Жіноче безробіття. Як переселенки з Маріуполя шукають роботу, та чому це важче, ніж для чоловіків

 Повномасштабна російська агресія перетворила мільйони людей в Україні на біженців. Вони залишились не тільки без житла, майна, але і без звичної роботи. Як зазначають у центрах зайнятості,  проблема безробіття посилюється тим, що війна торкнулась в першу чергу тих регіонів, де люди роками, десятиліттями працювали на одному місці. Для таких людей пошук нової роботи — це вже шок. А тут ще й треба в новому регіоні адаптуватись. Все це знижує їхню конкурентоспроможність. Найскладніше в ситуації, що склалася, доводиться жінкам.

У Донецькому обласному центрі зайнятості зазначають, що більшість тих, хто у них зараз шукає роботу, — це жінки. 

“За 3 місяці поточного року до центрів зайнятості області звернулись понад 2,5 тис. безробітних. З них більшість — це  жінки, чверть складає молодь до 35 років, кожна друга особа має вищу освіту”, — кажуть у центрі зайнятості.

Загалом станом на початок року статус безробітного на Донеччині мали 8,5 тисяч осіб, із них 5,5 тисяч — це жінки (64%). Найбільше потребують  роботи жінки у віці 45 — 55 років (із 2814 осіб, жінок  — майже 67%).

При цьому дуже часто саме на жінках зараз лежить відповідальність за дітей, облаштування побуту на новому місці проживання. Тож як справляються жінки з цією проблемою, ми вирішили дослідити на досвіді маріупольчанок.

Жінки в окупації

В окупованому Маріуполі жінкам доводиться найскладніше. В місті не працюють підприємства, і єдина галузь, яка реально потребує кадрів, — це будівництво. Але там переважно фізично важкі роботи.

“Мої знайомі дівчата пішли працювати в адміністрацію нової влади. Менеджерами, секретарками, і вони дуже нервуються, що після повернення території під контроль України їх зарахують до колаборантів. Але  їм нема де більше працювати, а дітей годувати треба”, — каже пані Ольга, яка мешкає в окупованому Маріуполі.

Якщо не в структурі управління окупантів, тоді у жінок залишається медицина, освіта, сфера послуг. Працювати в освіті — це кримінальна стаття, це колабораціонізм. Якщо ти лікар, то ти зараз в Маріуполі не маєш проблем з працевлаштуванням. Ну а сфера послуг — торгівля, перукарські послуги тощо —  не може вмістити усіх бажаючих отримати роботу.

Тож не дивно, що в чергах за гуманітаркою, за безкоштовною їжею в Маріуполі більшість —  жінки.

Жінки в Україні

Юлія Онищенко більше 20 років відпрацювала на комбінаті імені Ілліча. Потім війна, блокада Маріуполя. Вирвалась із родиною в кінці березня.

“Метінвест, де я працювала, намагався допомагати тим, хто виїхав з окупації. Пропонували роботу на підприємствах в інших містах, і навіть допомогу з орендою житла. Але, але, але… Мені запропонували на вибір або в Кривий Ріг, або в Запоріжжя. Але і те, і те обстрілюється. Ми з дітьми стільки жаху надивились в Маріуполі. Я не можу жити і здригатись щодня. Тому я вимушена була відмовитись від пропозиції. Поїхала на Хмельниччину. Але тут нікому мій металургійний фах не потрібен. Зараз працюю офіціанткою. І це точно не робота моєї мрії. Проте поки що так”, — розповіла вона.

Світлана Назаренко, вчителька з багаторічним стажем,  також мала проблеми з працевлаштуванням в Україні. “Я вчителька. У Львові мене не брали на роботу в школи, тому що фактично я була працевлаштована в своїй маріупольській школі. Гроші закінчувалися. Зарплату у березні ми ще не отримували. Хотіла знайти будь-яку роботу, наприклад,  прибиральницею. Не брали, тому що я була не звільнена. Вимушена була їхати за кордон”, — розповіла Світлана.

Є проблеми і з працевлаштуванням медичних працівників. Жінка, яка працювала медсестрою в обласній лікарні, не змогла працевлаштуватись у Львові. Деякі лікарі з Маріуполя, які мають високу кваліфікацію, кажуть, що вимушені були їхати в маленькі районні лікарні в невеличких містах, тому що працевлаштуватись за фахом у великих містах України, наприклад, в Дніпрі або Вінниці, не можливо — немає вакансій.

Проте є і позитивні історії.

Світлана Жилєнкова, вчителька з Маріуполя, вважає, що якщо є бажання, робота знайдеться.

“Я маріупольчанка. Все життя жила, навчалася  і працювала у маріупольській школі № 5. Об'їхавши  пів України,  вирішила залишитися у Києві,хоча тут у мене нікого нема і сама я тут була лише проїздом. За спеціальністю я вчитель української мови,  шукала в Києві роботу в школі через сайти Робота.юа та Work.ua. За моїм фахом вакансій достатньо і була можливість обирати. Але вибрала я училище 33, де вже працюю майже 7 місяців. І ця робота — єдине, що рятує мене від поганих думок і депресії. Більша частина зарплати йде на оренду квартири,  але завдяки гуманітарній допомозі якось тримаюся.  Вдома квартира ціла, мріяла повернутися влітку, але надії все менше.... Того,  хто буде сумніватися, чи можна знайти роботу через спеціальні сайти, можна запевнити, що так, можливо. Хто хоче , той шукає можливість,  а хто не хоче — причини”, — розповіла Світлана.

PR-директор сайту з пошуку роботи Work.ua Максим Пилипенко в ефірі телемарафону “Суспільне. Спротив” розповів, що наразі ринок праці в Україні відроджується. 

