Коли гіганти гальмують

Цього року на країни, що розвиваються, за даними Міжнародного валютного фонду (МВФ), уперше припаде понад половина світового ВВП за купівельною спроможністю. У 1990-му це була менш ніж третина набагато скромнішого обсягу валового внутрішнього продукту. У 2003—2011-му частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві додавала більш ніж один відсотковий пункт за рік (див. “Безпрецедентне зростання”). Винятково швидка динаміка, яка спостерігалася у світі за ці два десятиліття, позначила наймасштабнішу в сучасній історії економічну трансформацію. Певно, це вже ніколи не повториться.

За даними нещодавнього дослідження Арвінда Субраманьяна й Мартіна Кеслера з Інституту міжнародної економіки Петерсона (Вашингтон, США), від 1960 року до кінця 1990-х лише 30% країн, що розвиваються (для яких наявна статистика), збільшили виробництво на особу швидше, ніж Америка, здійснивши так зване зростання навздогін. Стрибок був дещо в’ялим: різниця зменшувалася лише на 1,5% за рік. Одначе від кінця 1990-х тенденції змінилися: 73% країн, що розвиваються, змогли обігнати Сполучені Штати із середніми річними темпами 3,3%. Почасти це пояснювалося сповільненням зростання в Америці, але насамперед причиною було інше.

Найпомітніше зростання спостерігалося в чотирьох найбільших країнах, що розвиваються: Бразилії, Росії, Індії та Китаї, які економіст банку Gold­man Sachs Джим О’Ніл охрестив у 2001 році абревіатурою БРІК. Динаміка цих країн різна і з різних причин. Але вони виділяються як обсягами економік (за купівельною спроможністю були єдиними державами з понад $1 трлн ВВП за межами “клубу багатих” ОЕСР), так і за темпами зростання (див. “Ривок країн БРІК”). О’Ніл вважав, що за десятиліття вони стануть передовими економіками, навіть якщо не враховувати різниці в купівельній спроможності, — і виявився правий. Сьогодні це чотири з десяти найбільших національних економік світу.

Помітне зростання країн, що розвиваються, загалом і групи БРІК зокрема спричинило багато змін у глобальній економіці, серед яких і негативні. Ціни на сировинні товари злетіли до небес, а затрати на виробництво й оплату праці впали. Бідності в усьому світі поменшало. Величезні економічні дисбаланси спричинили період фінансової нестабільності й заклали основи для глобальної кризи. Зростання обсягів і незмірно більша доступність робочої сили у країнах, що розвиваються, відіграли роль у стагнації заробітної плати й зростанні нерівності доходів у багатих країнах.

Зміщення в бік економік, що розвиваються, триватиме й далі. Але найбурхливіша його фаза, здається, близька до краю. В усіх країнах БРІК темпи зростання впали. Структура його теж зазнає зміни, і в новому режимі воно матиме менше прямого впливу на решту світу. Ймовірність того, що в близькому майбутньому інші нерозвинені країни досягнуть у своєму розвитку масштабу недавнього зростання економік БРІК, низька: в них немає такого потенціалу для ривка, який мала ця четвірка в 1990-х і 2000-х. Поступ групи БРІК змінив реш­­ту світової економіки так, що вона нейтралізує всі руйнівні наслідки схожих проривів у майбутньому. Ці новоявлені гіганти ростимуть іще далі, але земля від їхніх кроків уже не двигтітиме як колись.

Велике повернення

Ера країн БРІК почалася на присмерку століття, впродовж якого рівень життя в різних країнах світу став дуже відмінним. До кінця ХІХ століття економіка США обігнала китайську і стала найбільшою на планеті. До 1992 року КНР та Індія, у яких проживало 38% населення Землі, виробляли тільки 7% усіх товарів у світі, тоді як на шість багатих країн, де мешкало лише 12% її людності, припадала половина обсягу планетарного виробництва. У 1890 році середньостатистичний американець був приблизно вшестеро заможніший за середньостатистичного індійця або китайця. На початку 1990-х він був багатший у 25 разів.

