбін, що у 2019 році був засуджений до шести з половиною років ув'язнення за причетність до вбивства активістки Катерини Гандзюк.

Крім того, помилувані 44 ув'язнених з Менської колонії в Чернігівській області. Це спеціальна установа, де утримуються колишні правоохоронці.

Щоправда, як каже правозахисник Андрій Діденко, після того, як звільнені доєдналися до місцевої тероборони і виконали поставлені завдання, їх знову затримали та помістили назад в колонію за начебто “самовільне залишення” місця відбування покарання.

“Патріотизм ув'язнених реально зашкалює. У нас є тисячі людей, які написали заяви на ім'я президента з проханням їх звільнити і дати можливість захищати Україну”, — розповідає представник ХПГ.

Арештанти в цих заявах пропонують застосувати щодо них механізм “призупинення” виконання вироку. Тобто засуджений звільняється з ув'язнення, вступає на військову службу і лише за результатами його дій на полі бою може згодом бути рішення про анулювання його покарання.

За словами Діденка, вже зараз за ґратами засуджені допомагають ЗСУ, зокрема, плетуть маскувальні сітки і “допомагають у кібервійні”.

Водночас влада, на його думку, не надто довіряє громадянам, що перебувають в ув'язненні та не поспішає дарувати їм свободу. Навіть в умовах війни.

“Ситуація чомусь склалась така, що ув'язнених бояться більше ніж ворога”, — каже правозахисник.

В Офісі генерального прокурора пояснили BВC News Україна, що в цій ситуації застосовують “точковий підхід” і перш за все випускають з-за ґрат тих, хто має реальний бойовий досвід і може бути корисним на фронті.

Сергій Старенький пропонує альтернативу. На його думку, Верховна Рада могла б ухвалити закон про амністію.

Ця зазвичай щорічна процедура не застосовувалась в Україні більше п'яти років. Відповідний законопроєкт прийняти в першому читанні лише 17 лютого поточного року.

“Десь 4-5 тисяч ув'язнених вийшло б точно, — прогнозує він і додає. — Це зменшило б навантаження, по-перше, на колонії та, по-друге, дало б можливість багатьом із них розпоряджатися своїм життям, а не бути заручникам на окупованій території”

Олег ЧЕРНИШ