Хлопці! А виборів може й не бути

В Україні є все. Чи майже все. Адже велика європейська держава може собі це “все” дозволити — в тому числі й диваків, котрі вважають, що наступні парламентські вибори пройдуть прозоро й чесно, відтак головним завданням опозиції є перемога на цих виборах.

А перемога така, мовляв, досягається дуже просто — треба виставити яскравих та непідкупних кандидатів, і тоді народ дружно проголосує за них. І не має великого значення, якою саме буде виборча система — чи партійною з відкритими списками, що її прагнуть опозиціонери, чи змішана за схемою 50/50, яку обстоюють “регіонали”. Ну, а після здобуття більшості у Верховній Раді будуть трансформовані всі інші владні структури, і нарешті розпочнуться справжні, а не позірні реформи.

Що в Україні є все — це, звісно, тішить. Але недовго. Адже тоді, коли йдеться про боротьбу за владу, тим більше, про усунення вочевидь авторитарного режиму, “рожеві окуляри” не до лиця ані політиками, ані політологам.

І в першу чергу це має стосуватися майбутніх парламентських виборів, бо ж у разі, якщо до осені 2012 року не станеться якихось катаклізмів, саме ці вибори позначать або остаточне усталення режиму, або його деструкцію. Але — тільки позначать, бо взяті окремо, без інших потужних політичних дій, такі вибори за будь-якого авторитарного режиму мають результатом ще одну маніфестацію “непорушної єдності партії (назву підставити) і народу”.

Власне, на те цей режим і є авторитарним, що його неможливо усунути суто інституціональними засобами. А якщо, не приведи Господи, він переросте у неототалітарний, у потужну партійно-поліцейську надбудову над державно-олігархічною економікою, то про інституційні засоби ротації владних груп узагалі доведеться забути та класти в основу політики прямі дії широких мас.

Та повернімося до парламентських виборів-2012. В акурат після Євро. І десь за місяць до закінчення МВФ-івської програми stand-by.

Припустімо, що “регіонали” в силу тих чи інших причин покладуть в основу виборчої системи не чисту “мажоритарку” в один тур, а змішану систему à la пізній Кучма. Адже саме тоді режим уже навчився непогано “опрацьовувати” — з користю для себе — перебіг та результати виборів. Згадайте-но вибори 2002 року, довжелезні черги на виборчих дільницях у ряді регіонів, які, за підрахунками соціологів, забрали чимало потенційних голосів у тодішньої головної опозиційної сили — “Нашої України” (хто коливався, плюнув на усе і пішов додому). Але за партійними списками опозиція все одно перемогла, і що ж? Вона опинилася “за бортом”, оскільки із 100 кандидатів, обраних до Верховної Ради у мажоритарних округах як “незалежні”, 99 негайно після складання депутатської присяги стали членами владної більшості. А невдовзі до них радісно приєдналася і дюжина “нашоукраїнців”...

Але тодішній режим, скільки б його не таврували як “антинародний” та “злочинний”, виглядає командою янголів із ледь-ледь обляпаними пекельною смолою крилами у порівнянні із режимом нинішнім. Вибори до місцевих рад 31 жовтня 2010 року, а особливо передвиборчий та після виборчий періоді, наочно продемонстрували, що і як робитиметься у 2012 році. Тим більше, що і система 50/50 вже успішно апробована — незважаючи на результати виборів, правляча коаліція панує у всіх облрадах, крім трьох галицьких. Та і ті, схоже, залишені поки що як свідчення “торжества демократії” для Європи та США — і як засіб залякування (страшні націоналісти зі “Свободи”!) для Донбасу, Криму, Харкова, Дніпропетровська та Одеси.

Отже: уявімо, що партії чинної опозиції змогли якимось чином і сформувати списки у загальнонаціональному окрузі із загалом нормальних персонажів, і виставити кандидатами у мажоритарних округах виключно доброчесних, професійних та популярних осіб. Ба більше: ці партії навіть домовилися про спільну підтримку в мажоритарних округах найбільш прохідних кандидатів та про взаємне знання своїх висуванців на їхню користь. За нормальних умов це забезпечило б якщо не тотальну (з конституційною більшістю голосів), то бодай відносну (226 і більше депутатів) перемогу. Але...

Ще до офіційного висунення потенційних кандидатів почнуть “пресувати”. Як саме? Погляньте на публікації, присвячені місцевим і регіональним виборам 2010 року, порийтеся в Інтернеті, там є чимало цікавого про вибори у Російській Федерації (яка для нинішньої влади України — світоч людства і маяк невгасимий) за останнє десятиліття. Кримінальні справи, залякування сімей, створення фальшивих місцевих партійних осередків та оскарження через “найсправедливіші” суди результатів партійних з’їздів, судові ж (або навіть адміністративні) заборони масових зібрань, зрив тими чи іншими способами вже зібраних мітингів... А реєстрація? За російським прикладом, шукатимуть (і знаходитимуть!) “неправильні” коми та закорючки в даних кандидатів, причому одних зніматимуть з реєстрації за те, що вказали зайві дані (професор, доктор наук, заслужений діяч науки і техніки...), інших — за те, що не вказали (доктор історичних наук, але не зазначено, що кандидат філологічних!). І це все робитиметься в останні дні й години, щоб не було фізично часу через суд поновити реєстрацію чи змусити зареєструвати кандидата чи список.

І коли врешті-решт партійні списки опозиціонерів у загальнонаціональному окрузі та кандидати у мажоритарних округах будуть остаточно “устаканені”, то, по-перше, до самого голосування залишиться близько доби й агітація буде заборонена (а як пояснити виборцям, за кого з опозиціонерів голосувати, якщо основного, популярного кандидата вилучили?), по-друге, надто багатьох авторитетних та енергійних діячів не дорахуються партійні списки. Іншими словами, ще до самого голосування його результати будуть уже спотворені, точніше, вони апріорі не відповідатимуть суспільним настроям. Тобто масовий виборець — той, який до Партії регіонів та її сателітів був неприхильний — далеко не всюди матиме змогу проголосувати за тих, за кого хотів. А тому і явка вже з цієї причини виявилася нижчою за ту, яка могла би бути за нормальних умов.

Та це, звичайно, далеко не все. Фільтрація кандидатів — тільки одна із складових одержання “правильних” результатів на виборах. Інша складова — це організований належним чином підрахунок голосів. Для цього вже зараз створена відповідна законодавча база. Вона дала цілком легальну підставу для формування виборчих комісій по всій Україні під контролем трьох партій чинної урядової коаліції, яка тепер зветься “більшістю”. Ця можливість була використана повною мірою на виборах-2010, ба більше: де-не-де вирішили не гратися з трипартійністю а ля комуністична Польща, а одразу сформувати комісії виключно зі членів однієї партії, як-от у Донецьку. І що цікаво: хтось з однопартійців схопив за руку надто ревних хлопців, пояснив, що вони перестаралися? Ні, звичайно. Так було. Так буде, ясна річ, і надалі.

Тим більше, що насправді чинна владна коаліція зовсім не трипартійна, навіть на рівні Верховної Ради, — є у ній депутати “Єдиного центру”, Християнсько-демократичного союзу, ще чиїсь “тушки”, поза парламентом — Союз лівих сил та Соцпартія, ба, Вільні демократи імені Бродського... Одне слово, є з кого формувати територіальні та дільничні виборчі комісії, щоб була повна ілюзія багатопартійної демократії. Тим більше, за прикладами не треба далеко ходити — свого часу у комуністичній Польщі та в НДР існувала позірна багатопартійність, ба, у сучасному комуністичному Китаї вона існує й ніколи не зникала, навіть у часи “культурної революції” — Компартія плюс вісім “демократичних” партій. Не випадково Віктору Федоровичу так у КНР сподобалося, не випадково він китайський досвід у нас хоче впровадити...