Після довгого запрягання китайці та індійці почали швидко поганяти. Розворот Піднебесної до економічної лібералізації та глобальних ринків почався у слушний момент із погляду політики, бізнесу й технології. Багаті держави не особливо переймалися питаннями глобалізації та дефіцитів поточного балансу. Америка Білла Клінтона, процвітаюча й самовпевнена, не надто боялася зростання китайської промисловості чи перенесення робочих місць до Індії. А технології та менеджерський інтелектуальний потенціал, необхідні для створення й підтримки складних виробничих ланцюгів, ставали незалежними. Це давало компаніям змогу працювати не просто за кордоном, а й на різних континентах.

Зменшення витрат на транспортування й комунікації викликало явище, яке економіст Женевського вищого інституту Річард Болдвін назвав “другою хвилею” глобалізації (першою стала сама можливість забезпечувати споживачів однієї країни товарами з іншої). Із поширенням довших виробничих ланцюгів, що сполучили густонаселені регіони з населенням працездатного віку, яке швидко зростало, доступною виявилася величезна кількість дешевої нової робочої сили. За даними Глобального інституту Мак­­Кін­­сі, від 1980 до 2010 року в розвинених економіках з’яви­лося близько 160 млн робочих місць поза аграрним сектором. У країнах, що розвиваються, — 900 млн.

Випустити джина з пляшки

Дешева робоча сила дала плоди: світова торгівля пішла вперед семимильними крока­­ми. Експорт товарів у світі виріс від 16% глобального ВВП у середині 1990-х до 27% у 2008 році. Частка Китаю в планетарному експорті сягнула 11%, причому половина ВВП країни припадала на зовнішній сектор. Суб­раманьян і Кеслер вважають Китай першим “мегатрейдером” на міжнародній арені з часів розквіту Британської імперії.

Зростання торгівлі супроводжувалося примноженням попиту на сировинні товари, а Китай і країни-постачальники жадібно поглинали електро­енергію та сировину: залізну руду, мідь і свинець (див. “Зміни у світі”). Ці­­ни підскочили, і це забезпечило легкі гроші країнам, що розвиваються, які виробляли сировину, тим самим спричинивши масштабний бум, який пішов на користь як членам БРІК — Росії та Бразилії, так і меншим державам, серед яких багато африканських.

Від 1993 до 2007-го середній темп економічного зростання в Китаї становив 10,5% щороку. Індія, яка менше залежала від торгівлі, спромоглася забезпечити відповідну динаміку на рівні 6,5%, що удвічі з надлишком перевищує середній темп зростання США. Спільна частка двох країн у світовому виробництві більш ніж подвоїлася і сягнула майже 16%. Швидко наростали глобальні фінансові дисбаланси. Від 1999 року розвинуті країни мали дефіцит поточного рахунку, який у 2006-му сягнув піка — майже 1,2% їхнього ВВП. Позитивне сальдо сукупного поточного балансу країн, що розвиваються, дійшло того ж таки року пікової позначки 4,9% валового внутрішнього продукту.

Валютні інтервенції призвели до сплеску експорту, він став більш некерованим із боку урядів. Після фінансових криз кінця 1990-х багато країн, що розвиваються, почали накопичувати доларові резерви для захисту від раптового відпливу іноземної валюти. Створення резервів допомогло їм утримувати обмінні курси нижчими й забезпечити відносно дешевий експорт. Особливо захоплювався формуванням валютних запасів Китай, який тепер має про чорний день $3,5 трлн, накопичених здебільшого після 2000 року. На всі країни БРІК припадає десь $4,6 трлн золотовалютних запасів.

Це збирання резервів стало фактором перенасичення глобальних заощаджень, внаслідок чого низькі відсоткові ставки посприяли зростанню запозичень державного і приватного секторів багатого світу. Дехто вважає, що маніпулювання валютою також пригнічувало споживання на ринках, що розвиваються, тож їхній експорт до великих розвинутих країн на зразок Америки не врівноважувався відповідним зростанням у споживанні імпортних товарів.

