Казус Депардьє

На перший погляд екзотичний крок відомого французького кіноактора Жерара Депардьє, який вирішив відмовитися від французького громадянства і отримати громадянство Російської Федерації, насправді має розглядатися у кількох аспектах — культурному, соціально-політичному та геополітичному. Адже ми маємо справу з феноменом, який не можна недооцінювати, оскільки “казус Депардьє” у найближчі роки може визначати основні тенденції у сучасних світових процесах.

Саме тому необхідно поглянути на ситуацію довкола Депардьє та його кроку у різних площинах. Як-не-як, саме з вчинку Депардьє почався новий 2013 рік. І цей вчинок може мати свої наслідки і для України.

1.

У 1925 році у фашистську Італію приїхав американець. Це був не просто громадянин США. Це був Поет з великої літери, основоположник модерної американської поезії, блискучий критик і майстер слова, наставник у літературі Томаса Стернза Еліота і Ернеста Хемінгуея, засновник руху імажистів.

Його звали Езра Паунд. На деякому етапі він розчарувався в американській дійсності, в суспільстві, де капітал диктує свої умови і піднімає на щит масову культуру, нівелюючи класичні основи. Він з широко розплющеними очима і у райдужних окулярах вітав нове суспільство “справжніх людей” — фашистську Італію.

Він обожнював Муссоліні. Він вважав, що дуче будує дійсно справедливу державу, базовану на традиціях, на повазі до культури, на ініціативі мас. Ось він — Муссоліні — освічений диктатор, вольовий ерудит, пасіонарій, здатний вести за собою і запалювати маси. Ось вона — ідеальна держава, фашистська Італія, — вважав Паунд.

Муссоліні, якого Паунд вважав своїм другом, надав поетові всі можливості для творчого розвитку. Він мав свої власні програми на радіо, у яких не лише читав вірші — настільки химерні, що британські та американські розвідники вважали їх спеціальними шифрованими посланнями і цілими відділами билися над розшифруванням, а й звертався до президента Рузвельта з вимогою негайно перейти на бік Третього Рейху, виступити проти СРСР, знищити комунізм та євреїв тощо.

Його твори видавалися масовими тиражами. Він отримав змогу перекладати китайських авторів — особливо свого улюбленого Лі Бо.

Генії часто мають звичку розчаровуватися у звичному для них світі і кидати його у пошуках ілюзорного ідеального світу.

Повернення Максима Горького в СРСР, захоплення Юрія Косача спершу нацистською Німеччиною, а потім — Радянським Союзом, захват Леона Фейхтвангера, Ромена Роллана, Герберта Уеллса, Бернарда Шоу від сталінського соціального експерименту, зачарованість норвезького письменника і лауреата Нобелівської премії Кнута Гамсуна у нацистській теорії та практиці — все це прояви ідеалізму, поверхового сприйняття дійсності, притаманного митцям.

Інша річ, що політики у пропагандистських цілях намагаються витиснути з цього ідеалістичного світосприйняття максимум вигоди для себе та для облагороджування режиму.

Депардьє сьогодні — це реінкарнація Паунда. Почитайте його звернення до журналістів. Воно в основному повторює аргументацію, яку навів майже дев’яносто років тому великий американець.

Він щиро вірить у те, що Путін є його другом. Він вірить, що у Росії створено всі умови для творчого розвитку особистості. Він вважає Росію демократичною державою. Він вірить, що Росія дасть можливість вповні втілити його таланти. І це — після понад 150 ролей у французькому кінематографі, після втілення на екранах образів Колумба, Бальзака, Жака де Моле, Распутіна, Фуше, Дюма, Дантона та Відока!

У Франції існує жарт, що секретним розпорядженням міністерства культури жоден фільм не може вийти у прокат, якщо у ньому не знявся Депардьє.

