Кинуті напризволяще. Громадяни, які не потрібні державі

Виправна система в Україні стикається із серйозними викликами під час окупаційних дій із боку Російської Федерації. Ситуація з в’язнями, які залишилися в установах виконання покарань у тимчасово окупованих регіонах, стала однією з найболючіших проблем для в’язнів, їхніх рідних, правозахисників. Але не для держави.

Під час анексії Криму та конфлікту на сході України 2014 року близько 15 тисяч в’язнів залишилися без належного захисту й допомоги. На окупованих територіях досі утримують в’язнів, які висловлюють бажання повернутися ближче до своїх рідних і далі відбувати покарання на підконтрольній Україні території.

Під час повномасштабного вторгнення 2022 року в’язнів знову вчасно не евакуювали, й близько трьох тисяч людей опинилися в окупації. Восени 2022 року близько 2500 в’язнів узагалі було депортовано на територію Російської Федерації.

Українських громадян, котрі перебувають на окупованих територіях або в російських в’язницях, використовують як дешеву робочу силу (це й пошиття військової амуніції, й виготовлення оборонних споруд, і будівництво нових в’язниць, адміністративних будівель, житла для окупантів і колаборантів, і прибирання місць позбавлення волі, в яких утримують і катують цивільних полонених тощо), вони змушені отримувати російські паспорти й навіть вербуватися до лав ворожої армії. Звіти про тортури та жорстоке поводження стають дедалі розповсюдженішими, підкреслюючи трагічні умови, в яких перебувають в'язні.

Уряд України залишив у небезпеці в’язнів 2014 року, нікого не покарав та не зробив висновків із цього досвіду. Й під час нової хвилі окупації знову не зміг забезпечити ефективну евакуацію в’язнів, які перебувають під опікою держави. Правозахисні організації стали основними захисниками цих людей. В’язні, в яких спливає термін покарання, фактично самостійно шукали й далі шукають шляхи повернення на підконтрольну Україні територію. Громадська організація “Захист в’язнів України” за останні два роки допомогла повернутися на підконтрольну територію 240 громадянам України цієї категорії. Ці люди пережили різного рівня страждання, й держава має щонайменше надавати таким людям статус цивільних полонених. Держава має бути зацікавлена в поверненні жертв і свідків воєнних злочинів, учинених Російською Федерацією та колаборантами.

Український уряд не порушує цих питань на міжнародному рівні. Лише Офіс Омбудсмана України за нашим зверненням безуспішно намагався зрушити з місця ситуацію, комунікуючи з Міжнародним Червоним Хрестом та Омбудсманом Російської Федерації. І то — в частині спрощення повернення тих, у кого спливає строк покарання.

Влада України не ухвалює законодавчих змін, аби полегшити долі в’язнів, які залишаються заручниками ситуації. На наше переконання, українські в’язні мають допомагати ЗСУ, а не працювати на ворожі сили. Їх потрібно забирати до українських в’язниць хоча б із цих міркувань, не кажучи вже про основні порушення прав людини. А ще, як варіант, потрібно ухвалити амністію для в’язнів, яких утримує Російська Федерація, або закон, згідно з яким, вираховуючи строк покарання, слід вважати день перебування в окупації чи депортації за два або навіть за три. Байдужість влади у вирішенні цих питань свідчить про серйозний вакуум у державній політиці щодо захисту прав цієї найменш захищеної категорії жертв збройного конфлікту.

Правозахисні організації відіграють ключову роль у захисті прав в’язнів, які самоетапуються після завершення строку покарання на контрольовану Україною територію. Вони забезпечують супровід, юридичну підтримку, документування порушень і сприяння інтеграції цих осіб назад у суспільство. Багато хто втратив рідних, документи, їхні будинки зруйновано, обірвано соціальні зв’язки. Людей потрібно одягнути, поселити, знайти їм роботу, надати медичну та психологічну допомогу. Однак зусилля правозахисників часто обмежені через відсутність державної підтримки та співпраці.

Невдача держави в захисті своїх громадян, які перебували під окупацією, має далекосяжні наслідки. Це впливає не лише на самих в’язнів, а й на їхні родини, спричиняючи страждання та соціальну ізоляцію. Варто розуміти, що такі особи можуть мати складні психологічні та фізичні наслідки через пережите й потребують особливої уваги та підтримки.

Ситуація з в’язнями, які пережили окупацію, вимагає негайної уваги та змін у державній політиці. Необхідно розробити й імплементувати спеціальні законодавчі ініціативи, які б враховували унікальні обставини їхнього становища. Держава має активно співпрацювати з правозахисними організаціями, аби створити ефективну систему захисту та реабілітації таких осіб. Це не лише відновить довіру до уряду, а й покращить міжнародний імідж України як країни, що дбає про всіх своїх громадян. 

Олег ЦВІЛИЙ, керівник ГО ''Захист в'язнів України''