Утім, хоча ефект нещодавніх швидких змін відчуватиметься і в віддаленому майбутньому, самі зміни вже сповільнюються. Чимало ознак свідчать про те, що досягнуто поворотного пункту. Нові ринки й далі нарощуватимуть економічну вагу. Але темпи цього зростання сповільняться. Дні стрімкого злету БРІК уже позаду.

Глибоко вдихніть…

Частка країн, що розвиваються, у виробництві уже не збільшується так швидко, як у 2000-х. 2009-го її приріст становив майже півтора відсоткового пункту. Зараз він знову опустився нижче одного. Це відповідає разючому сповільненню темпів зростання країн БРІК. У 2007 році економіка Китаю розширювалася небувалими темпами — 14,2%. Індія демонструвала темп зростання 10,1%, Росія — 8,5%, а Бразилія — 6,1%. І ось тепер, 2013 року, за прогнозами МВФ, в Китаї динаміка становитиме лише 7,8%, в Індії — 5,6%, а в Росії та Бразилії — 2,5%.

Не дивно, що це означає менший внесок країн БРІК у глобальне зростання. У 2008 році на них припадали дві третини приросту світового ВВП. У 2011-му — половина, у 2012-му — трохи менше. МВФ прогнозує, що приблизно на цьому рівні вони залишатимуться ще п’ять років. За передбаченням Gold­man Sachs, ґрунтованим на фун­да­­ментальному аналізі, част­­ка країн БРІК і далі зменшуватиметься впродовж тривалого періоду. Інші економіки, що розвиваються, дещо компенсують це вповільнення. Проте від цих ринків не очікують стрибка, здатного відвернути загальне гальмування темпів глобального зростання (див. “Пік пройдено?”).

Хоча серед них є і такі, що мають солідний потенціал для зростання. Goldman Sachs оприлюднив список “наступних 11” (Н11), куди входять, зокрема, Бангладеш, Індонезія, Нігерія, Мексика й Туреччина. Але низ­­ка причин дає підстави вважати, що ця одинадцятка не матиме аж такого впливу, як БРІК.

Перша — ці країни менші. Сукупне населення “наступних 11” заледве перевищує 1,3 млрд осіб. Це менше за половину населення БРІК і лише трохи більше за людність Індії — члена четвірки з найбільшими перспективами зростання.

Друга — зараз Н11 багатші, ніж БРІК на початку свого злету. На думку економістів, що біль­­ша різниця у ВВП на особу будь-якої країни порівняно з лідером, то швидше може зростати її економіка. Зважений за кількістю населення середній показник ВВП на особу в “наступних 11” уже становить 14% відповідного коефіцієнта у США. Коли члени БРІК починали своє сходження, у них цей показник дорівнював усього 7% американського ВВП. Саме тому високий потенціал для зростання зберігається в Індії, де стрімко збільшується населення і ця величина й досі становить лише 8%.

Річ не лише в Н11. Світ загалом має менший потенціал, щоб наздогнати розвинуті країни, ніж раніше. Держави з найбільшою кількістю населення зараз не такі вже й бідні, а бідні — не такі вже й густонаселені. Через два десятки років інтенсивного зростання на чолі з країнами БРІК незаможних людей стало значно менше. 1993 року близько половини світу жило, маючи менш ніж 5% американського ВВП на особу, за даними аналізу статистики МВФ (див. “Наздоганяти не так уже й багато”). У 2012 році рівень відсікання бідної половини світу пересунувся на 18%.

Третя причина, чому неможливо повторити результат БРІК, — сам розмах успіху. Світова економіка набагато масштабніша, ніж колись: удвічі більша в реальному обрахунку порівняно з 1992 роком (за дани­­ми МВФ). Це означає, що нові країни, які розвиваються, — БРІК, Н11 чи всі разом — повинні продемонструвати вищий абсолютний приріст виробництва для забезпечення темпів економічного зростання на рівні 1990—2000 років.

