Кабінет дискредитації реформ

“Господин министр, — сказал Хамфри, — если вам так хочется совершить очередную нелепость, не совершайте ее хотя бы таким нелепым образом”

(Дж.Линн, Эн. Джей “Да, господин министр!”)

Закінчення року — час, коли всі підбивають підсумки, звітують про досягнення і як правило тихенько приховують прорахунки. Мій аналіз буде зосереджений на викритті останніх, бо про свої досягнення Уряд прекрасно прозвітується і без мене.

Перші дні, тижні, місяці перебування при владі нинішнього Президента України пройшли під гаслами необхідності проведення важких та непопулярних реформ в Україні. Це кардинально відрізнялось від відверто популістичних і яскраво соціальних гасел, на яких будувалась передвиборча компанія Віктора Януковича.

Незважаючи на стрімкий розвиток економіки та щорічне регулярне зростання ВВП (за виключенням кризового 2009 року), соціальне становище українських громадян залишалось, практично, без змін. Мізерні зарплати та пенсії, безробіття, заборгованість із заробітної плати, важкі умови праці, образливі “подачки” від держави у вигляді пільг, субсидій, державних соціальних допомог та й в цілому низька якість життя українців — дали можливість владі переконати всіх нас у необхідності здійснення реформ.

І суспільство повірило, адже у влади було не лише бажання робити реформи, але й з’явилися і реальні механізми для їх втілення. Повернення до Конституції зразка 1996 року, призначення однопартійного, монолітного і керованого Уряду, формування сталої (понад 250 голосів) більшості у Верховній Раді — все це стало надійним фундаментом для проведення реформ. Але через майже два роки переформатування влади, що ми маємо на виході?

Детальний аналіз, переконаний, можна зробити по кожній сфері життєдіяльності нашої держави: економіці, енергетиці, сільському господарству, освіті, медицині, культурі, спорті. Але я буду говорити лише про реформи в соціальній сфері, про їх низьку якість, неефективність, навіть скоріше про їх відсутність.

Дія перша — пенсійна

У травні 2010 року Президент України проголосив Програму реформ на 2010 — 2014 роки під назвою: “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”.

Першою із соціальних було запущено пенсійну реформу. І відразу все пішло не так. Уряд спромігся її зареєструвати лише у грудні 2010, через тиждень після призначення до Мінсоцполітики нового міністра і за сумісництвом віце-прем’єра Сергія Тигіпка.

Документ, що був зареєстрований у парламенті викликав однозначно негативну реакцію, як експертів та науковців, так і народних депутатів України, в тому числі із провладних фракцій. І це не дивно, адже реформа ще більше розбалансовувала і “вбивала” пенсійну систему України, не робила її більш справедливою і не давала жодних натяків на “покращення життя” ні нинішнім пенсіонерам ні їх майбутнім поколінням.

Так звана “пенсійна реформа” звелась до бездумного виконання Урядом своїх зобов’язань перед Міжнародним Валютним Фондом.

Підвищення пенсійного віку для жінок на 5 років, підвищення для жінок і чоловіків страхового стажу на 10 років, зміна формули нарахування пенсій (звичайно що не у бік її покращення), суттєве погіршення умов пенсійного забезпечення: військовослужбовців, науковців, працюючих пенсіонерів, інвалідів, “чорнобильців”, інших категорій громадян — ось основні параметри урядових пенсійних “новел”.

Жодних можливостей у експертів, науковців, народних депутатів України вплинути на Уряд та змінити ідеологію проведення пенсійної реформи, фактично, не було. Піврічне так зване “всенародне обговорення” пенсійної реформи відбувалося в режимі суцільного “монологу” Сергія Тигіпка та його заступників.

Намір перевести дискусію в конструктивне русло і спробувати переконати Уряд в першочерговості вирішення питань зайнятості, легалізації заробітних плат та ліквідації ганебної системи спецпенсій в Україні розбивався “залізобетонним” аргументом тих же урядовців: грошей для соціальних виплат немає, нам потрібні кошти МВФ і ми зробимо все, щоб їх отримати. Це і стало головним аргументом у дискусії навколо цієї реформи.

Отже, пенсійна реформа робилася не для людей, а під кредити МВФ і для МВФ.

Ціна реформи відома: щонайменше “мінус 200-250 грн” від кожної пенсії людей (за рахунок зменшення на 10 років понаднормового стажу та зміни формули нарахування пенсій), що виходитимуть на пенсію вже за новим законом. Єдиним позитивом стало обмеження “надвисоких” пенсій рівнем 8000 гривень, щоправда таке обмеження пенсій стосуватиметься також лише майбутніх пенсіонерів. А ті хто раніше отримував пенсії у 10, 15, 30 тисяч гривень можуть спати спокійно — їх це обмеження не торкнулося.

Висновок: пенсійна реформа в Україні — провалена, адже вона не виконала двох основних своїх завдань.

Вона не дала жодних шансів наступним поколінням українських пенсіонерів отримувати гідну пенсію (реальне зменшення майбутніх пенсій + дата введення другого рівня пенсійного страхування так і не визначена).

