Комітет опору здоровому глузду?

Як на око, зібралося від 7 до 10 тисяч чоловік. Крім площадки перед самим пам’ятником, заповнена була ще й проїжджа частина Володимирської перед університетом.

Незважаючи на відсутнє анонсування акції — ні плакатів чи наклейок, ні ефективної роздачі флаєрів, ні навіть якісного банерного інформування в інтернеті — таке число можна було б вважати умовним успіхом “Комітету опору диктатурі” на початку осіннього політичного сезону.

Втім, саме ця акція показала, як українська опозиція нищить сама себе.

Оперативний провал

“Мирною ходою підемо до адміністрації президента, щоб вручити їм резолюцію мітингу”.
Олександр Турчинов, з виступу

Урочисте віче опозиції до дня Незалежності почалося із годинним запізненням і складалося із 5-хвилинних виступів партійних лідерів. Воно нагадало часи так квітня 2001-го року, коли майже ті ж самі люди на тому самому місці вимагали “імпічменту президента”, “повалення антинародного режиму” і читали Шевченка.

Тільки тепер підбирали кривавіші рядки — так, Кармазін процитував щось із Шевченка про “собачу кров”, а Катеринчук закликав до протесту або й до повстання. Вибився з теми тільки Яценюк наприкінці, повідомивши, що “ми обов”язково будемо мати нового главу української держави”.

Близько половини учасників мітингу прийшли туди явно не за ідею. “Продавець людей”, сумнозвісний “тисячник” Руслан Багмат, котрий днями розкидав “локшину від Тимошенко” під Печерським райсудом, сьогодні організовував “волонтерів” уже тут.

Втомлені учасники із посірілими обличчями байдуже відпрацьовували свою оплату, і виходили геть, різко згортаючи знамена, як тільки закінчувався оплачуваний час. Їх можна було побачити після заходу — біля купи прапорів і вудилищ на землі, з пивом у кущах, за перерахунком грошей у альтанці з артезіанськими колонками...

По закінченні мітингу у повітрі зависла інтрига — що далі? Влада напередодні в останній момент заборонила опозиційний марш — це було цілком передбачувано.

Навіщо йти до адмістрації президента? Чимось це нагадало 9 березня 2001 року, коли сотні маніфестантів у вихідний день трагічно штурмували пусту адмінбудівлю.

Далі було прозаїчніше — маніфестація вперлася у омонівські щити і тісно запарковані один до одного “воронки” біля будинку вчителя, трохи посвистіла і покричала “ганьба” — і розійшлася. Тактика міліції — обмежувати опозиційні заходи кордонами зі всіх боків — була успішною.

Ці 330 метрів масової ходи — це 330 метрів ганьби організаторам, що не змогли запропонувати альтернативного маршруту — наприклад, до площі Перемоги і далі до Лук’янівського СІЗО.

Втім, поза судову заборону, відповідно до рекомендацій того ж Турчинова станом на 15:00 кількасот людей із прапорами БЮТ і великим транспарантом “(П)Резиденту імпічмент” зібралися на самому Майдані, марно пробуючи перешептати саундчек гігантської святкової сцени.

“Выше четырех килогерц убери!” звукорежисера гасило викрики “Банду геть”, а на Городецького з трьох автобусів тихенько вивантажувався втомлений довгою дорогою і трішечки переляканий харківський ОМОН...

Тактичне непорозуміння

“Комуно-комсомольська олігархічна система і далі працює в Україні. Кримінально-олігархічні клани, що беруть свій початок ще з окупаційних брєжнєвських часів, незалежно від кольорів їхніх прапорів, — головна перешкода у розвитку справжньої української держави”.
Олег Тягнибок, з виступу

Резолюція мітингу залишила по собі відчуття нереальності вперемішку з банальністю.

Не існує жодних законодавчих механізмів для дострокових виборів президента — той же ж піарівський законопроект Яценюка про імпічмент не має жодних шансів навіть на проходження першого читання.

Опозиція уже ганебно втратила 150 “штиків” для розпуску ВР. У Київраді — схожа ситуація: її переобрали у 2007-му внаслідок політично вмотивованих дострокових виборів, ганебно програних БЮТ-ом.

