Кінець політики

Після розвалу Радянського Союзу в грудні 1991 року Френсіс Фукуяма написав статтю “Кінець історії”, яку згодом у 1992 році розвинув до книги “Кінець історії і остання людина”.

Ключовою ідеєю праці було те, що після розвалу СРСР однополярний світ буде позбавлений зовнішньополітичної конкурентності та змагальності, які до того визначали розвиток світової історії.

Щось подібне зараз відбувається в українській внутрішній політиці. Цієї осені сталося дві події, які змушують замислитися про кінець політики в Україні: вирок Юлії Тимошенко та ухвалення закону про вибори.

Ув'язнення лідера опозиції та фактичне недопущення її до участі в наступних парламентських виборах, а також штучне створення таких умов, за яких у ході парламентської кампанії-2012 очевидні переваги матиме партія влади і її представники в мажоритарних округах, свідчить про те, що українська політика перестала бути конкурентною й змагальною.

А значить, у країні перестала існувати політика як така.

Якщо виходити з академічного визначення, політика “є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспільних відносин, передусім великих соціальних груп, пов'язаних із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю в її здійсненні; організацією та функціонуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади”.

По-перше, відтепер політика перестала бути справою “великих соціальних груп, пов'язаних із реалізацією влади в суспільстві”.

Адже абсолютно очевидно, що всі ключові для країни рішення ухвалюються однією людиною в кабінеті на четвертому поверсі будинку по вулиці Банкова, 11. Ну, хіба що думку цієї людини можуть формувати представники близького оточення.

Проте це вже не політика, а кабінетні інтриги.

По-друге, політика відтепер перестала бути “боротьбою за оволодіння державною владою та участю в її здійсненні”. Точніше, робиться все для унеможливлення такої боротьби.

З одного боку, лідер опозиції Юлія Тимошенко в тюрмі, що фактично є фізичною завадою для створення потужного альтернативного центру, який змагався б із ПР та її почесним лідером. А це вже відсутність конкурентності й змагальності.

З іншого боку, законом про вибори створюються умови, за яких політичне змагання влади й опозиції стає не рівноправним.

Візьмемо хоча б два моменти.

5% виборчий бар'єр може завадити проходженню до ВР таких опозиційних партій, як ВО “Свобода” Олега Тягнибока і “Удар” Віталія Кличка. Це важливо з огляду на те, що їхнє потенціальне проходження до парламенту давало б змогу нинішній опозиції сформувати більшість у наступному скликанні ВР. Щоб зрозуміти це, достатньо лише арифметично скласти рейтинги “Батьківщини”, “Фронту змін”, “Свободи” і “Удару”.

Отже, закон про вибори вже перешкоджає формуванню опозиційної до президента більшості в парламенті.

Друга складова — введення “мажоритарки”.

Зрозуміло, що на окрузі завжди матимуть умовно більші шанси ті кандидати, які отримають підтримку чи хоча б лояльність влади. А от пропорційна частина парламенту скорочується вдвічі. Тому вплив потенційної опозиції також скорочується відповідним чином.

Отже, закон про вибори також стає перешкоджає відкритому, конкурентному й по-справжньому змагальному політичному процесу.

Сума перерахованих факторів і змушує приходити до сумного висновку про кінець політики в сучасній Україні.

Френсіс Фукуяма закінчує свою статтю “Кінець історії” словами: “Кінець історії сумний... Визнаючи неминучість Постісторичного світу, я відчуваю найбільш суперечливі почуття до цивілізації, створеної в Європі після 1945 року, з її північноатлантичною і азіатською гілками.

Можливо, саме ця перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?”

Що може змусити взяти новий старт українську політику?

Лише громадська активність, підсилена й мотивована сумною перспективою авторитаризму, політичної однополярності, яка є неминучим наслідком кінця політики. Адже там, де немає політики, існує лише адміністративне управління. А за ним тягнуться командна економіка, відсутність громадянського суспільства.

Власне, усі принади країни без змагальної політики можна побачити на територіально й ментально близькому прикладі Білорусі.

І якщо ми не хочемо такої сумної перспективи безперспективності, треба докласти всіх зусиль громадянської активності, щоб політика остаточно не скінчилася 28 жовтня 2012 року.

Олексій КРАСНОПЬОРОВ, політолог, консалтингова агенція Concept GRoup