Карикатурний ворог: дещо про “толерастичну ліберастію” та “буржуазний націоналізм”

Тих, які переконані, що марширування вулицями з криками “слава нації — смерть ворогам!” є вершиною прояву Духу Одвічної Стихії.

Думка у цих статтях закладена одна й дуже нехитра: мовляв, у країнах Європи панує клята ліберастично-толерастична зараза, яка дико розкладає суспільства цих країн, цю саму заразу нам зараз намагаються накинути кляті воріженьки, аби зламати наш могутній тисячолітній дух, але насправді нас врятує радикальна і рішуча позиція... (тут зазвичай вписують назву своєї політичної сили чи хоча б “могутньої купки”).

Стиль цих креативів також нехитрий, до того ж — добре відомий з радянської пропаганди.

Пригадуєте такий покруч — “буржуазний націоналізм”? Беремо найзручніші для критики риси всього “буржуазного”, найзручніші для критики риси всього “націоналістичного” — і опля!

Маємо страшного карикатурного “буржуазного націоналіста” — з козацькими вусами, гнилими зубами і чорним циліндром, на якому тризуб химерно переплівся зі свастикою. Нікого вже не цікавить що таке “буржуазія” і які течії є в “націоналізмі”: карикатуру намальовано — можна боротися!

Але, як з'ясувалося, коли багато людей дізнаються, що карикатура не відповідає дійсності — побудований на її критиці світогляд лускає як мильна бульбашка.

У наших буцімто антисовєцьких “націоналістів” — той самий стиль. Щоправда, карикатура інша: це — “толерастичний лібераст” або “толераст-лібераст”.

Зрозуміло, закінчення “-аст” має наблизити звучання терміну до любого таким “націоналістам” слова “пед….ст”.

До слова, цей прийомчик винайшли не у Львові й не у Києві: це запозичено у “старших братів” по “розуму” — російських імперців.

Московський покруч сподобався нашим борцям проти змосковщення: і от вони вже з радістю малюють таких собі слабких духом і тілом європейських чахликів, які через власну недоумкуватість напустили до своїх країн “негрів, арабів та гомосексуалістів”.

Власне, таке “напускання” — ознака “толерастичної ліберастії”. Як і у випадку з “буржуазним націоналізмом” — нікого не хвилюють подробиці.

Звісно, для того щоб сказати “негри влаштували погроми в Парижі” — думати особливо не треба; зате якщо хтось спробує поміркувати на тему причин цих самих погромів, згадати про матеріальне розшарування та його причини — на нього зразу ж накинуться зі звинуваченнями типу “Щось ти сильно умнічаєш! Мабуть ти — толераст-лібераст!”.

І все стає на свої місця. Принаймні, в головах з набором карикатур замість мислення.

Нікого не цікавить, що в країнах Європи частенько правлять бал якраз колеги наших відчайдушних “карикатуристів” — ті, що з коренем “соціал” у назві. А лібералізм — це, скажімо, Грузія, котра розвинула сильну, некорумповану поліцію та боєздатну армію практично “з нуля”.

Але оскільки такі відомості не узгоджуються із закладеною “толерастично-ліберастичною” карикатуркою, то вони просто проходять мимо необтяжених розмірковуванням голів.

Ще цікавіше — коли заходить розмова на історичну тему. Тут на світ Божий витягують нещасного Грушевського і величного Бандеру, говорять про “безхребетність” першого, який програв Визвольну війну, і рішучість другого, який очолив боротьбу ОУН-УПА.

Щоправда, незважаючи на більшу кількість жертв серед мирного населення — також програв, але про це вже зазвичай не говорять, зараховуючи до заочних перемог Бандери проголошену радянським українським парламентом Незалежність.

Не заперечую: Грушевський був нікудишнім лідером, він і не хотів ним бути, проте роль доби Грушевського, Петлюри та Винниченка в нашій державницькій традиції все-таки не менша, ніж доби Бандери, Мельника та Бульби-Боровця.

Між іншим, в період 1917-21 років Незалежність здобули Фінляндія та Чехословаччина. Першу вивів до волі рішучий військовик Маннергейм, другу — “толерантний” інтелектуал Масарик. Ці приклади показують, що в різних умовах цілком різні моделі поведінки можуть бути однаково успішними або однаково програшними.

Однак розмірковувати на такі теми в середовищі незламних борців проти карикатурної “толерастичної ліберастії” не прийнято. Взагалі: чим менше думати і більш рішуче скандувати радикальні гасла — тим краще.

Зрештою, ми це все вже бачили. Єдина партія (зовсім не толерантна до інших точок зору!), постійна критика “загниваючого” Заходу, дружні маршування з гаслами... Так, ліпшого ідеалу для нинішніх гарячоголових “карикатурних” борців і не вигадаєш.

Натомість усім іншим можу порадити: єдині речі, до яких точно не можна бути толерантним, — це дурість і примітивізм. Тож вичавлюймо їх з нашого суспільства: чим запекліше — тим краще!

Павло ЗУБ'ЮК