“М” і “Б” сиділи на трубі

Міністр палива та енергетики України Юрій Бойко і голова ВАТ “Газпром” Алєксєй Міллер обговорили перспективи інтеграції газових активів двох країн. Ідею злиття подав 30 квітня 2010 року прем’єр РФ Владімір Путін. За підсумками зустрічі Бойка та Міллера вирішено зробити “перший крок до об’єднання — створити спільне підприємство на паритетних засадах, 50 на 50”. Офіційно було повідомлено, що визначення переліку активів, які Газпром і Нафтогаз внесуть до СП, ще попереду. Проте можна припустити і не помилитися, що НАК вступить до підприємства газотранспортною системою України.

Шлюб без розрахунку

По суті, створення СП з управління ГТС України між Газпромом та Нафтогазом (саме такий задум, за оцінками більшості опитаних експертів, реалізують Бойко та Міллер) може бути втіленням у життя російського погляду на перспективи газотранспортного консорціуму, який уже давно існує у формі спільного ТОВ “Міжнародний консорціум з управління та розвитку газотранспортної системи України”. Цю структуру було засновано ще за часів президентства Леоніда Кучми, який, з одного боку, не хотів псувати відносини з Кремлем, а з іншого — не поспішав віддавати ГТС України у спільне управління. Нагадаємо, що тоді офіційний Київ пропонував партнерам по консорціуму брати в паритетне управління лише нові газогони, а наявну ГТС залишити у власності України. Аргументи на користь цієї схеми були цілком логічними: до кризи ЄС щороку нарощував споживання блакитного палива на 10—15 млрд м3, а пропускну спроможність ділянки перевалу через Карпати (довжина гілки — 256 км) можна було збільшити з 5 до 19 млрд м3 газу, забезпечивши постачання до ЄС додаткових обсягів газу. Але цей проект так і залишився на папері, адже в питанні консорціуму росіян цікавило не так нарощування обсягів продажу палива в ЄС, як мінімізація витрат на його транспортування територією України. До цієї мети Газпром наблизився впритул, її реалізація суттєво зменшить доходи НАК від транзиту.

Представники нової української влади, коментуючи доцільність створення СП з управління ГТС України разом із росіянами, апелюють до того, що вітчизняна труба потребує ремонту, на який Нафтогаз не має коштів, — відповідні витрати начебто профінансує Газпром. ГТС України справді потребує невідкладного капітального ремонту. Ще на початку 2006-го сплив термін амортизації 29% газопроводів, 60% комунікацій перебували в експлуатації від 10 до 33 років, кожен третій агрегат із перекачування газу відпрацював свій моторесурс і потребував реконструкції тощо. Але ж цілком зрозуміло, що реконструкція ГТС не обов’язково потребує створення консорціуму. Звісно, прикро, що газовий топ-менеджмент України не спромігся забезпечити оновлення основних фондів національної “золотої курки”. Очевидно, цей топ-менеджмент вирішував зовсім інші завдання. Але ж створення консорціуму лише з огляду на кризове фінансове становище НАК дуже нагадує давній анекдот: “Віддам машину в добрі руки. Мої — погані”.

Втім, опитані експерти переконані: росіяни навряд чи інвестуватимуть у трубу значні кошти (за різними оцінками, на модернізацію ГТС потрібно від $2,5 млрд до $4,5 млрд). “Те, що Газпром має значні вільні ресурси на реконструкцію, — блеф. З початком кризи і зменшенням попиту на газ у ЄС капіталізація російського монополіста різко знизилася. Росіянам бракує коштів на власні проекти: не освою­­ється Штокманівське родовище, відкладається будівництво “Південного потоку”, — каже Валерій Боровик, голова правління альянсу “Нова енергія України”. “Торік Газпром зменшив інвестиції у розвиток добувних потужностей, об’єктів переробки та підземного зберігання газу, а також витрати на реконструкцію власної ГТС. На російського монополіста тисне боргове навантаження — $58 млрд, що становить 57% його річної виручки. Навряд чи Газпром інвестуватиме в другорядні проекти, попри обіцянки пана Міллера”, — розвиває думку директор енергетичних програм центру “Номос” Михайло Гончар.

Дещо оптимістичніше оцінює перспективу створення СП голова East European Gas Analysis Михайло Корчемкін, припускаючи, що Україна в результаті може отримати доступ до видобутку газу на території РФ. Але не виключено, що за це Нафтогазу доведеться заплатити ще вищу ціну. Зокрема, передати в спільне управління облгази, що укладають контракти з кінцевими споживачами.