Режисер Сефі Неббу пішов на конфлікт з чорношкірим населенням Франції, запросивши на роль Александра Дюма-батька (у якому, як відомо, текла негритянська кров і який був мулатом) блондина Депардьє. Ради того, аби запросити у фільм знаменитого актора, режисери відверто нехтували історичною подібністю персонажів. А у серіал “Прокляті королі” за творами Моріса Дрюона затвердили на головні ролі ледве не всю родину Депардьє…

Невже він вважає, що у Росії зможе досягти ще більшого? Невже Депардьє-актор може у російських фільмах зіграти ролі, більш сильні, ніж роль Ольмо у “ХХ столітті” чи роль Колумба у “1492”?

Він вже знімався в російських фільмах — у “Заздрості богів”, в “Убойній силі”, у “Все можуть королі”. Чи запам’яталися ці ролі? Здається, роль романтика-француза у рекламному ролику “КиївСтара”, у якому Депардьє обіцяє Владі Прокаєвій “Йа буду чьєкаті”, був більш помітним явищем.

Не хочу наврочити, але російський кінематограф може стати згубним для Депардьє. Зачарувавшись у Росії, він може втратити себе, своє я, не вписавшись у канони російської режисури.

Емір Кустуріца під впливом Нікіти Міхалкова кілька років тому заявив, що відтепер зніматиме лише “православне кіно”. Чи зміг він після цього перевершити власне “Життя як чудо”?

Натомість політично Депардьє стане інструментом облагородження нинішнього російського режиму, легітимізації його і навіть глорифікації у окремих богемних тусовках Заходу — як Джо Дассен та Дін Рід у 70-ті роки були інструментами облагороджування радянського режиму в очах Заходу (хоча жоден не погодився жити в СРСР).

Все це буде потім, згодом. Сьогодні ж фактор Депардьє гратиме важливу роль не лише в справі ідеологічного посилення влади Путіна, а й у посилення російської культурної експансії на пострадянський простір та на Європу в цілому.

Ще б пак! Адже тепер у арсеналі російських культуртрегерів є нове знамено — Жерар Депардьє. Колишній француз. “French born Russian”, як уже подають його національність деякі сайти.

2.

Демарш Депардьє став реакцією на соціальну політику президента Франсуа Олланда, який намагається відверто загравати з соціальними низами Франції та робить популістські кроки, спрямовані на фінансові санкції щодо найзаможніших громадян.

Це — протилежна політика щодо того курсу, який демонстрував його попередник, Ніколя Саркозі. “Сарко” при всій своїй екстравагантності не став би запроваджувати 75% податок для заможних і загравати з імігрантами та кольоровим населенням Франції.

За одну лише новорічну ніч — з 31 грудня на 1 січня — у Франції було спалено 1 193 автомобілі. Це — за офіційними даними. Не важко здогадатися, чий це “почерк” — особливо після гучних подій у пригородах Парижа у 2006 році та у Марселі минулого року.

Олланд обрав політику умиротворення імігрантів із колишніх колоній Франції, розуміючи, що вони — надійна електоральна база його та Соціалістичної партії. У подібних випадках Саркозі віддавав наказ застосовувати силу.

Олланд віддає наказ “потрусити” багатіїв, наповнюючи за їх рахунок бюджет, що — своєю чергою — дасть можливість піти на поступки соціальним низам. Чи не випадково Ангела Меркель минулого року, одразу ж після президентських виборів у Франції, обмовилася, що не готова фінансувати передвиборчі обіцянки Олланда?

Депардьє мав розмову з президентом Франції після заяви про відмову від французького громадянства. Вони не переконали один одного. Кожен залишився при своїх інтересах.

1 193 автомобілі та Депардьє — ось втрати Франції лише протягом однієї доби. При цьому Депардьє — це лише символ: людина, що не захотіла, аби у неї забрали кошти для потреб мешканців арабських кварталів Ніцци та негритянських районів Парижа.

