Мовні міфи Сходу і Півдня

Українські президенти, перетинаючи невидимий мовний кордон, негайно переходили на російську. З одного боку, то була улесливість щодо тамтешнього (аж ніяк не всуціль російськомовного) електорату, а з іншого — самовиправдання власного ідеологічного неробства і бездіяльності в тих регіонах. Націонал-демократи вважали за краще відвідувати мандатоносні галицькі й волинські області, агітуючи нащадків вояків ОУН — УПА за неньку Україну. На Схід і Південь вони їздити не любили, а якщо вирушали туди, то часто-густо верзли щось незграбне, погано орієнтуючись у місцевих реаліях. А тамтешніх фанатичних прихильників України, що були загартовані роками московської експансії і байдужості офіційного Києва, не підтримували, чомусь сприймаючи їх як потенційних електоральних конкурентів.

Водночас центральна влада провадила політику національно-політичного мазохізму, винагороджуючи орденами, званнями, чинами і посадами лютих ворогів України (над усе вирізнявся в цій сфері особливим маразмом Ющенко), водночас сахаючись, як ВІЛ-інфекції, справжніх українських патріотів, бо, бачте, ці націоналісти, радикали можуть налякати східняків і південців. Після перемоги Помаранчевої революції Віктор Андрійович нагородив орденом особисто мені відомого севастопольського чиновника, який на мітингах голосніше за інших волав: “Геть помаранчеву чуму!”. А поміж відомих кримських журналістів-україножерів або “нейтральних” (себто флегматичних україножерів) практично немає тих, хто не міг би похвалитися званням “Заслужений журналіст України”, здобутим за час існування ненависної їм незалежності.

Керівна публіка Сходу та Півдня у відповідних областях, містах і районах, яка досі не визначилася з власною ідентичністю й державною лояльністю, активно продукує і нав’язує дурнуватим київським дядькам (про штатних співробітників іншої держави зараз не йдеться) всілякі міфи про південно-східні землі. Мовляв, сюди не треба лізти з українською мовою, бо маса обуриться та, ймовірно, навіть повстане. Не варто нести на ці заповідні землі українську історію, бо це може розлютити місцевий люд.

Пам’ятаю, як один дрібний урядовець у моєму рідному Севастополі на початку 90-х років минулого століття, “щиро” вболіваючи за Україну, запитував у мене, а чи не є помилкою зображення на 10-гривневій купюрі портрета гетьмана Івана Мазепи, чи не спровокує це невдоволення в Криму, вихованому на російській історії. Невдоволення справді було, але тільки з приводу замалої кількості таких кредитних білетів Національного банку України у власних кишенях…

Міфи про Південний Схід, які так охоче сприймають київські можновладці, привчають до ідейної засади китайських даосів “У-вей” — принцип недіяння в українському варіанті: “Якось воно буде, бо ніколи ще так не було, щоб ніяк не було”. А самі київські дядьки явно були не від того, щоб піддатися лукавому навіюванню провінційних підлеглих, які ведуть свою гру, а часто-густо і не свою, а іншої держави. Поїде київський дядько до столиці втомлений, але задоволений доповідати найвищій владі, що “на Шипці все спокійно”. Водночас на місцях буде зроблено дуже багато, щоб ізолювати київських візитерів від тамтешньої української громадськості, котрій ті ж таки регіональні начальники вміло створюють репутацію екстремістів, націонал-психопатів, міських божевільних, від яких краще триматися якнайдалі.

На тлі летаргійного сну офіційного Києва, що безтурботно віддає важелі влади в багатьох регіонах людям, які зорієнтовані аж ніяк не на Україну, Москва діє в нашій країні, над усе на Півдні та Сході, з шаленою енергією. Що ж, вакууму не буває не лише в природі, а й у політиці, культурі, ідеології тощо. Ті сфери, які не заповнює на власній території наша держава, з ентузіазмом заповнює Росія. Це закономірно, і ситуація тут описується латинською фразою “Tertium non datur” — “Третього не дано”. Або український Схід і Південь будуть українізовані, або стануть (уже стали!) об’єктом тотальної та безжальної примусової русифікації, не лише мовної, а й політичної, духовної, інформаційної з однозначно негативними геополітичними наслідками для країни.