Вимога відставки голови КМДА Попова також є системною, можна сказати, конституційною проблемою: як і голів обл- чи райдержадміністрацій, його ніхто не обирав і не давав повноважень вершити долю людей. Конституцію ж опозиція міняти теж не здатна.

Звільнення Юлі і Юри було єдиною логічною — проте до кінця не доведеною — лінією. Мораторій на дії щодо суверенітету, перегляд антисоціальних рішень і мораторій на продаж землі є тантрою опозиціонерів.

Та основним меседжем усіх, за винятком американського громадянина, колишнього голови Українського Конгресового Комітету Америки Аскольда Лозинського, було: ми хочемо виборів, вже і негайно.

Єдиний шлях добитися цих вимог — банальний тиск вулиці — навряд чи реальний, з оплачуваними мітингувальниками таке не робиться.

Та легендарні лебідь, рак і щука — недосяжний рівень координації для цієї “команди”, котра не спромоглася навіть оголосити дату і формат наступного масового заходу — ваші ж лідери в тюрмі, людоньки, мобілізовуйте і збільшуйте темп! Чи для вас процес понад усе?

Стратегічний вакуум

“Ми вимагаємо від президента виконати те, що він обіцяв півтора роки тому: зарплати, пенсії, податкові канікули, низький ПДВ, новий Податковий кодекс, який не знищує малий і середній бізнес, а дає можливість працювати, реальної реформи медицини і освіти.”
Арсеній Яценюк, з виступу

Всі слова, сказані на мітингу, начебто й правильні, але жодного слова про власний корупційний шлейф і про відповідальність за змарновані 5 років від діячів колишньої влади так і не прозвучало. Адже це їхня незмінена СБУ їх арештовує, це їхні корумповані і контрольовані суди їх же ж судять, їхня нереформована міліція очіплює вулиці навколо їхніх маніфестацій.

Категоричне неспівпадіння агресивної риторики і млявої дії було видно неозброєним оком — ні цікавих ідей чи тем, ні нових форматів дії. Нова опозиція не має власного яскравого стилю, діючи за інерційними секонд-хендівськими схемами 2004-го, а ще більше — кінця 80-х, використовуючи ту ж риторику.

Подія не дала ні реальних підсумків минулого, ні прогнозу-бажаного результату на наступні 20 років. Причини, як на мене, очевидні: про своє минуле опозиціонерам не хотілося звітувати, а цілісного бачення майбутнього немає ні у кого з них.

У повітрі не пахло майбутнім — а, скоріше, закінченням попередньої епохи.

Підсумок

Акція 24 серпня 2011 року не зробила жодних новин — крім невеликих сутичок з міліцією, ну, і, можливо, вперше появи Тягнибока з Яценюком на одній трибуні.

Я чекав від цієї акції реалістичної оцінки подій і сил опозиції, у першу чергу — її морального лиця, чіткого організаційного оформлення і адекватного публічного порядку денного до виборів-2012.

Натомість побачив фройдистське змагання “у кого більше прапорів”, причому синьо-жовті явно були у меншості. Кожен політик відпрацював свою популістську інформаційну рамку — і пішов геть паралельним курсом, гордо відертаючи носа від майбутнього конкурента по опозиційній ніші.

Сліпі і самозакохані, ці люди ведуть свої сили на маргінес, а українську демократію — у лукашенківсько-путінську безнадію.

Вимоги опозиції є нереалістичними і не зможуть бути реалізованими щонайменше протягом найближчого року. Це вкотре здешевлює опозицію, доказує пустоту її слів.

Опозиція не єдиною ні організаційно, ні світоглядно. Тому максимум, чого можна очікувати від різношерстного об’єднання 12 партій — це нетривалого часу взаємного непоборювання.

У такому вигляді цей театр зможе бути хіба що — за непомітною обмовкою Миколи Томенка на мітингу — “Комітетом опори диктатури”, котрий, будучи симулятивною опозицією, вигідно відтіняє симулятивну демократію Януковича.

Остап КРИВДИК