Одне слово, на заклик з Києва: “Нумо, підрахуй!” — буде кому відгукнутися.

А от саме голосування можна влаштувати й демократично. “Каруселі” — це на крайній випадок і тільки у деяких округах. Хай Америка та Європа дивляться — все чьотко, Донбас порожняк не ґоніт! А що подекуди траплятимуться складнощі у роботі виборчих дільниць — некваліфіковані комісії, незручні приміщення, неминучі черги, — так це або підступи ворогів, або тимчасові недоліки. І нічого, що за таких обставин, як завжди у подібних випадках, виграє “залізобетонний” електорат тоталітарних та авторитарних партій, у якого відсутні сумніви у своїх фюрерах, який проголосує належним чином за будь-якої виборчої погоди. А той, хто до кінця не певен у своєму виборі (а таких сьогодні чимало саме серед демократично налаштованого електорату, і, смію припустити, буде чимало й 2012 року, якщо опозиція зробить ставку на вибори як головний інструмент змін у країні), той далеко не завжди готовий простояти дві години у черзі за бюлетенем. А на додачу у всіх і тоді будуть живими спогади про “тушок” у Верховній Раді й у місцевих радах, і ці спогади зовсім не будуть надихати...

А паралельно із цим будуть запущені з десяток екзит-полів (у більшості своїй абсолютно фальшивих, але з узгодженими заздалегідь цифрами) — щоб у їхній масі загубилося справжнє опитування та реальні результати — так, як це вже було зроблено на президентських виборах-2010, коли всі показали майже ті самі результати у першому турі, тільки непідкупний Кучерів дав дещо інші — але Ілька Кучеріва з нами вже немає, і хоча в країні є справжні соціологи, та не всі з них уміють тримати удар і відмовлятися від мільйонів доларів готівкою за невеличку “корекцію” результатів...

Ну, а що потім, коли роз’їдуться з дільниць закордонні спостерігачі? Потім — “підрахуй, але правильно!” — коронний номер усіх недемократичних режимів.

Наступним кроком режиму, якщо до Верховної Ради, попри всі зусилля, прориватиметься надто багато “неправильного” люду, стане використання суду. Тепер уже не для зняття небезпечних діячів з перегонів чи для арештів активних агітаторів, а для оскарження голосування у певних округах. Але це в разі, якщо хтось “неправильний” набере надто вже багато голосів, які неможливо буде “правильно” підрахувати.

Ну, а потім — цілком традиційні методи: підкуп депутатів-опозиціонерів, залякування і — знову — кримінальні справи за минулі “злочини”. В кінцевому результаті добре буде, якщо у новій Верховній Раді виявиться бодай декілька реальних опозиціонерів-мажоритарників. З тими, хто пройде за партійними списками, діятимуть схожим чином, і в результаті матимемо déjà vu ситуації у чинній Верховній Раді, коли політичні сили, які на парламентських виборах 2007 року одержали меншість голосів виборців і меншість депутатських мандатів, мають уже не просту, а конституційну більшість.

Іншими словами, якщо хтось воліє носити “рожеві окуляри” і вважати, що на чесних і прозорих виборах 2012 року він зможе завдати рішучої поразки чинному режиму (і саме на це націлюватиме своїх прихильників, і до цього схилятиме інших опозиціонерів) — то місце такому персонажеві хіба що у якомусь Клубі невиправних диваків. А, може, й у більш серйозній установі.

Серйозна ж опозиція повинна розуміти, що парламентські вибори в Україні — це лише один, і при тім не найбільш важливий елемент боротьби за реальну, а не позірну демократію. Головні зусилля, головні ресурси — людські та фінансові — слід спрямовувати на розбудову громадянського суспільства, яке повинне буде стати головним опонентом чинній системі і взяти реальні важелі влади у свої руки. Яким саме чином — це вже інша тема.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