Московські спадкоємці “істинних арійців”

Бо ж варто тільки поглянути на тісну співпрацю Франції з десятками держав, які входять до французького культурного світу, чи Великої Британії з її колишніми колоніями та домініонами, щоб побачити: “Русский мир” — це сучасна й у потенціалі вельми ефективна форма братерської взаємодії всіх народів, причетних до російської культури, до сфери її благосного впливу.

Немає нічого більш далекого від реального стану справ, ніж подібні заяви.

По-перше, від самого свого початку Британська чи Французька колоніальна імперії та імперія Романових типологічно відрізнялися. Перші дві імперії належали до національно-етнічного типу; скільки б не говорилося про “місію білої людини”, про “інтереси цивілізації”, про “нищення дикунства”, проте головними в колоніальній політиці тут були державні інтереси Британії та Франції, забезпечення (ясна річ, не у рівній мірі) добробуту населення метрополії і здобуття вигідних місць для розселення надлишкової частини цього населення. Натомість Російська імперія проголосила себе “третім Римом”, прагнула перетворити переважну більшість свого населення на більш-менш однорідний “православний субстрат” і прагнула за будь-яку ціну, навіть якщо йшлося про мільйони солдатських життів, піднести хрест над Святою Софією у Константинополі. Іншими словами, Російська імперія визначалася значною мірою як ідеократична.

По-друге, Британська та Французька колоніальні імперії вже у ХІХ, тим більше у ХХ столітті несли народам підкорених країн не тільки безправ’я, а і найпередовіше європейське право, не тільки деспотичне адміністрування, а й демократичні засади самоврядування, не тільки нехтування прагненнями тубільців, а й настанову враховувати громадську думку і будувати структури громадянського суспільства. Принципово інша ситуація була з Російською імперією, яка перманентно підганяла народи, у цивілізаційному сенсі більш розвинені, ніж росіяни (поляків, українців, литовців, фінів), під стандарти деспотичної метрополії. Що ж стосується незалежного судочинства, місцевого самоврядування, виборів до центральних представницьких органів, то переважна частина населення російських колоній навіть на початку ХХ століття перебувала поза ними. Та й метрополія не могла похвалитися ані загальним виборчим правом, ані вільним від самодержавної сваволі судом.

По-третє, на відміну від Британії та Франції, Російська імперія перетворилася на тоталітарну Совєтську, яка в 1930-80 роках набувала дедалі більше і більше ознак спадкоємності щодо своєї попередниці; “великий советский народ” зі своєю всесвітньо-історичною місією підпорядкувати всіх і вся Москві підозріло нагадував “істинно православний народ”.

Тоталітарний колоніалізм в СССР довів до логічної цілісності ідеократичні тенденції, що панували в Російській імперії і в класичній російській культурі. Відтак не дивно, що ставлення до колоніальної спадщини у нинішній Росії істотно відрізняється від такого ставлення у Британії та Франції: даються взнаки досі живі тоталітарно-ідеократичні настанови, глибоко закорінені в ментальності.

Це — якщо у найзагальніших рисах. Та перейдімо до конкретики.

“Французький світ” чи ефективна взаємодія і культурна розмаїтість?

Як відомо, після приходу до влади у 1958 році генерала де Голля Франція впродовж досить короткого часу надала незалежність більшій частині своїх африканських колоній, в тому числі тим, які не надто й прагнули цієї незалежності. Трохи раніше стали незалежними країни Індокитаю.

Серед лідерів нових держав виявилося чимало літераторів і професорів вишів (як бачимо, це не лише українська традиція). Але от проблема — постколоніальні народи не мали розвинених літературних мов (крім хіба що арабської). Тож не випадково президент Сенегалу поет Леопольд Сенгор відзначив: “На руїнах колоніалізму ми знайшли цей дивовижний інструмент — французьку мову”.

Але не тільки в мові красного письменства була справа, а і в системі юриспруденції, яка ґрунтувалася на “Кодексі Наполеона”, і в техніці та технологіях, повністю орієнтованих на французькі зразки (адже, скажімо, в колишніх британських колоніях діяла неметрична система мір, і навіть кермо на автомобілях стояло з іншого боку). І взагалі: попри малу поширеність французької у повсякденному спілкуванні жителів колишніх колоній Франції та — крім цього — й Бельгії, ця мова відіграє там неабияку консолідуючу, ба, націотворчу роль.

Адже практично всі колишні африканські колонії європейських держав (крім хіба що частини арабських країн) — це штучні утворення, чиї кордони проведені “під лінійку”. Тому для малих і великих етнічних груп, які живуть у новостворених державах, французька мова — це мова модернізації, мова інтеграції всередині держави (цю роль не може відігравати одна із племінних мов), мова контактів із розвиненими країнами світу (не лише Францією, а й Бельгією, Швейцарією, Канадою) і між собою.

