Гра в євроінтеграцію. Янукович зацікавлений у безкінечному діалозі з Брюсселем

Нещодавно міністр закордонних справ Леонід Кожара хизувався тим, що завдяки мудрості нинішнього керівництва до кінця року Україна може стати “єдиною країною, яка матиме торговельну угоду і з Заходом, і зі Сходом”. Попри відверту маніпулятивність таких заяв, слід визнати: влада докладає активних зусиль, щоб переконати суспільство в успішності своєї політики “багатовекторності”. Однак якщо уважно проаналізувати заяви й конкретні дії нинішньої влади, насправді вона цікавить його виключно як інструмент виконання зовсім інших завдань: якомога довше утримувати можливість перерозподілу ринків та національного багатства у власних інтересах. Не будучи обмеженим конкурентами ані зі Сходу, ані із Заходу.

Усе це відбувається під прикриттям євроінтеграційної риторики та регулярної демонстрації “успіхів” у просуванні на шляху до Європи. Минулого тижня в Банкової з’явилися два додаткові приводи для експлуатації відповідної теми. 13 травня Рада міністрів ЄС затвердила Угоду про спрощення оформлення віз до країн ЄС для низки категорій українських громадян (набуде чинності 1 липня), а 15 травня Європейська комісія (ЄК) схвалила проект рішення Ради ЄС про підписання Угоди про асоціацію з Україною восени цього року. Зусиллями владної пропаганди у так чи так підконтрольних їй ЗМІ на другий план відійшли уточнення ЄК, що комісія лише здійснила попередні кроки, щоб забезпечити технічну готовність до теоретичного укладення Угоди. Уповноважений України з питань зовнішньополітичних та інтеграційних процесів Костянтин Єлісєєв заявив, що рішення ЄК є визнанням того прогресу, якого за останній час досягла Україна в контексті... відповідних рішень президента на виконання домовленостей”. Дарма, що представник єврокомісара з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле Пітер Стано в коментарі кореспондентові Тижня у Брюсселі наголосив, що документ у жодному разі не є оцінкою досягнутого прогресу.

Тим часом досягати його режим Януковича не поспішає. 30 квітня Європейський суд з прав людини визнав арешт і утримання під вартою екс-прем’єра Юлії Тимошенко протиправним. Перед Великодніми святами, попри серію звернень із проханням про її помилування від представників основних українських релігійних конфесій та громадянських організацій із низки регіонів держави, спеціальна комісія при президенті відкинула таку можливість. Відразу після свят трапився черговий скандал, який підтвердив відсутність намірів влади вирішити питання політичних репресій найближчим часом. 7 травня захисник Тимошенко Сергій Власенко повідомив, що Генпрокуратура ще 26 квітня призупинила досудове слідство проти неї у справі про вбивство Євгена Щербаня, однак 13 травня прес-служба ГПУ повідомила, що його знову поновлено. А глава українського МЗС Леонід Кожара в інтерв’ю британському виданню The Daily Telegraph заявив, що уряд не має наміру звільняти Тимошенко до кінця травня, як того очікують у ЄС.

14 травня, безпосередньо напередодні рішення Єврокомісії щодо Угоди про асоціацію, глава представництва Євросоюзу в Україні Ян Томбінський заявив, що українська влада не повинна відкладати в довгу скриню вирішення питань, пов’язаних із вибірковим правосуддям, бо “це камінь спотикання в питанні підписання Угоди про асоціацію... Неправильно чекати до останнього моменту”. Втім, схоже, позиція ЄС значною мірою формується на основі інформації, що Янукович хоче перекласти на Євросоюз провину за майбутній провал угоди. Про таке, зокрема, свідчать останні публікації в EUobserver із посиланням на дипломатичні джерела. На цьому тлі нібито донедавна одна з найскептичніших щодо режиму Януковича держав ЄС, Німеччина, визнає, що “було б корисно дати Києву обіцянку майбутнього розширення ЄС для того, щоб залучити його на бік Заходу”.

Схоже, в ЄС розраховують використовувати кожен етап інтеграції України (від парафування до ратифікації Угоди усіма країнами-членами), як інструмент тиску на Януковича щодо виконання своїх вимог. Однак варто брати до уваги, що розрахунок, ніби в такий спосіб можна змусити його прискоритись у їх виконанні, вельми сумнівний, бо для нинішнього українського президента максимальне відтермінування не лише не проблема, а швидше, навпаки, мета. Внутрішньополітична складова цієї гри в євроінтеграцію полягає в необхідності демонструвати суспільству та проєвропейській частині у владному конгломераті, що він готовий вести країну до Європи. В такий спосіб режим значною мірою вибиває ґрунт із-під ніг “проєвропейської” опозиції, адже позбавляє її важливої ознаки відмінності від нього. Понад те, починаючи від квітневих мітингів у Києві влада активно експлуатує тему, що на перешкоді її прагненням до євроінтеграції стоїть саме опозиція, її деструктив чи навіть, останнім часом, “фа­шизм”/“неонацизм”. Водночас просування на шляху до підписання Угоди про асоціацію з ЄС слугує засобом психологічного тиску в переговорах із Москвою. Таким чином, ідеться про використання інформаційно-пропаган­дист­ського потенціалу євроінтеграції у власних інтересах, а реальна стратегія натомість спрямована на продовження концентрації влади, монополізацію ринків “Сім’єю” і найлояльнішими олігархами, розбудову сімейної моделі держави, яка на певному етапі, цілком імовірно, зробить зближення з ЄС неможливим з об’єктивних причин.

Хоч в Європі активно просувають тезу про помилковість судження Януковича “щодо особливої важливості України у протистоянні ЄС та Росії”, Брюссель таки втягується у сценарії, на які розраховує Янукович. Та хоч як парадоксально, за нинішніх умов це, можливо, найоптимальніша лінія поведінки: таки втягнути Януковича в асоціацію та Зону вільної торгівлі ЄС і сподіватися, що влада в Україні зміниться на демократичну.

Олександр КРАМАР