Люди і території

 “Для нас програш — це програти свою країну. Хтось каже: “Так, а що важливіше для вас — територія або люди?”. Як можна так порівнювати? Все це про людей. Люди важливі, але це не значить, що можна подарувати росіянам 30% нашої землі”, — в липневому інтерв'ю ВВС президент Володимир Зеленський спробував розібратися з непростою дилемою, породженою масштабним російсько-українським протистоянням.

Але питання про те, що для України пріоритетніше — території чи люди — виникатиме на порядку денному знову і знову. І ухилитися від пошуків чесної та відвертої відповіді навряд чи вдасться. Бодай тому, що наш ворог на це запитання вже відповів.

У 2014—2021 роках Росія намагалася воювати за людей. Або принаймні імітувати таку війну. 

Великі кошти вкладалися в активну проросійську пропаганду серед населення України. Кремль позиціонував себе як “захисника” сотень тисяч кримчан, донеччан і луганчан. Гібридні військові операції РФ маскувались під самодіяльність місцевих мешканців — звідси і фіктивні “республіки”, і фальшиві “ополченці”. Передбачалося, що, заволодівши умами й душами людей, Москва зможе захопити їхню країну практично без бою.

Проте все змінилося після 24 лютого 2022 року, коли Кремль здійснив повномасштабне вторгнення на нашу землю і зіткнувся із запеклим опором. Попри російські мрії та очікування, багаторічна пропагандистська робота з населенням України не допомогла втілити в життя плани бліцкригу. І тоді ідея війни за людей була похована, поступившись місцем неприкритій війні за території.

Переломним моментом став штурм Маріуполя — півмільйонного міста, яке було фізично знищено під час розрекламованого Росією “визволення”. Навесні 2022-го Москва продемонструвала, що захоплення території не повинно супроводжуватися збереженням населення та цивільної інфраструктури на цій території. Такий підхід був схвалений переважною більшістю росіян, і згодом держава-агресор продовжила діяти так само.

У російській картині світу території набагато важливіші, ніж живі люди. Територія не сприймається як простір, призначений для проживання людей: вона цінується сама собою.

Захопити певну територію — значить продемонструвати свою силу, свою владу, свою військову міць. Територія стає символічним фетишем, і цінують її винятково з цієї причини.

Українські території, захоплені Росією в 2023—2024 роках, були майже безлюдними руїнами. Однак країну-агресора це анітрохи не бентежить і не засмучує. Росії не потрібен ні багатолюдний Бахмут, ні жива Авдіївка. Головне, що над знищеним населеним пунктом можна поставити російський триколор та оголосити в новинах про велику перемогу російської зброї. Головне, що до кремлівської колекції додано черговий символічний трофей, черговий фетиш.

Втім, на крайній випадок можна обійтися і без встановлення триколору. Сьогодні Росія не має сил і засобів для захоплення Харкова: тому ворожа армія просто тероризує Харків, намагаючись зробити його непридатним для проживання цивільного населення. 

Систематичний терор розглядають як інструмент дистанційного контролю, як прояв влади над українським містом. “Своя” територія — це територія, яку ти можеш очистити від неугодного елемента та зробити неживою. І зовсім необов'язково, щоб на цій території з'явилося якесь нове життя, підконтрольне тобі.

Територіальний фетишизм по-російськи фактично знецінив улюблену концепцію українських інтелектуалів: використання культурної емансипації як оборонної зброї. Довгий час вважалося, якщо жителі південного сходу України перестануть розмовляти російською, читати Пушкіна та слухати Лепса, то Москва одразу ж втратить до них будь-який інтерес. 

Але тепер агресор воює вже не за людей, а за голі території — і зміна культурно-мовного ландшафту аж ніяк не захистить українські міста та села від ворожих ракет і бомб.

Своєрідний апогей територіального фетишизму РФ — це кровожерливі фантазії про застосування ядерної зброї. Показовою є не так реальна готовність Москви до такого кроку, як підтримка цієї ідеї серед найбільш схибленої частини російського суспільства. Як випливає з результатів червневого опитування “Левада-центру”, ядерний удар по Україні схвалили б 34% респондентів. 

Очевидно, що українську територію, яка б зазнала ядерної атаки, загарбник заселити не зможе — на роки вперед це будуть неживі радіоактивні руїни. Проте кожного третього росіянина цілком влаштувала б подібна “перемога”.

На щастя, здатність Росії реалізувати свої людиноненависницькі мрії в Україні — під великим питанням. Але є й інший важливий момент: а чи здатна Росія заразити Україну власним територіальним фетишизмом? Чи може ворог переконати українців у тому, що території важливіші за живих людей? І що спустошена, безлюдна, непридатна для життя земля має цінуватись сама собою — як символ нашої сили та наших військових можливостей?

Певні передумови цього є.

Ще до повномасштабної війни деякі з нас мріяли про деокупацію Криму та ОРДЛО, але не бажали реінтеграції населення, яке залишилося на окупованих українських землях. Для цього прошарку суспільства території становили самодостатню цінність — і оптимальним варіантом виглядало їхнє повернення в Україну без людей. Ніде правди діти, такий настрій мав чимало спільного з територіальним фетишизмом росіян.

2022-го Україна здобула досвід яскравої перемоги на практично безлюдній території — звільнення острова Зміїний. Звичайно, багато хто розумів, що пустельний острів цінний не сам собою — він важливий як ключ до густонаселеного Чорноморського узбережжя. 

Вигнання окупантів зі Зміїного означало, що ворогові довелося відмовитися від планів захоплення Одеси, і що врятовано життя десятків і сотень тисяч одеситів. 

Але для когось виявився важливішим красивий символізм — встановлення українського прапора на тому самому клаптику землі, де був посланий за відомою адресою російський військовий корабель.

На жаль, вже 2023-го захоплення символізмом вийшло нам боком. Часом починало здаватися, що Україна прийняла російські правила гри і намагається розплачуватися своїми людьми за символічні територіальні досягнення. 

В результаті ми досі сперечаємося, чи тривала оборона Бахмута була стратегічним чи все ж таки політичним рішенням. І чи виправдали скромні результати контрнаступу на півдні ту ціну, яку було заплачено за них українською армією.

Росія захоплює чужі території. Україна боронить свої. В цьому сенсі українська держава ніколи не уподібниться до ворожої. Але ми можемо зрівнятися з ворогом частково: якщо забудемо, що території існують для людей, а не навпаки.

Проблема в тому, що девальвувавши людське життя за прикладом РФ, Україна вичерпає власні людські ресурси набагато швидше, ніж країна-агресор. 

Отже, ми приречені щоразу зважувати на незримих терезах наші території та наших людей. Прикидати, яку ціну можна заплатити за звільнення тієї чи іншої території, а яку — ні. Ставити собі максимально незручні та непрості питання. 

І одне з них звучить так: чи стане справжньою перемогою деокупація всіх українських земель, якщо виявиться, що через колосальні демографічні втрати жити на звільнених землях просто немає кому?

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