Тому не дивно, що буквально за кілька років після отримання незалежності значне число лідерів нових держав почало пропагувати ідеї збереження і примноження зв’язків із колишньою метрополією за допомогою формування потужної міжнародної організації. Проте де Голль і його наступники Жорж Помпіду та Валері Жискар д’Естен вважали такі ідеї передчасними (що було, очевидно, мудрим рішенням — нові держави одержали час на своє становлення і культурне самовизначення), хоча й створювалися окремі інституції взаємодії франкомовних держав, як-от Конференція міністрів національної освіти франкомовних держав 1960 рік), Асоціація університетів, які використовують повністю або частково французьку мову (1961 рік), Міжнародна асоціація депутатів країн французької мови (1967 рік), Агентство з культурної і технічної співпраці (1970 рік). І лише в середині 1980-х було організаційно завершене створення масштабної міжнародної організації із назвою Франкофонія.

При цьому йдеться про організацію, підстави існування та розвитку якої виходять далеко за культурно-лінгвістичні межі та за обшири колишньої Французької колоніальної імперії: бо ж членами Франкофонії є, наприклад, Гвінея-Бісау, Греція, Молдова, а її структурні підрозділи займаються всім комплексом актуальних для держав-членів питань — від науково-технічної співпраці і міжпарламентського співробітництва до впровадження стандартів демократії і захисту прав людини. Крім чотирьох ступенів участі держав у діяльності Франкофонії (від повноправного члена до спостерігача) передбачений також і статус “спеціального гостя” для самоврядних та автономних територій, які беруть участь у самітах та програмах організації — це, наприклад, Вальє-д’Аоста (Італія), Луїзіана (США), Каталонія (Іспанія). З 1984 року функціонує TV5, супутниковий канал, який працює цілодобово і має всесвітнє мовлення, що має статус “оператора Франкофонії”.

Наприкінці ХХ століття Франкофонія, яка і до цього виступала за розвиток національних культур держав-членів, офіційно поставила на меті “діяти для того, щоб планета не відчула руйнівних ефектів уніфікованої культури”. А 2005 року на конференції Антананаріву (Мадагаскар) була ухвалена нова Хартія Франкофонії, згідно із якою ця міжнародна організація активно діє у сферах глобальної політики, економіки, міжнародної безпеки, інформаційних технологій, і, звичайно, культурництва на всіх рівнях. Майже шість десятків членів Франкофонії і півтора десятки спостерігачів — це серйозна спільнота, яка має реальну вагу у світі. І хоча у колишніх колоніях вистачає критиків цієї організації — мовляв, вона є лише “погано завуальованим культурним імперіалізмом”, — проте позитиву в її діяльності, очевидно, значно більше.

Від колоніальної імперії — до Співдружності вільних націй

Історія Співдружності націй (до 1946 року — Британської Співдружності націй) істотно відрізняється від історії Франкофонії, і не тільки своєю довготривалістю (аж із 1887 року). З самого початку в основу Співдружності був покладений політичний чинник — ішлося виключно про колишні колонії, статус яких був підвищений до домініону і главою держави в яких залишався британський монарх. Такими домініонами один за одним свого часу стали Канада, Австралійський Союз, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд (з 1949 року — провінція Канади) й Ірландія. У 1920-х роках були визнаними рівний статус і відсутність взаємної політичної залежності Британії й домініонів, а водночас — “спільна вірність Короні” як запорука співпраці у межах Співдружності.

Після Другої світової війни з початком розпаду Британської колоніальної імперії ситуація істотно змінилася. 1947 року Індія здобула незалежність та проголосила намір ввести з 1950 року республіканську форму правління. Бірма, ставши 1948 року незалежною, не ввійшла до Співдружності, назва якої на той момент уже втратила слово “Британська”. А 1949 року Ірландія, перетворившись із домініону на республіку, полишила Співдружність.

Криза була подолана у квітні того ж 1949 року на нараді прем’єрів держав Співдружності у Лондоні. Індія погодилася визнати британського монарха як “символ вільної асоціації незалежних держав-членів Співдружності та голову Співдружності”, натомість було збережене її членство в організації. За наполяганням Пакистану вирішили, що й інші держави з республіканською формою правління матимуть право на членство у Співдружності націй. З цього часу, власне, організація й набуває свого нинішнього вигляду.

Для набуття членства у Співдружності потрібне не тільки визнання його засад і цілей, а й входження у тій чи іншій формі у минулому кандидата на вступ до Британської імперії або іншого члена організації. Скажімо, деякі з острівних тихоокеанських держав перебували під управлінням Австралії та Новій Зеландії, а у Камеруну під британським управлінням перебувала лише частина території згідно з мандатом Ліги Націй і за угодою про опіку з ООН. Тільки дві держави прийняті до Співдружності як виняток: Мозамбік, який свого часу зазнав серйозних економічних збитків у протистоянні режимам апартеїду в Південній Родезії та Південноафриканській республіці, і Руанда, яка пережила страхітливу громадянську війну.