Друге — не зроблено жодного реального кроку для встановлення справедливості у пенсійному забезпеченні громадян. І надалі, в Україні буде існувати дві пенсійні системи: для “звичайних” (пенсія — 45% зарплати) і “обраних” (пенсія — 80-90% зарплати).

Та й коштів МВФу Уряд так і не отримав.

P.S. (до дії першої). В процесі обговорення пенсійної реформи і Сергій Тигіпко і його заступники неодноразово наголошували, що її наслідки люди відчують вже у 2012 році. Для цього було обіцяно з 1 січня 2012 року провести перерахунок (осучаснення) всіх пенсій, що підвищувало б її розміри одночасно щонайменше в середньому на 100-150 грн. На сьогоднішній день ні в проекті державного бюджету (ні у бюджеті Пенсійного Фонду) коштів для проведення цього осучаснення не передбачено.

І друга обіцянка керівників Мінсоцполітики — внести на розгляд ВРУ протягом вересня-жовтня законопроекти щодо легалізації зарплат та ліквідації системи спецпенсій в Україні також не виконана.

Дія друга — пільгова

Іншим напрямком проведення соціальних реформ в Україні було визначена система пільг. І не дивно. Така система, що перейшла нам у спадщину від радянських часів і “вдосконалена” нинішнім поколінням українських політиків не задовольняє нікого: ні громадян (щоб отримати мізерні “подачки” від держави потрібно витратити купу часу, сил, здоров’я, нервів та енергії), ні саму державу (витрати на утримання діючої системи пільг мають щороку становити 180-190 млрд. грн.).

Уряд і тут не був оригінальним розпочавши старт реформи системи пільг із пропозицій щодо переведення “в ручне керування” пільг найбільш уразливих категорій: “чорнобильців”, “афганців”, дітей війни, учасників та інвалідів війни та ін.. Масові протести цих категорій громадян стали адекватною відповіддю суспільства на антисоціальну політику Уряду.

Але ще більш цинічними виявились ініціативи Мінсоцполітики ввести оцінку непрямих доходів громадян та обмежити у виплаті соціальної допомоги одиноких матерів.

І хоч Микола Азаров, згодом не досить переконливо намагався виправдатись за відверті “ляпи” свого ж Уряду і зробити вигляд “що нічого такого антисоціального в цих ініціативах не має”, факт залишається фактом: Уряд справді збирався затвердити методологію непрямої оцінки доходів громадян, яка стала би підставою для припинення виплат цілої низки соціальних допомог в Україні.

Акцент у ЗМІ був сконцентрований лише на одиноких матерях, проте, насправді все набагато глибше. Непряма оцінка доходів стосуватиметься більш широкого кола громадян: отримувачів допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; одиноких матерів; малозабезпечених сімей; отримувачів субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг та придбання палива. А це щонайменше 2,5-3 мільйони українських сімей.

І саме соціальні інспектори наділялися правом на свій суб’єктивний погляд визначати: чи достойна та чи інша малозабезпечена родина на допомогу від держави чи ні. Чи випадково не розбагатіла така родина і не купила кольорового телевізора, холодильника чи велосипеда?

А чи не варто було б спочатку Сергію Тигіпку по експериментувати з непрямою оцінкою доходів, приміром народних депутатів, прокурорів, суддів, які всі є пільговиками? Питання риторичне.

Інша, абсолютно безглузда урядова ініціатива — “антиматеринський” закон №9516 (обмежує право одинокої матері на державну соціальну допомогу). Уряд пропонує економити на одиноких матерях, і разом з тим, згідно із законом народний депутат України отримує щорічну допомогу від держави в розмірі двох своїх зарплат. Тобто, одна людина отримує заробітну плату у 18 тис гривень на місяць, щороку має ще й додаткові 35-36 тис гривень допомоги. А одинока мати, яка зараз отримує на свою дитину 200 — 400 гривень на місяць, при своїх доходах понад 1600 гривень вже ніякої допомоги отримувати не буде?

Законопроект мають намір відкликати, але питання до його розробників залишились: чому всі реформи, які проводить Уряд, здійснюються виключно за рахунок простих громадян і найменш захищених верств населення?

Чому реформи жодним чином не обмежують пенсії, пільги, різноманітні виплати і компенсації членів Уряду, народних депутатів Україні, інших високопосадовців і чиновників всіх рівнів?

Дія третя — висновки. Невтішні!

Ідея проведення соціальних та економічних реформ в Україні дискредитована. І дискредитована не експертами чи опозицією, дискредитована в першу чергу самим Урядом.

Президент постійно наголошує, що реформи гальмуються через неготовність і протидію чиновників середнього і нижнього рівня. Може це й так. Але на мій погляд все набагато серйозніше: до проведення реформ в Україні не готовими виявилися в першу чергу керівники Уряду, міністерств, інших органів державної влади.

Низька кваліфікація, відвертий непрофесіоналізм саме цих категорій чиновників, помножений на маніакальне небажання слухати більше нікого окрім себе, вчитися на власних і чужих помилках — стали причиною провалу реформ в Україні.

Наслідок — загальне розчарування у владі, як тих, хто реально чекав “покращення життя вже сьогодні”, так і тих, хто сподівався на проведення комплексних соціально-економічних реформ в Україні.

Павло РОЗЕНКО