Пішли на ви

Для лобіювання об’єднання Газпрому та Нафтогазу росіяни обрали слушний час. Йдеться не лише про сприятливу для Кремля політичну кон’юнктуру, а й про вкрай складне фінансове становище НАК, яке може ще погіршитися за підсумками судового процесу зі швейцарською компанією RosUkrEnergo. RUE подала позов до Стокгольмського арбітражу і хоче відсудити в Нафтогазу $5,4 млрд. Конфлікт розгорівся 2009 року, коли російський Газпром продав НАК заборгованість RUE за $1,7 млрд (Нафтогаз, своєю чергою, отримав ці кошти як плату за транзит). Реалізуючи куплені в росіян права вимоги, НАК освоїла 11 млрд м3 газу, що перебували в українських підземних газових сховищах і були власністю RosUkrEnergo. Швейцарська компанія оцінила свої втрати за максимальною спотовою ціною на газ — 490 $/тис. м3. Стокгольмський арбітраж має ухвалити рішення в серпні. А голова правління Нафтогазу Євген Бакулін повідомив Тижню, що “НАК прийме до виконання рішення Стокгольмського суду, яким би воно не було”.

Уся ця історія викликає безліч риторичних запитань. Чи узгоджували ідею подання позову до Стокгольмського арбітражу акціонери RUE, зокрема Дмитро Фірташ, із керівництвом Газпрому, якому належить 50% акцій швейцарської компанії? Хто поверне НАК фактично сплачені нею $1,7 млрд за газ на початку 2009-го? Чи не зумовлена готовність топ-менеджера Нафтогазу виконувати судове рішення (навіть без подання апеляції) лояльністю міністра ПЕК України Юрія Бойка до власників RosUkrEnergo?..

До речі, сам Дмитро Фірташ в цій історії займає вельми театральну позицію. Так, за даними відкритих джерел, бізнесмен стверджує, що нова влада схиляє його до мирової угоди з НАК, щоб розрахуватися з RUE газом. Дмитро Фірташ такий варіант нібито відкидає: “Наша сторона каже: віддайте гроші. Інакше Газпром (акціонер RUE) втратить експорту майже на 12 млрд м3, які нам повернуть”. Не виключено, що завершиться цей театр позивного абсурду поверненням RUE блакитного палива, яке нова українська влада презентує як чергову перемогу.

Є план!

Михайло Гончар переконаний, що рішення Стокгольмського арбітражу на користь RUE може пришвидшити злиття Нафтогазу з Газпромом, оскільки фінансове одужання НАК після цього буде неможливим. “У зв’язку з тим що правляча олігархічна група контролює Нафтогаз і діє, м’яко кажучи, не зовсім у національних інтересах, шанси НАК виграти суд вельми примарні. Все це укладається в загальну схему, яку протягом останніх кількох років активно лобіюють росіяни, — необхідність об’єднання Газпрому та Нафтогазу. Під об’єднанням, вочевидь, мається на увазі поглинання”, — підкреслює експерт. Таким чином, позов RosUkrEnergo може стати саме тією соломинкою, що зламає спину верблюдові.

Варто зауважити, що у складному фінансовому становищі НАК опинилася через відсутність політичної волі до системних реформ у газовій галузі з боку керівництва держави. Ще восени минулого року міжнародні рейтингові агенції пророкували дефолт Нафтогазу, але кредитори пішли на реструктуризацію раніше наданих позик, обмінявши облігації на нові цінні папери з державною гарантією і збільшеною на 1,4% відсотковою ставкою (до 9,5% річних).

Головним джерелом фінансових негараздів НАК експерти одноголосно називають реалізацію населенню та підприємствам теплокомуненерго газу за заниженою ціною собі на збиток. Так, з 1999 по 2005 рік ціна на газ для українців залишалася незмінною — 185 грн/тис. м3, у той час як вартість палива на кордоні з Росією у відповідний період коливалася в межах $45—50 за тисячу кубометрів — саме за такою ціною НАК щороку закуповувала до 6 млрд м3 палива для реалізації непромисловим споживачам. Наслідок такого господарювання в 1999-2005 роках — збитки в 17,5 млрд грн. 2010-го середньорічна вартість тисячі кубів блакитного палива на кордоні з РФ сягне $240, тоді як ціна тисячі кубів палива для підприємств ТКЕ — 1263 грн ($159 за курсом 7,9 UAH/USD).