Франсуа Олланд ще минулого року заявив про необхідність запровадити 75% податок для тих громадян, щорічний дохід яких перевищує 1 млн. євро. Конституційна рада Франції визнала цю ініціативу незаконною, однак Олланд напередодні нового року знову заявив про те, що буде наполягати на своєму і вимагати впровадження такого собі “податку на розкіш”, який, як стверджують економісти, не дає жодного економічного ефекту — лише пропагандистський.

Депардьє став першою ластівкою. Реакція на ініціативи Олланда з боку представників фінансових кіл — більш ніж промовиста. Вона подібна до реакції російських підприємців на ініціативи більшовиків у перші післяреволюційні роки — фінансисти вирішили емігрувати.

Причому явище набуває масового характеру. Найближчим часом покинути Францію мають намір співголова паризького офісу BC Partners Жан-Батист Ватьє, директор інвесткомпанії CVC Capital Partners Бертран Меньє та директор Axa Private Equity Бруно Ладрієр.

Щоправда, згадані особи мають намір осісти у Лондоні. Вчинок Депардьє на цьому фоні — це виклик. З таким же успіхом він міг би емігрувати у Пекін. Йому був потрібен скандал, який міг би привернути увагу до “творчості” Олланда. Він його отримав.

Політика Олланда — це політика капітуляції офіційного Парижа, Єлисейського палацу, перед постійно зростаючими апетитами тих, перед ким нащадки французьких буржуа відчували комплекс провини — нащадків колонізованих народів Африки та Латинської Америки. Де Голль “відпустив” Алжир, а за ним і більшість інших колоній Франції.

Але колонії не захотіли відпускати Францію. Майже як герої фільмів Ларса фон Трієра, які спершу не бажали звільнятися з рабства, а потім починали домінувати над своїми колишніми господарями. Господарі так довго вибачалися перед своїми колишніми рабами, що останні усвідомили: нам винні! І почали діяти за принципом Бендера і Воробьянінова: “Денгі давай!”

Демографічна проблема у Франції стоїть доволі гостро — і не лише у столиці. Після серії подій, відомих як “Арабська весна”, у Франції з’явилася нова хвиля мігрантів із Магрибу. Вони оселилися в основному вздовж Лазурного берега — від Марселя до Ніцци. Ріст кількості мігрантів співпав із ростом безробіття в країні, підвищенням градусу соціальної напруги та економічною кризою.

Саркозі намагався радикально вплинути на міграційні процеси, виселяючи циган та перекриваючи шляхи доступу у Францію нових мігрантів (ради цієї мети він був готовий вивести Францію із Шенгенської угоди та запровадити контроль на кордонах).

Олланд вирішив не чіпати мігрантів, піти назустріч їх вимогам (аякже — вони ж можуть бути добропорядним громадянами, і французька історія знала немало прикладів позитивної асиміляції інородців), але при цьому з виразною шкодою для найзаможніших верств населення Франції (читай — етнічних французів).

До речі, цю тенденцію вже вловили крайні праві, які розгорнули критику Олланда і почали набирати бали. За результатами перших ста днів президентства Олленда він мав рекордно низький рейтинг і став найбільшим політичним розчаруванням для французів.

Натомість лідер Національного фронту Марін Ле Пен — за соціологічними даними — суттєво підвищила свій рейтинг (майже на 10%). Враховуючи ультраправий характер політичної сили мадам Ле Пен, її бажання вивести Францію з НАТО (можливо — ЄС) та піти на тісний політичний союз із Росією, це, як казав чукча із відомого анекдоту, “тенденція, однако”.

Депардьє першим втілив на практиці політичні погрози мадам Ле Пен. Він прорубав вікно в Росію.

Справа за малим — Національному фронту бракувало коштів. Не сумнівайтеся: вони їх отримають.

Насамперед — від політичних емігрантів. Плюс не виключено, що й від “доброзичливців” із “Газпрому”…

Нігілізм Олланда може дорого коштувати не лише Франції, а й усьому Європейському Союзу.

3.

