Мантри в тумані: влада вперто виставляє себе на посміховисько

Випадок такий рельєфний, що наштовхує відразу на кілька доволі серйозних тем.

По-перше, про “ведмежу грацію”. Іноді складається враження, що відповідальні за гарний імідж президента мислять себе в часах “залізної завіси”, коли монополія на істину належить лояльним до влади ЗМІ, а інших просто немає.

Таке сприйняття вельми схоже на те, що відбувається у відомій сусідній державі; цілком можливо, зараження цим вірусом вітчизняних владних іміджмейкерів пов’язане з роботою “радників” із тієї країни. Радник голови Адміністрації президента Ігор Шувалов, наприклад, цілком може задавати тон в ігноруванні реальності й удаванні, що громадяни чутимуть тільки те, що скаже керівництво. Але нині часи інші.

Тож не встигла ще благопристойна версія про жахливий туман над полем у Вроцлаві розійтися інформаційним простором, як її витіснила новина про те, що, крім Віктора Федоровича, туману більше ніхто не злякався. А розтиражована новинними агенціями реакція німецького президента Крістіана Фульфа на нерішучість українського колеги: “Ми зустрінемося з Януковичем, коли спаде туман, і думаю, що з України спаде туман” — практично не залишила сумніву у справжніх причинах туманофобії нашого гаранта. Довелося все-таки летіти і вислуховувати від європейців про необхідність звільнити політичних в’язнів... Як висловився один із політологів, для нинішньої влади характерна суміш зарозумілості з некомпетентністю.

Тут маємо другу тему. Ті, хто готує керівництву держави відповіді на гострі запитання, і саме керівництво, якщо воно з ними погоджується й озвучує їх, певно, вважають аудиторію в Україні та за її межами озбавленою можливості адекватно сприймати дійсність. Знову і знову читається мантра про “незалежний суд”. Однак влада не переконала ані Захід, ані українців загалом, ані своїх прихильників. За даними соціологічної служби “Рейтинг”, позбавлення Тимошенко волі підтримують лише 24% опитаних загалом в Україні, менш як половина мешканців Донбасу (45%) та прихильників Партії регіонів (48%).

Отже, “посадка” екс-прем’єрки не принесла навіть електоральних дивідендів. Від неї, як і від репресій узагалі, тільки шкода. Нині під загрозою не лише ратифікація, а й саме підписання угоди з Євросоюзом, про що вже заговорили в кулуарах європейські дипломати. Влада в Україні марно намагається скинути з себе відповідальність за зрив цілком реального шансу запустити механізм інтеграції до ЄС, використовуючи ще одну стару мантру: “А Європа не дає нам перспективи членства”. На етапі Угоди про асоціацію згадані перспективи окремо не прописуються. Власне, укладення самої Угоди про асоціацію та поглиблену зону вільної торгівлі і є тією “перспективою членства”, якої нібито прагнуть можновладці. І тут важливий третій момент.

Деякі дії (чи радше не дії) влади на зовнішній арені упродовж останнього року (зокрема, завершення підготовки угоди з ЄС, спускання на гальмах більшості російських інтеграційних планів у різних галузях енергетики та промисловості тощо) породили подівання, що вона спроможна адекватно оцінити національний інтерес принаймні крізь призму власного економічного інтересу, перспектив для підприємств, які їй належні чи підконтрольні. Але відмова чути і наполегливі попередження Європи, і позицію власного суспільства на користь потурання своїм ірраціональним бажанням та страхам позбавляє будь-яких ілюзій.

Влада — в тумані самонавіювань і самозаспокоювань. Вона йде своїм курсом перетворення країни на вотчину вузького кола людей. Решта — лише мантри. І те, що в них практично ніхто не вірить, турбує керівництво держави дедалі менше.

Ростислав ПАВЛЕНКО