Собівартість видобутку газу в Україні (понад 16,5 млрд кубів щороку спрямовується на покриття потреб населення та підприємств ТКЕ) у 2000—2005-му зросла з 42,9 до 98,92 грн за тисячу кубометрів. З урахуванням того, що ціна блакитного палива на внутрішньому ринку залишалася незмінною протягом відповідного періоду, можливості НАК розвивати видобуток власного палива були штучно обмежені. Це, своєю чергою, не давало змоги зменшити обсяги імпортованого газу. Зараз собівартість видобутку газу в Україні становить 600 грн/тис. м3, що на 35% більше, ніж його відпускна ціна населенню. “Поліпшення фінансового становища НАК залежить передусім від підвищення цін на енергоносії для всіх. Економіка України не може собі дозволити такого широкого дотування всіх категорій споживачів. Хибним є аргумент нової влади, що завдяки 30-відсотковому зменшенню ціни на імпортований російський газ ми зможемо зберегти ціни для населення на тому самому рівні. Комунальним і приватним господарствам ми здебільшого постачаємо газ власного видобутку. Тобто не підвищуючи ціни для цих категорій споживачів, ми не інвестуємо у власний видобуток”, — констатує Валерій Боровик. При цьому підприємства ТКЕ, отримуючи газ за пільговими цінами, щороку нарощують борги перед НАК за спожите паливо. Лише в 2009-му їхня заборгованість зросла в 3,6 раза — до 6,5 млрд грн.

Як наслідок — у Нафтогазу виникає дефіцит обігових коштів, який він протягом останніх кількох років покриває за рахунок позик. У 2010-му загальні зобов’язання компанії сягнуть $11 млрд, а цьогорічна сума до сплати становить 5,214 млрд грн. При цьому черговий уряд вкотре затверджує фінплан НАК із дефіцитом (на 2010-й — у 23,7 млрд грн, видатки мають становити 147,1 млрд грн), компенсувати який мають намір, передавши облігації внутрішньої держпозики (їх, напевно, викупить Нацбанк) до статутного фонду Нафтогазу.

Вочевидь, політичні дивіденди, які отримує команда президента Віктора Януковича від продажу газу населенню за пільговими цінами, не заважає окремим регіоналам поглиблювати співпрацю з Газпромом та його комерційними сателітами. Останнє риторичне запитання — хто від цього отримує економічні дивіденди?

ПОГЛЯД

Усі фінансові потоки СП з управління українською ГТС будуть розподілені між Москвою та приватними структурами

Валерій БОРОВИК, голова правління альянсу “Нова енергія України”:

Створення спільного підприємства з російським Газпромом з управління українською газотранспортною системою може завершитися для нашої країни остаточною втратою енергетичної незалежності. Вже оголошено, що СП — це перший крок на шляху до об’єднання активів Газпрому та Нафтогазу. При цьому українська сторона отримає щонайбільше 7% акцій російського монополіста без можливості впливати на ухвалення управлінських рішень, а тому задеклароване “об’єднання” є радше поглинанням або анексією. З тактичного погляду, ще не зрозуміло, що отримає Україна, створивши СП з управління ГТС, а що втратить. Нагадаю, що Нафтогаз не отримав ані копійки дивідендів у результаті створення СП зі швейцарською компанією RosUkrEnergo (50% — Газпром, 50% — фізособи), віддавши Укргазенерго в 2006-му найприбутковіший сегмент українського газового ринку — промислових споживачів. З огляду на те, як наш політико-газовий менеджмент керує спільними проектами, можна бути певним, що всі фінансові потоки СП з управління українською ГТС також будуть розподілені між Москвою та приватними структурами.

Українська ГТС потрібна Газпрому лише для того, щоб оптимізувати витрати на транзит

Володимир ОМЕЛЬЧЕНКО, експерт енергетичних програм Центру імені Разумкова:

Зараз немає сенсу створювати ГТС-консорціум у жодному форматі — ані з росіянами, ані з європейцями, ані тристоронній. Причина проста — Росія вже розпочала будівництво “Північного потоку”, має розпочати спорудження “Південного” в обхід України. Тож я маю сумніви, що створення спільного підприємства з управління ГТС приведе до збільшення обсягів прокачування газу територією України. Нафтогаз щороку отримує близько $2,5 млрд за транзит газу (з урахуванням витрат на його транспортування). Цих коштів цілком достатньо, щоб нормально експлуатувати й оновлювати ГТС. І ці процеси залежать тільки від нас, від поліпшення якості державного управління в газовій галузі. Наша ГТС потрібна Газпрому лише для того, щоб оптимізувати витрати на транзит. Це здається очевидним, але український уряд вдає, ніби цього не розуміє. Коли РФ і ЄС підпишуть угоду про зупинку спорудження “Південного потоку”, то, можливо, матиме якийсь сенс створення тристороннього ГТС-консорціуму, якщо, звісно, це приведе до збільшення надходжень Нафтогазу від транзиту.

Олексій ВОРОНИЧ