Після наполеонівських війн у Росію вирушили тисячі французів. У Франції в цей час була не просто економічна криза — була катастрофа. Економіку знищили численні війни та революції, поразка та окупація підірвали моральні сили суспільства, до того ж погодні умови явно не йшли на користь: 1815 рік увійшов у історію як “рік без літа”: сніг так і не зійшов навіть у липні та серпні, виноградники померзли, урожай зернових не було зібрано.

В країні починався голод. Саме тоді у Росію масово вирушили гувернантки, вчителі, лакеї, вірячи, що вони їдуть у розвинену та величну імперію. А як же інакше? Наполеона могли перемогти лише більш розвинені і прогресивні держави. Росія набирала політичну вагу завдяки освіченим мігрантам, мігранти отримували другу батьківщину. Звісно, якщо вели себе належним чином і не вбивали, подібно до Дантеса, місцевих геніїв.

Але вже у 30-х роках ХІХ століття почався зворотний процес — процес розчарування у Росії. Найяскравішим документом епохи є записки Астольфа де Кюстіна, у яких дається нищівна характеристика російської дійсності. Польські емігранти у паризькому Готелі Ламбер намагаються максимально розбити легенду про Росію як про країну молочних рік.

У Франції після 1830 року — нова дійсність, “диктатура банкірів” та економічний підйом. Прихід до влади Луї Бонапарта, проголошення імперії та призначенням міністром закордонних справ Александра Валевського доконало справу: Франція вв’язується у війну з Росією і виграє її.

Але між 1815 і 1856 роками пройшло чотири десятиліття.

Сьогодні Депардьє пробує відкрити французам нове русофільство і представити “нову Росію”. Почитайте уважно його заяву: чим погляди Депардьє відрізняються від поглядів його співвітчизників двісті років тому? Ідеалізація Росії, Росія — наш орієнтир, тут — освічений президент, справжній друг митців, демократ… Одним словом, ex Oriente Lux!

Але не забуваймо, що не лише перемога над Наполеоном, а й русофільська позиція французького бомонду сприяла підвищенню Росії та її ролі в європейській політиці після Віденського конгресу.

Демарш Депардьє співпав із посиленням ролі Росії у загальноєвропейських процесах. Вплив Москви на політику Берліна, перегрупування сил у Європі, перетворення Європи брюссельської на Європу берлінську, спроби послаблення американської присутності в Європі, натяки на можливість виходу Великобританії з ЄС, розмірковування про трикутник Москва — Берлін — Париж, запуск Північного Потоку та початок будівництва Південного Потоку, активізація російської економічної присутності в Європі, загальноєвропейська криза — ось далеко не повний перелік процесів, які показують, що сьогоднішня Росія претендує на роль Поствіденської Росії ХІХ століття.

Тоді піднесення Росії за часів Олександра Благословенного призвело до поступового перетворення імперії на “жандарма Європи”. Хто зна, чи не призведе накладання культурно-ментального руху європейської інтелігенції в напрямку Росії на економіко-політичні процеси до створення феномену “газового жандарма Євразії”?

Принаймні, Україні це не несе нічого доброго. Хоча — хто і коли враховував інтереси України у геополітичних процесах? Навіть не зважаючи на те, що саме в Україні у Депардьє є свої виноградники.

4.

У соціальних мережах з’явилися публікації про те, що не варто звертати увагу на крок Депардьє.

Мовляв, важке дитинство, батьки-люмпени, з ранніх років — у дусі відданості комуністичній ідеології, низький рівень загальної культури і т.д. Мовляв, це такий собі екстравагантний хід, який видає у Депардьє простака і недалеку людину.

Можливо. Боюся помилятися. Але краще прорахувати усі — в тому числі майже апокаліптичні — сценарії розвитку подій. Бо ж не у Депардьє справа. Справа у значно глибших речах та процесах.

Адже не Езра Паунд визначав обличчя італійського фашизму та події першої половини ХХ століття? Чи не так?

Кость БОНДАРЕНКО