Каміння під колесами

У 1950 році місто було поділено між Ізраїлем та Йорданією, остання передала єврейські будинки арабам в обмін на картки біженців, які ті мали. У 1967 році після шестиденної війни Ізраїль отримує контроль над усім містом. І тоді виявляється, що ці будинки юридично належать не арабським родинам, які там жили, а ізраїльському уряду. Той їх продав у приватні руки. Новий власник такого будинку міг вимагати орендну плату від арабських мешканців, яку, однак, ніхто не збирався платити. У таких випадках є всі юридичні підстави позиватися проти мешканців. Але, як наголошують експерти, це марна справа, бо на кожен такий спірний будинок у Східному Єрусалимі, де мешкає арабська родина, знайдуться в середньому 10 будинків у Західному Єрусалимі, що колись, ще в мирні й безхмарні часи, належали арабам. Таким чином, виникає замкнуте коло.

Неспокійний Єрусалим

Тож араби та ізраїльтяни і далі мешкають поруч. Так, у Шейкх-Джарра (SheikhJarrah) — великому арабському районі у Східному Єрусалимі — є і будинки ізраїльтян, ортодоксальних євреїв, які за згодою офіційної влади наважилися оселитися в осерді арабської частини міста. У певні години там стають до молитви мусульмани, у певні — іудеї. У цій частині міста можна побачити ізраїльські прапори, які майорять самотньо. Тут же регулярно відбуваються демонстрації проти поселення ізраїльтян посеред таких густонаселених арабських анклавів.

Рухаючись на південь від району Шейкх-Джарра, потрапляємо в інший арабський район Сільван (Silwan). Останнім часом там почастішали атаки підлітків на автівки ізраїльських поселенців. Група дітей віком 12-14 років раптово вибігає на вулицю й жбурляє каміння під колеса автівок, за кермом яких перебувають євреї. Під час однієї такої офензиви в жовтні минулого року лідер ізраїльських поселенців у Сільвані не впорався з керуванням і в’їхав у натовп дітей.

Після подібних атак поліцейські у цивільному приходять до домівок арабських хлопчаків уночі й забирають їх на допити, нарікаючи, що батьки не роблять нічого, щоб зупинити дітей перед цими небезпечними іграми. Так само, здається, нічого не робить ізраїльська влада, щоб зупинити єврейські будівництва всередині арабських анклавів міста. Після зняття мораторію на спорудження таких поселень на Західному березі річки Йордан восени минулого року приватні забудовники спільно з муніципалітетом активізували свої плани зі зведення нового житла для єврейських родин та готельних комплексів у Східному Єрусалимі.

Рухаючись на північ від Сільвана, повз район Шейх-Джарра, де часто відбуваються демонстрації проти поселення ізраїльтян у густо залюднених арабських анклавах, потрапляємо під високі мури. За ними розташований табір для біженців Шуафат. Його мешканці мають статус резидентів Єрусалима. Однак щоразу бойкотують місцеві вибори. Крім того, вони нелегально підключилися до водопровідної мережі міста. За табірними стінами немає поліції, армії, медичних закладів. Там, як розповідають місцеві, процвітають злочинність, проституція, наркоманія. За таких умов одного дня з-поза цих мурів можуть почати стріляти по місту.

Це все Східний Єрусалим, брудний і завалений відходами, на утримання якого з муніципального бюджету торік було виділено тільки 8%. Коли в такому місті лунають вибухи, то, здається, ніхто й не дивується.

Західний Єрусалим, чистий і доглянутий, 23 березня втратив той денний і нічний спокій, якого Східний не мав уже давно. Уперше за останні три роки там стався теракт і вперше за останні сім років це було на транспорті. У липні 2008-го “бульдозерний терорист” чавив за кермом автівки й людей. У лютому 2004-го прогримів вибух в автобусі, тоді загинуло щонайменше 10 осіб. Цього разу попрощалася з життям одна жінка, щонайменше 24 людини дістали поранення.

Арабська весна в Рамаллі

23 березня стало особливо сумним вододілом у новітній історії арабо-ізраїльського протистояння. У розпал близькосхідної “весни народів” деякі палестинські політичні експерти зауважили, що саме араби в Єрусалимі та на Західному березі річки Йордан, відмовившись від насильства, показали у значно складніших умовах іноземної окупації приклад тунісцям, єгиптянам, як боротися за свої права мирним шляхом. Жителі автономії трепетно дослухалися до гасел “Свободу Палестині!”, що лунали на майдані Тахрір у Каїрі. Революції в Тунісі, Єгипті, Лівії, протести в Ємені, Сирії, Бахрейні піддали сумніву легітимність тамтешніх авторитарних правителів. Палестинська адміністрація на чолі з президентом Махмудом Аббасом і “Хамас”, визнаний багатьма урядами у світі за терористичну організацію, — не винятки. І ця загальноарабська тенденція їх теж може стосуватися. Молоді палестинці, як і їхні однолітки деінде, мають повне право порушувати питання про адекватність своєї політичної еліти, про її відповідність тим колосальним завданням і проблемам, які стоять перед народом в умовах ізраїльської окупації, з одного боку, та розділеності його на дві частини з різними політичними проводами — на Сектор Газа й Західний берег, — із другого.