Зараз лише 17 держав (так звані “королівства Співдружності”) з 54 визнають главою держави британського монарха, представленого “на місці” генерал-губернатором. Британський монарх (нині це Єлизавета ІІ) є також і главою Співдружності; ця посада, однак, не надає якоїсь політичної влади над державами-членами Співдружності націй і є радше символічною. І взагалі, Велика Британія не має важелів політичного тиску на інших членів організації, проте узгоджені рішення Співдружності можуть боляче зачепити ту чи іншу державу, яка порушує “правила гри”. Адже статус “громадянина Співдружності” надає певні переваги при пересуванні у межах, а в межах усієї організації здійснюється ціла низка освітніх, науково-технічних та економічних проектів.

Виключити зі Співдружності неможливо, проте тією чи іншою мірою призупинити діяльність однієї з держав у ній можна; скажімо, діяльність Фіджі в організації з 2009 року повністю призупинена за рішенням членів Співдружності, оскільки у цій острівній державі в Тихому океані політичний устрій не відповідає найелементарнішим демократичним вимогам.

А Зімбабве 2003 року — після того, як ця держава з тоталітарним правлінням Роберта Мугабе зазнала санкцій — саме вийшло зі Співдружності, ще й звинувативши вустами свого диктатора Британію і всі країни організації з білим населенням (”Білу Співдружність”) у расизмі та колоніалізмі. Хоча насправді саме Мугабе ініціював грабунок та виселення з країни білого населення (виїхало близько 2/3 його), передачу всіх земель та посад своїм чорношкірим прихильникам (наслідком чого стали катастрофа сільського господарства країни — з експортера зерна Зімбабве стало його імпортером — та занепад промисловості — понад 80% населення безробітні). Оцінка ситуації в Зімбабве призвела до серйозної кризи Співдружності — ціла низка держав Тропічної Африки підтримала тезу Мугабе про британський неоколоніалізм, але виступ “найбільшої демократії світу” Індії на підтримку санкцій проти зімбабвійської диктатури звів нанівець ці звинувачення.

Співдружність має свої структурні органи, розташовані головним чином у британській столиці. Адміністративне управління Співдружністю здійснює Секретаріат, який з 2008 року очолює Камалеш Шарма (Індія). До цього Шарма був верховним комісаром Індії в Лондоні (тобто представником при Співдружності в ранзі посла).

Верховні комісари держав-членів періодично зустрічаються в Лондоні з чиновниками міністерства закордонних справ Великої Британії для обговорення питань, які становлять взаємний інтерес, а Департамент координації Співдружності надає всім її членам відповідну інформацію. На конференціях прем’єрів нерідко обговорюються проблеми безпеки, керівники військових відомств держав-членів обмінюються візитами і скликають свої щорічні конференції.

Існує також Консультативний комітет Співдружності з питань оборони, який проводить військові навчання, забезпечує обмін штабними працівниками, технічними фахівцями, веде перепідготовку кадрів. Створені й інституції для обміну інформацією з фінансово-економічних питань, включаючи Економічну консультативну раду Співдружності, яка складається з міністрів економіки і міністрів фінансів. Іншими консультативними й координаційними органами є Рада з повітряного транспорту, Науковий комітет Співдружності, Союз преси Співдружності, Конференція радіомовлення Співдружності, Парламентська асоціація Співдружності та інші структури.

І хоча членство у Співдружності накладає радше моральні зобов’язання на членів організації, участь у ній високо цінується, оскільки символізує певний рівень політичної стабільності й довіри на міжнародній арені.

Учні, які де в чому вже перевершили вчителів

На відміну від Британії чи Франції Росія — як на рівні державних органів, так і масової свідомості — не переосмислила і не засудила негативної спадщини колоніального періоду і не відмовилася від неоколоніальних методів економічного, політичного і культурницького втручання у життя підвладних їй раніше народів. Ба більше: зазвичай навіть переконані ліберали активно заперечують сам факт існування Російської/Совєтської колоніальної імперії.

Отож “Русский мир” в жодному своєму розумінні аж ніяк не корелюється із Франкофонією чи Співдружністю. Апелюючи не тільки до закордонних етнічних росіян та вихідців із Росії, а й до всіх російськомовних громадян інших держав, ба, до народів східнослов’янської мовної сім’ї — білорусів та українців — як до “соотечественников”, Кремль за підтримки Московської патріархії тримає відвертий курс на реанімацію імперії у тій чи іншій формі. Не забуті і “братні народи”, список яких чималий — від осетинів й абхазів до якутів і казахів. А якщо врахувати постійні нагадування патріарха Кіріла (Ґундяєва), що, мовляв, росіяни й українці — “це один православний народ”, який має “єдине отєчєство”, то все остаточно стає на свої місця. Тобто, якщо із чим і корелюється “Русский мир”, то із “Германським світом” 1930-40 років, з його ієрархією “райхсдойчів”+”фольксдойчів” (”соотечественников”), власне “германських”+”арійських” (себто “братніх”) народів. От тільки на власного патріарха й одержавлену церкву не спромоглися “істинні арійці”. Але ж поганий той учень, який не пішов далі за вчителя, чи не так?

Отож проблема наразі в тому, кого насправді взяли за своїх навчителів творці ідеї “Русского мира” і до чого здатне призвести цілеспрямоване втілення цієї ідеї в життя хоча і не надто сильною, але ж ядерною державою.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