Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти

Коротка мить “квіткового” ляпаса Дмитрові Табачнику у виконанні студентки Дарини Степаненко викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Публічно здійняти руку на міністра — це вже щось нове. Як згодом стане відомо, то не був індивідуальний подвиг студентки: діяла вона від імені Братства святого Луки, пов’язаного із сумнозвісним Дмитром Корчинським. Широкий резонанс акції передбачуваний і навіть гарантований. Уже через півгодини після скандалу про вчинок дівчини говорили з трибуни Верховної Ради. Блискавично включилася інтернет-спільнота. Наступного дня історію з ляпасом обговорювали в Шустера на “Першому національному”. Посипалися коментарі й заяви. Студради, наче за помахом чарівних ректорських паличок, кинулися засуджувати “хуліганку” Дарину. Озвався навіть президент РФ Дмітрій Мєдведєв, пожартувавши в бік “свого” міністра освіти: дивіться, мовляв, щоб і у вас чогось такого не сталося…

Інформаційна піна почала осідати після вихідних. Найдивніше, що оцінювали переважно дії студентки, хоча треба було говорити й про урядовця, адже “персонажів” було двоє. Корчинський Корчинським, але головним провокатором у цій історії виступив усе ж таки сам міністр Табачник. Те, що він україноненависник, розписано в багатьох публікаціях, в яких міститься аналіз як конкретних дій цього чиновника, так і його публіцистики. Але чому в такому разі президент Янукович досі не звільнив його з посади? Чому залишається глухим до численних протестів і звернень? І якщо, скажімо, міністр-антисеміт в ізраїльському уряді — цілковитий нонсенс, то чому в Україні перед українофобами вмикається зелене світло?

Отож об’єктивно запит на ляпас Табачникові, як і всім представникам влади, які здійснюють антиукраїнський курс, існує, і дивно було б, якби хтось із молодих і гарячих не озвався на нього. Коли влада уникає діалогу із суспільством, коли довкола панує вибіркове правосуддя, а правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу, — неминуче з’являється ґрунт для радикалізму.

Втім, залишається чимало запитань і до іншої сторони — суспільства. Чи готове воно контролювати владу? На жаль, ні. Інститути громадянського суспільства в Україні поки що залишаються слабкими. Здавалося б, у такій ситуації тон мають задавати інтелектуали. Але в умовах, коли в країні встановлюється монопольна, напівавторитарна влада, неминуче виникає запит іще й на пристосуванство: за останні рік-півтора спокусі сервілізму легко піддалася значна частина інтелектуальної (за визначенням) “публіки”, а то й духовних провідників.

Ректор бунтівної студентки, наприклад, тривалий час ніяк не міг вибрати для себе гідного амплуа — відсторонитися? Засудити? Підтримати? Проігнорувати? І таку метушливу поведінку президент Києво-Могилянської академії пан Квіт демонструє далеко не вперше. Останній кричущий випадок — (не)підписання сумновідомого листа “інтелігенції” на підтримку “курсу реформ Януковича”. За цим уже тривалий час проглядає намагання витримати таку собі “середню лінію”, аби й вовки були ситі, і ягнята цілі. Втім, що буває з компромісною поставою ягнят, коли хижакові кортить їсти, описав у своїх байках іще Лафонтен.

Є великі претензії й до “патріархів” гуманітаристики, котрі вже давно розводяться про свій месіанізм та інтелектуальну цноту. Замість розбудови в Україні освітнього простору європейського типу, залучення підтримки іноземних колег досередини країни, стимулювання обдарованої молоді, що має досвід роботи й викладання за кордоном, до інтелектуальної праці на Батьківщині, весь креативний дух професури кшталту Мирослава Поповича та Ярослава Грицака в роки незалежності пішов на побудову власного “я”, піар у закордонних університетах і телевізійних шоу. В кожному виступі (а власне, виступами всі їхні справи й обмежувалися) можна було почути яскраві вислови, риторичні парадокси, вихваляння причетністю до західного досвіду й цінностей, головним мотто яких було: “Я є! Я маю бути першим!” Шкода тільки, “патріарший” амвон виявився зайнятий охочими чхати на весь цей академічний снобізм, зарозумілість і марнославство.

Схожа вовтузня відбувається в літературі. Якщо всерйоз сприймати деякі презентації та “імпрези”, мало б скластися враження поголовної геніальності представників письменницького цеху. До того ж виняткової — яка плекає его і зневажає інших. От тільки не видно нині в ньому титанів. Воно й не дивно: адже не досить, як це робить, приміром, Оксана Забужко, роками котитися за інерцією “польових досліджень…” і навіть у “букетному інциденті” вбачати їхній відгомін. Варто полишити самомилування й поглянути на те, чому в такому жалюгідному стані майстерня слова. Без спроможності тих, хто творить, задавати стандарти якості, прищеплювати їх молодим авторам, опиратися несмаку замість літератури процвітає графоманство. Тому й не дивує, що в Україні бракує лідерів думок.

Догоджання можновладцям набуває різних форм. Важко забути зворушливу сцену, коли перед Ганною Герман, авторкою цілої прозової книжки й за сумісництвом президентської радниці, раптом узявся розшаркуватися сам блаженнійший Святослав, глава Української греко-католицької церкви. Разом із отцем Борисом Гудзяком, очільником Українського Католицького університету. І заодно з “православним комуністом” Борисом Олійником, який до тієї книжчини спорудив напутню передмову. Що їх подвигло на участь у вікопомній презентації? Любов до художнього слова? Гордість за єдиновірну літераторку? Чи все ж її належність до владного сонму?

Отож історія з “квітковим” ляпасом змусила вкотре задуматися про якість влади й суспільства. Так, ми стоїмо по шию в болоті. По один бік — жадібна, жорстока, цинічна, хоч і сповнена внутрішнього страху влада, яка думає, що прийшла до “керма” назавжди; по другий — ми, схожі на людей, про яких писав Шевченко: “А братія мовчить собі, витріщивши очі”. Найприкріше, що не чути голосів тих, хто претендує — мав би претендувати (!) на роль провідників. Інтелектуальний, моральний опір повзучому авторитаризмові надзвичайно слабкий. Натомість першу скрипку грають уже перевірені авантюристи, пристосуванці й провокатори. Одні з них протоптали стежку на Банкову, особливо не приховуючи цього. Інші, схоже, прописалися там іще давніше, хоча для публіки продовжують гарячкувати на барикадах, насправді граючи із владою у піддавки.

Найголовніше, що можна закинути кожній із категорій провідників — митцям, ректорам, “совісті нації”, “патріархам” і “аксакалам”, — це неспроможність відповідати тій високій ролі й суспільним очікуванням, до яких вони мусять дорівнятися з огляду на статус. Адже роль кожного, хто претендує на суспільний авторитет, хто очолює структури, які навчають наступні покоління чи випускають “культурні продукти”, покликані сприяти духовному розвитку нації, — допомагати подоланню громадянами в собі раба й совка. Суспільні авторитети — духовні лідери — покликані створювати середовища, в яких народжуватимуться й закріплюватимуться нові стандарти знань, досліджень, пізнання, гідної суспільної поведінки. Не сталося —
принаймні досі.

Тому й залишається відчуття вакууму. І тим голосніше відлуння ляпаса, що прозвучав серед тиші. То, може, досить стрясати повітря словесами на блогах, вправлятися в самопіарі, ділити титули, хизуватися власним лібералізмом, водночас потайки приміряючись до імовірних синекур від влади чи то комфортних зарубіжних грантів? Чи не відповідальніше й чесніше збудувати в освіті й інтелектуальному просторі те, що стало б для суспільства рятівним муром супроти будь-яких зловорожих випадів табачників. Може, тоді в нього з’являться не авантюрні провідники й аморальні авторитети, а справжні, непідробні й відповідальні лідери? Бодай духовні.

Андрій СКУМІН