Махмуд Аббас відреагував на хвилю протестів в арабському світі делікатно. У лютому було оголошено рішення щодо проведення президентських і парламентських виборів у Палестинській автономії вже у вересні цього року. Річ у тім, що через конфлікт між “Хамасом”, який контролює Сектор Газа від 2007 року, й “Фатхом”, представники якого сформували уряд на Західному березі річки Йордан, четвертий рік поспіль не може зібратися Палестинська законодавча рада. Уже прострочено вибори як президента, що мали відбутися взимку 2009-го, так і парламенту — їх планували на 2010-й. І ось Аббас на цьому тлі вирішив провести й те, й те голосування 2011-го, щоб уникнути звинувачень у авторитаризмі та узурпації влади. Сподівання лідерів “Фатху” на порозуміння з “Хамасом” виявилися марними. Той відмовився від участі в перегонах, пообіцявши їх повний бойкот. Явно втомлений від політики 75-річний Махмуд Аббас своєю чергою запевнив, що не виставлятиме власної кандидатури.

І от у цих умовах, де в посиленій формі присутні всі ті соціальні лиха, проти яких повстали араби в інших країнах, — безробіття, корупція, безправність, а до того ще й брак власних повноцінних політичних інституцій, прості палестинці показали іншим свій варіант протестної мужності. У лютому та в березні в столиці Західного берегу річки Йордан Рамаллі, а також у Секторі Газа пройшли демонстрації під гаслами відновлення національної єдності. Важко відшукати точні цифри кількості їх учасників. Але, приміром, центр Рамалли був густо запруджений молоддю, що тримала свої національні прапори. Хоч би які добрі наміри мали Аббас та його оточення, самі по собі вибори в Палестинській автономії за нинішньої лінії поведінки “Хамасу” навряд чи щось змінять. Прості араби свідомі цього, тож і виходять на вулиці, вимагаючи національної єдності, а не електоральних декорацій.

Захлинулась

І ось на цьому віражі арабської весни на палестинських територіях відбулися нові трагедії, які перекреслюють так чи так нові шанси для мирного поступу. Спочатку в єврейському поселенні Ітамар на Західному березі палестинець убив єврейську родину, не пожалівши навіть дітей. А потім до нової смертоносної гри включився “Хамас”, випустивши по півдню Ізраїлю десятки ракет. Цьому, до речі, передувало повідомлення про кількатисячний мітинг у Секторі Газа на підтримку арабських революцій. Чого могли вимагати його учасники? Під якими гаслами вийшли на вулиці клаптика землі, що повністю залежить від гуманітарної допомоги, розподіл якої своєю чергою контролює “Хамас”? Якщо ти лояльний до нього, то одержуєш для своєї родини скромну пайку, а якщо ні? Чи могли б палестинці в Секторі Газа підтримати гасла арабських революцій, чи могли б вони виступити проти екстремістського “Хамасу”, який не виправдав їхніх сподівань? Ці революції відроджують почуття гідності й мужність у людях, хоч би якими приниженими й упослідженими вони були. І це як нікого іншого стосується палестинців. Але відповіді на сформульовані вище запитання вже мало кого цікавлять, бо вся увага світу знову переключена на обстріли Ізраїлем Сектора Газа у відповідь на ракетні черги звідти. Торік поодинокі саморобні ракети “касам” близького радіуса польоту падали в полях, не долітаючи до найближчого ізраїльського міста Сдерота. Цього разу хамасівські удари дістаються віддаленіших від Сектора ізраїльських міст Беер-Шеві, Ашдода. Від ракет Ізраїлю, що летіли у відповідь, загинули цивільні палестинці, серед них — діти.Треба також зауважити, що у Секторі Газа діють одночасно кілька ісламістських угруповань. Найрадикальнішим із них є “Салафі-Джихад”, сформоване значною мірою з молодих розчарованих у своїх керманичах палестинців. Сьогодні воно ворогує з Хамасом, вважаючи, що той не опікується справжнім ісламом. Саме це угруповання, а не Хамас, випустило певну частину ракет по Ізраїлю. Експерти International Crisis Group, приміром, переконані, що ізоляція міжнародною спільнотою Хамаса — це шлях в нікуди, тобто треба шукати можливості для переговорів.

23 березня — це не просто окрема трагедія. Вибух, що пролунав на автобусній зупинці неподалік від центрального автовокзалу Єрусалима, розніс на друзки багато надій, які тільки-но починали ворушитися на хвилі “весни народів” у найменш благополучній, найменш стабільній частині арабського світу. Невідомо, коли вони тепер відродяться, незалежно від того, хто стоїть за терактом і наскільки серйозними є войовничі наміри “Хамасу”. Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу обіцяв уже цього року виступити з новою мирною ініціативою. Тепер же Ізраїль обіцяє найрішучіше боротися за свою безпеку. І загрози цього разу справді серйозні. Це вже не хлопчаки з каменюками в руках на вулицях Східного Єрусалима.

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК