Казка про Страшного Правосєка

От Міхо Саакашвілі, наприклад, на функцію “невістки” не годиться, бо виконує роль ґайдарівського Тімура — добрі діла творить: паркани на пляжах валяє, чиновників шугає, у Чернігові на виборах чиновника захищає. Міхо готовий як не очолити, то прокоментувати все, що діється в тепер рідній йому неньці Україні. Дуже турбується про росіян, і то аж настільки, що взяв у свою тімурівську команду правнучку радянського письменника Ґайдара — творця Тімура. Як пояснив голова фракції імені президента в парламенті, це щоб урівноважити вплив іншої колеги-українки в команді голови Одеської ОДА. Російський письменник Ґайдар був насправді чекістом Ґоліковим. Розкуркулював селян у час Тамбовського постання, вбивав зі спецназом башкирів і хакасів, а ще полюбляв власноруч стріляти полоненим у потилицю. Але чекістська влада відкликала його з “поля бою” і відправила в психушку. Там Ґайдар-Ґоліков і став писати книжки для дітей. (А ви питаєте, звідки у нас вата...) Тепер у Каневі стоїть йому пам’ятник, а дитячі бібліотеки в Україні носять його ім’я.

А от із “правосєками” все складніше. Ну хіба зможе влада без них зарадити контрабанді на кордонах? Ну як почати відбирати у когось потоки, якщо цей хтось добре відомий центральній владі й навіть справно платить Києву за право на перемитництво? А тут “Правий сектор” узявся за діло — і шуму в закарпатських лісах наробили, і міністри з депутатами показали себе державниками, і президент у Верховній Раді отаманщину 1919 року згадав. (Шкода, не згадав про тогочасних соціалістичних “державників” — прем’єра Винниченка і президента Грушевського, які не знали ні як дати землю селянам, ні з ким краще дружити: з німцями чи росіянами, а винними в усьому виявилися таки отамани-“невістка”.)

Ну а як, скажіть, без “правосєків” можна сподобатись американським партнерам, про чию глибоку стурбованість українськими справами знає весь світ? Тепер вони стурбовані розгулом націоналізму в Україні... Ну якщо в нашому керівництві є такі поважні люди, як пан Гройсман або пан Клімкін, то хто повірить в український націоналізм? Але коли — і то виключно в державних інтересах! — витягти жупел “правосєків”, тоді вже ніхто не питатиме, чого це пані Нуланд так круто нагинає пана Порошенка заради внесення в Конституцію України положення про особливий статус “ДНР-ЛНР”? Велика політика блукає десь далекими коридорами Вашингтона і, на жаль, не такими далекими Москви, а щоденне політичне життя на Банковій конче потребує “невістки”, бо як іще можна пояснити електорату відсутність перемін?

А електорат в Україні неспокійний, тепер усі знають, що він може й не витримати до наступних виборів. Хоч як благали на Майдані лідери опозиції — “борці з режимом Януковича” — дочекатися виборів-2015, але вийшов нікому не відомий боєць Парасюк і сказав усім “пацифістам-примиренцям” забиратися “з пляжу”. Злякалися не тільки “борці-опозиціонери”, а й президент Янукович. Чому? Бо вони знали, що казка про страшних “правосєків” — це не байка для переділу потоків і не привид українського націоналізму. У якийсь момент український терпець обов’язково уривається, а тривалість цього терпцю що далі, то стає коротшою.

Українці — всі, кому дорога ця країна, — завжди пам’ятали про потребу своєї національної (а інших людство ще не винайшло) держави й готові були за неї боротися. Їх багато разів дурили свої ж таки малороси казками про “братній народ”, але коли-небудь віра в казки мала скінчитися. Українська нація (незалежно від етнічних характеристик крові, яка тече в жилах українців, — про це окремо треба наголосити нашим глибоко стурбованим партнерам) нарешті подорослішала й буде захищати своє право на те, що давно мають інші: власні мову, історію і державну територію. Ще зовсім недавно українські нацдеми 1990-х боялися розізлити “великих дядь”, у яких такі “великі інтереси”... А ті молоді, котрі не боялися, гуртувалися десь навколо спочатку УНА-УНСО і “Тризуба”, потім ранньої “Свободи”, “Пори” і багатьох подібних; скільки їх було, годі й пригадати. Майже одразу виявлялося, що на чолі стоять люди “інших інтересів”, що молода й гаряча сила випускається у свисток, а провід на практиці служить інтересам ворога. Форма розвалювалася, але зміст залишався, попри все. Він набирав нової сили й шукав іншу форму, яку швидко відкидав як непідходящу. Тепер усі ламають списи довкола “Правого сектору”. Та хоч би якою була його доля, протестний дух українців не зникне: “праві сектори” приходять і йдуть, а “правосєки в душі” залишаються. Колись вони витворять свій адекватний політичний провід і ввійдуть до керівництва України — спокійної, багатої, європейської. Бо хто в юності не був радикалом, той у молодості не стане лібералом, а в зрілому віці — консерватором, якому обов’язково не даватимуть спокою юні вільні радикали.

Юлія ОЛЙНИК