Ту ж таки математику застосовують до ринків праці. Нове збільшення обсягів робочої сили віднині не зможе настільки легко змінити світову економіку. Той мільярд робочих місць, який, за оцінкою Глобального інституту МакКінсі, з’явивсь у 1980—2010 роках, підняв економіку на 115%. Якщо у світі від 2010 до 2040 року буде створено ще мільярд робочих місць, це означатиме збільшення зайнятості лише на 51%. Вражає, але не настільки.

Доведеться дуже постаратися

Те, як світова економіка відреагувала на підйом країн БРІК, зробило її менш уразливою до таких потрясінь у майбутньому. Ринки відгукнулися на різке підвищення попиту й цін на сировинні товари. Підприємства й домогосподарства економлять; бізнес та уряди країн поквапилися розробляти нові ресурси (що ми спостерігаємо нині на прикладі буму видобутку сланцевого газу й нафти в Північній Америці).

Пристосування валютних курсів зменшило дефіцити платіжних балансів. Китайський юань подорожчав відносно долара приблизно на 35% від 2005 року. Накопичення валютних резервів країнами, що розвиваються, зменшилося разом із дисбалансом поточних рахунків. Від 2011-го китайські золотовалютні резерви практично не змінилися. І справді, останніми роками відплив резервів — проблема деяких країн, що розвиваються.

Сповільнення нових економічних гігантів тривожитиме насамперед мешканців тих держав, де зростання забезпечило вищий рівень життя й розпалило апетити до продовження цієї тенденції. Але такі зміни не обов’язково мають бути болючими. У Китаї загальне сповільнення динаміки може бути не страшним для працівників, якщо частка споживання в економіці збільшуватиметься швидше, ніж інвестиції. А от в Індії картина не така позитивна.

Приплив може справді підняти всі човни; зате відплив покаже, хто забув надягти плавки. Несприятливі умови даватимуться взнаки фінансовим системам країн, що розвиваються, тож інвестори вже починають хвилюватися. Якщо центральним банкам не вда­­сться керувати відходом капіталу, то повільне зростання може перейти у відверте падін­­ня. Багато країн зрозуміють, що експорт сировини більше не буде опорою. Економіст Девід Джекс (Університет Саймона Фрейзера, Британська Колумбія, Канада), який вивчає довготривалу динаміку цін на сировину, вважає, що вони, можливо, увійшли в затяжний період слабкого зростання.

У міжнародному масштабі знижена динаміка, ймовірно, спонукатиме лідерів держав посилити співробітництво й дасть новий поштовх лібералізації. Ера БРІК почалася загалом за відсутності нової лібералізації в торгівлі (хоча вступ Китаю до СОТ став важливою віхою); у товарообміні й так спостерігалося здорове зростання, тож оцінити вплив на нього лібералізації було важче. Сповільнення може привернути увагу до проблем світової торгівлі. Зокрема, велику вигоду може забезпечити угода щодо нетарифних обмежень.

Проте є небезпека розвороту в протилежному напрямку. Багатий світ обережніше ставить­­ся до глобалізації, ніж за 10 чи 20 років до цього, й більше зацікавлений у підтримці власної експортної конкурентоспроможності. Століття тому остан­­ня велика ера торговельної інтеграції закінчилася війною й відкрила шлях поколінню економічного націоналізму та міжнародних конфліктів. Регіональні торговельні угоди, які нещодавно почали з’являтись у великих кількостях, можуть означати рух до створення угруповань у світовій економіці. А сповільнення динаміки в нині великих країнах БРІК може закінчитися таким внутрішнім напруженням, яке держава здатна зняти лише борючись із зовнішнім ворогом. Чи зможе світ будувати й далі видатну еру зростання? Це дуже залежатиме від того, чи крокуватимуть нові гіганти шляхом ширшої глобальної співпраці, чи, навпаки, спотикатимуться, падатимуть і, в найгіршому випадку, воюватимуть.

The Economist