Убогий інтелект вітчизняної верхівки не дав їй змоги за ці 20 років збагнути, що мова та культура є потужним, а подекуди й вирішальним політичним чинником, тому боротьба за них є боротьбою за існування нації та держави. Тільки невиліковно наївні люди можуть думати, що українська мова зникне, а Українська держава існуватиме. Вона мову недовго переживе…

Але, незважаючи на велетенську роботу антиукраїнських сил протягом століть, а найбільше за 20 років незалежності, Південь і Схід не є територіями, де українізація в принципі неможлива. Звісно, вона неможлива за панування в країні деструктивно-антидержавної влади. Проте навіть епізодичні зусилля Києва не залишалися там без позитивної реакції. Самовіддана праця ентузіастів-агітаторів забезпечила 1991-го на референдумі про незалежність 54% голосів за самостійну Україну в Криму, 54% — у Сімферополі, 57% — у Севастополі. У головній базі українського військового флоту в Севастополі на початку 1990-х років збирали по 400 заяв батьків із вимогою відкрити українську школу. Але Київ не допоміг, а міські владні українофоби заблокували цей проект. Багато про що говорить феномен української гімназії Сімферополя. Щороку там відбувається конкурс на право навчатися в цьому елітному навчальному закладі — на одне місце претендують по п’ятеро дітей. Навіть деякі помітні кримські москвофіли влаштовують туди на навчання своїх нащадків, бо чудова освіта і добре виховання. А раптом ця Україна втримається? Тож треба подбати про власних діток, про їхню життєву перспективу.

Якби ті, хто керує Україною, були мудрими державними діячами, а не обмеженими істотами, які не бачать нічого, крім своїх гаманців і кар’єр, вони у тому Сімферополі за 20 років збудували б десяток таких гімназій, суттєво змінивши баланс настроїв і симпатій на користь України. Чимало охочих віддати своїх дітей в україномовні загальноосвітні заклади є в інших містах і містечках Криму. Кримськотатарські школярі залюбки вчать українську і посідають призові місця на конкурсі знавців мови імені Петра Яцика. Варто згадати також, як героїчно захищали від закриття українські школи в Донецькій області! Протягом усіх років незалежності ніякої системної роботи, жодної ефективної програми мовно-культурного розвитку Сходу та Півдня просто не було. Натомість Схід і Південь для українізації не випалена сонцем пустеля, а благодатний ґрунт...

Автор цих рядків особисто постійно привозив (і привозитиме) до рідного міста Севастополя українську літературу, що завжди знаходила вдячних читачів. Один місцевий виходець із Росії, прочитавши видану в Харкові російськомовну біографію Степана Бандери, сказав про провідника ОУН: “Так он же бил вєлікім чєловєком!”

Якби Українська держава протягом двох десятиліть наполегливо дбала про належне інформування своїх громадян у Харкові, Донецьку, Одесі, Криму, Херсоні, Миколаєві, Луганську і Дніпропетровську, ми мали б сьогодні дещо іншу мапу культурних та електоральних уподобань. Окремі ентузіасти можуть зробити багато, але вони не здатні замінити собою державну політику, якої, на жаль, у мовно-культурній сфері як чогось чіткого, послідовного і зрозумілого немає. Усі ідеологічні проблеми України на Півдні та Сході породжені не надміром українізації, а браком такої, адже те, чого там не робила Україна, зробила Росія: замість українізації русифікація. Не випадково найголосніше проти “насильницької” українізації протестують у тих регіонах, де нею і не пахне. Весь Севастополь увішаний плакатами (ініціатива Партії регіонів і її союзників) такого змісту: “Мы имеем право на русский язык!”. Тільки на ту мову в цьому місті й можна мати право, бо інших немає. Щоб віднайти українську, треба дуже постаратися. Жодної української школи там немає, знайти україномовну газету — велика проблема. Ось така українізація. А якби було в Севастополі 10—15 українських шкіл, то волання про українізацію значно стишилося б, бо легко лякати людей тим, чого немає в житті, що є невідомим і через те страшним.

Влада (не нинішня, бо з нею все зрозуміло) має боятися не українізації Півдня і Сходу, а відсутності її там. Саме це спричинило електоральний поділ держави на помаранчевих та біло-синіх і втілилося зрештою в закон Колесніченка — Ківалова. Від необхідності гомогенізації країни, її згуртування на базі українських цінностей нікуди не сховаєшся. Тому намагання БЮТ (ще за часів прем’єрства Тимошенко) і партії “УДАР Віталія Кличка” обминати цю гостру тему засвідчують національно-політичну невиробленість цих структур, їхнє глибоке нерозуміння головних проблем буття української нації. А Південь і Схід сприймуть розумну, послідовну та рішучу українізацію, але не на рівні зойків націонал-демократів про “калинову” та “солов’їну”, а на рівні системи конкретних адміністративних, правових та організаційних заходів за потужної інформаційної підтримки.

Галюцинації

Спікер ВР АРК Володимир Константинов: “Русскоязычное население Украины все еще находится в агрессивной информационной среде, которая постепенно разрушает на уровне массового сознания нашу общую историческую память и традиции. Мы обязаны совместными усилиями поставить этому надежный заслон, вернуть отношения между нашими народами на более высокий уровень доверия. Россия должна усилить свое образовательное и культурное присутствие не только в Крыму. Мы ждем более активной поддержки соотечественников”.

Ігор ЛОСЄВ