“Колективному Януковичу” Європа не потрібна

Під час саміту в Брюсселі президент Янукович публічно пообіцяв зробити все для зближення з Євросоюзом. “Я впевнено заявляю, що Україна докладе усіх зусиль, щоб визначені завдання були виконані якісно та вчасно”, — сказав він. І додав, що євроінтеграційні прагнення України “перегляду не підлягають”.

Заява ця викликала цікаву реакцію серед прибічників руху в протилежному напрямку, тобто до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном. У соцмережах і на відповідних сайтах, нехай і маргінальних, негайно зайшла мова про те, що Янукович “зрадив” своїх виборців, і що антиєвропейській агітації час би надати антипрезидентських барв. Така собі “вітренківщина” ХХІ століття.

Проте різного штибу “євразійці” турбуються дарма. По-перше, прямі публічні обіцянки Віктора Федоровича — на відміну від натяків — надто часто виявляються брехнею. Скажімо, Янукович-опозиціонер присягався захищати парламентсько-президентський устрій. Янукович-кандидат обіцяв розширення прав регіонів, автономію університетів і розвиток медицини на селі. Янукович-президент “впевнено заявляв”, що Харківські угоди дозволять не підвищувати ціни на газ для населення... І всі ці обіцянки він “виконав” точно навпаки.

По-друге ж — і головне — ні Віктор Янукович, ні його оточення, ні абсолютна більшість його міністрів і депутатів ні до якої Європи не збираються. І зовсім не тому, що вони надмірно люблять Росію чи є агентами Кремля (хоча трапляються й такі випадки). Ні, вся річ у тім, що євроінтеграція суперечить самій суті режиму.

Корисно нагадати, які аргументи висувають “євразійці” проти європейської інтеграції. Ці аргументи групуються навколо двох основоположних міфів.

Перший міф — це міф про молочні ріки й кисельні береги, котрими нас нібито може потішити тільки союз із Росією. Тоді як до Європи нас “тягнуть” лише олігархи, в інтересах їхнього олігархічного бізнесу.

Насправді ж Росія підвищенням рівня життя українців займатись не буде і не збирається. Хоча б із тієї простої причини, що є більш олігархічною, ніж навіть Україна. Саме тому, наприклад, той же газ за внутрішньоросійськими цінами для нас якщо і можливий, то дуже ненадовго — поки внутршньоросійські ціни не наблизяться до світових. Адже це є офіційно заявленою метою “Газпрому”, котра схвалена тамтешнім урядом.

А надалі, завдяки “сланцевій революції”, котра здешевлює енергоносії в усьому світі, може взагалі вийти так, що в разі нашого вступу у Митний союз ціни на російський газ для нас ростимуть, тоді як для всього світу — падатимуть! Звісно, в такому разі гаманці українців неабияк допоможуть “Газпрому”, котрий вже сьогодні стикається з серйозним падінням прибутків.

Є і конкретніші речі. В російських, а ще більше — українських проросійських ЗМІ, полюбляють посилатися на спільне дослідження Інституту народногосподарського прогнозування Російської академії наук та Інституту економіки й прогнозування НАН України. За цим дослідженням, при вступі України до Митного союзу наш експорт у найближчі роки виросте на 4,75 %. При вступі до ЄС — впаде на 0,08 %. Імпорт, навпаки, впаде при приєднанні до МС, і виросте при вступі до Європи.

Теоретично, це означає шанс зміцнити вітчизняного виробника. Але, скажімо, Білорусь отримала при вступі до Митного союзу здешевлення російської нафти, котра надходила на білоруські заводи. Нафту переробляли на бензин, котрий білоруси продавали до ЄС, і отримували на тому зиск.

Проте в Україні більшість нафтопереробних потужностей підконтрольні росіянам. Той же Лисичанський НПЗ теоретично спроможний переробити половину всієї сирої нафти, котра надходить до України з Росії. Але 60 — 80 % виробленого пального він відправляє назад у Росію. І завдяки цьому в Україні зберігаються відносно високі ціни на бензин і скраплений газ.

Що зміниться у випадку вступу до МС, котрий “зніме” митні кордони? Замість 60 % почнуть відправляти в Росію всі 100 %?

Не випадає вірити і в якісь особливі розвиток промисловості та зростання робочих місць. Одна з найулюбленіших “страшилок” супротивників євроінтеграції — це нібито неодмінне винищення української промисловості конкурентами з Європи в разі вступу до ЄС. Ну, а чому мали б чинити інакше конкуренти з РФ в разі нашого вступу до Митного союзу?

Там, де російська промисловість справді була зацікавлена в поновленні виробничих ланцюжків радянського часу, вона давно подолала всі перепони. Скажімо, коли російська алюмінієва компанія “РУСАЛ” твердо вирішила стати найбільшою в світі, вона стала такою, купивши в Україні Миколаївський глиноземний завод. Відсутність Митного союзу росіянам чомусь не завадила.

Щоправда, інвестиційних зобов’язань нові власники повністю так і не виконали (і в першу чергу — соціальних). До того ж, завод періодично спричиняє екологічні міні-катастрофи на довколишніх, на щастя, невеликих територіях. Що ж, можна лише пошкодувати, що цей останній факт не турбує виниклий останнім часом легіон “екологів”, котрі натомість щосили воюють із видобутком сланцевого газу — хоча такий видобуток якщо й розпочнеться взагалі, то мінімум за п’ять років.

Другий міф — це стрижневий міф “русского мира”, що стосується так званої “духовності”. Мовляв, Європа нам чужа ментально, тоді як Росія, Білорусія і, треба думати, Казахстан — навпаки. На Заході — культ споживацтва, засилля мігрантів і пропаганда гомосексуалізму; нам того не треба.

Що ж. Про культ споживацтва не пострадянським би людям казати. Не забуваймо, як українці, як і росіяни, до кризи 2008 року за кожної нагоди набирались кредитів. І саме “кредитів споживання”. Через що потім і постраждали, чи не так?

“Загрози” з боку євротолерантності — теж із жанру ненаукової фантастики. Хто боїться одностатевих шлюбів, нехай погляне на Польщу, котра давно перебуває в ЄС, і все ж лишається наскрізь католицькою. А кого лякають мігранти, тому варто розуміти, що поки турки чи араби можуть перебиратися до Берліну чи Парижа, Києву і тим паче Донецьку нічого не загрожує. І не буде загрожувати, якщо Київ і Донецьк перебуватимуть у межах ЄС і поділятимуть тамтешню міграційну політику.

А от якщо (уявімо) Україна не перебуває в ЄС, і тут ЄС раптом обмежує доступ мігрантів — ось тоді вони, ці мігранти, можуть ринути і до нас.

Понад те. Вступ до ЄС зняв би (або пом’якшив би) цілком реальну сьогоднішню проблему, коли нелегали з Азії потрапляють до України через “прозорий кордон” із Росією, застрягають перед “непрозорим кордоном” з ЄС, і повисають тягарем на нашому ж державному бюджеті. Адже саме коштом цього бюджету їх треба утримувати і депортувати...

Проте нематеріальні відмінності між Україною та ЄС дійсно існують. І це — не так абстрактний “менталітет”, як прийняте співвідношення сил між владою, суспільством, законом і правом. Все просто: в рамках ЄС влада не повинна підмінювати своїми інтересами інтереси всього суспільства. А буква закону — його дух.

Авжеж, Європа зовсім не безпроблемна, і зловживання владою там — не рідкість. Історія Ширака, не кажучи вже про Берлусконі, тому яскраве свідчення. Але все ж у цілому там якось не прийнято ані “прихватизовувати” історичні пам’ятки під маєтки чи торгові центри, ані купувати нафтовидобувні вишки у відверто підставних фірм з ледве не подвійною переплатою, ані, врешт-решт, щодня перекривати вулиці заради чи то комфорту, чи то фобій високопосадовця.

Натомість усе це “прийнято” в Україні. Завдяки тому, що українці “ан мас” не настромлюють знахабнілих можновладців на вила, ці можновладці вважають, що їхні дії “схвалені” суспільством. І, безумовно, прагнуть продовжувати у тому ж дусі. Власне, те, що в Європі є прикрим винятком із правил, в Україні є правилом. Корупція, котра в Європі гальмує державний і суспільний механізм, в Україні виступає щонайменше мастилом цього механізму. Якщо не пальним.

Саме тому Україна, суто теоретично, може дійти до зони вільної торгівлі з ЄС. Але далі не посунеться ні на крок — принаймні, без воістину революційних змін у суспільстві. Бо в цьому не зацікавлена влада.

Тож бездушний західний капіталізм, котрим лякають декотрих українців пропагандисти “русского мира”, нам не загрожує: феодали із середньовічним мисленням, котрі правлять країною, ніякого капіталізму не допустять. Як не допускають ось який уже рік.

З тієї ж причини, до речі, українські політики ніколи й не вели нормальної пропаганди інтеграції на Захід. Адже ніхто не стане говорити громадянам: нам потрібно іти до Європи, щоб вами правили кращі, ніж ми. Хоча насправді це — найголовніша причина, з якої нам треба б іти до Європи.

Олександр МИХЕЛЬСОН