“До повномасштабного вторгнення на сайті Work.ua було понад 100 тисяч вакансій, а в момент вторгнення кількість упала в 15 разів, і на сайті було шість тисяч вакансій, це було драматичне падіння ринку праці. Втім, місяць за місяцем із того часу ринок праці розвивався і досяг свого піка у жовтні 2022 року, коли було понад 50 тисяч вакансій, а потім ракетні обстріли і відключення електроенергії трохи призупинили зростання ринку праці.

Вже у січні 2023 року ми побачили перший рекорд — понад 60 тисяч, і от у лютому рекорд продовжується, і ми помітили понад 66 тисяч вакансій, це 66% від довоєнного рівня, що є вже значним показником”, — каже експерт.

Він констатує, що найлегше знайти роботу зараз тим фахівцям, які можуть працювати дистанційно. Що стосується регіонів, то тут Максим Пилипенко зазначає ось таку тенденцію: “Ми бачимо, що чим ближче до заходу — тим кількість вакансій більша, чим ближче до сходу, тим вакансій менше. Центр, південь і схід також відновлюються, там найбільша динаміка відновлення”.

Проте знайти роботу — це ще не все. Важливо, щоб рівень зарплат дозволяв винаймати житло і вирішувати нагальні потреби родини. А ось тут і виникають проблеми, бо досі найвищий рівень зарплат забезпечують так звані “чоловічі професії”. За даними Work.ua, це робота дизеліста/ки, рихтувальника/ці, водія/йки вантажівок. Серед позитиву — є великий попит на професію так званого медіабайєра/ки — людини, яка розміщує рекламу на різних онлайн-платформах. І ось тут є можливість жінкам для перенавчання і кар’єрного старту у новій сфері діяльності, було б бажання.

Жінки за кордоном

Через воєнний стан саме жінки складають левову частку українців, які виїхали за кордон, рятуючись від війни. Перші місяці після початку повномасштабного вторгнення більшість європейських країн виплачувала соціальну допомогу біженцям з України, сплачувала за житло.

Проте через рік ситуація в більшості країн змінюється. Уряди країн, які прийняли до себе найбільшу кількість українок, почали створювати такі умови, за яких жінки змушені шукати роботу і соціалізуватись.

Українки — дуже працьовиті, проте дві основні проблеми заважають їхній самореалізації за кордоном — незнання мови та відсутність міжнародних сертифікатів на підтвердження своєї кваліфікації.

Маріупольчанка Олена Попова опинилась у Великобританії. На відміну від більшості інших жінок, вона добре знає англійську, викладала її у Маріуполі і вела дуже популярний англійський розмовний клуб. Проте навіть це не допомагає їй з пошуком роботи у Великобританії.

“Чи можуть українці знайти роботу у Великій Британії? Моя відповідь — ні. Не можуть, — написала вона на своїй сторінці у Фейсбуці.  — Звичайно, я маю на увазі роботу за фахом. Серед українців багато висококваліфікованих спеціалістів із різних областей. Лікарі, IT спеціалісти, вчителі, менеджери, готельєри, юристи. І неможливість знайти роботу — сумний факт. І єдине, що лишається нам, це прийняти його. І морально підготувати себе виконувати низько кваліфіковану та малооплачувану роботу. Що більшість із нас і робить. Досвід емігрантів у різних країнах свідчить, що це один із небагатьох, якщо не єдиний спосіб почати заробляти, робити кар'єру і взагалі жии в чужій країні. А от наскільки кожен готовий до цього, це інше питання. 

Причин для складнощів із роботою багато. Ось деякі:

1. У нас немає дипломів, які відповідають міжнародним стандартам. Нема сертифікатів. І навіть підтверджені вони не працюють та не додають нам шансів знайти хорошу роботу. Є нечисленні щасливчикиі щасливиці. Але загальний тренд — починай із нуля.

2. Високі вимоги до різних робіт. Щоб працевлаштуватись, потрібно заповнити нескінченні форми, анкети, грамотно написати резюме та супровідний лист, успішно пройти інтерв'ю, і коли здається, що життя повернулося до тебе обличчям, тобі відмовлено. І навіть якщо ти маєш досвід роботи в якійсь сфері і більше того, ти вже пропрацював у цій установі, тобі теж може не пощастити. Без пояснення причин.

3. Погане знання мови чи повне незнання. Це значно знижує реальні шанси знайти роботу. Мінімальний рівень необхідний навіть для некваліфікованих робіт.

4. До кожної роботи, особливо пов'язаної з освітою, а й не лише, потрібна перевірка кримінальної історії. Горезвісне DBS. І навіть якщо ти вже пройшла таку, потрібна ще одна і ще. Іноді така перевірка навіть для англійців може тривати кілька місяців і рік. Це не пряма причина, але дуже ускладнює весь процес”, — пише Олена Попова.

Аналогічної думки і маріупольчанка Марія Бубнова. Вона мешкає в Нідерландах. У Маріуполі вони з чоловіком мали власне підприємство з виготовлення напівфабрикатів. Спробувала працювати в ресторані на підсобних роботах і відчуває, що ця робота пригнічує її, бо не відповідає її кваліфікації, і не надає гідного рівня оплати. 

Маріупольчанка Оксана Кліменко після того, як вирвалась із окупованого Маріуполя, опинилась в Болгарії. Почала там працювати в готелі, що діє за системою “все включено”, на роздачі їжі. Каже, що в Болгарії до українок дуже погане ставлення, не рівноправне. Там дуже потужні проросійські настрої, тож для жінок з України в готелі створили такі умови, що було просто неможливо працювати.

“Місцеві, болгарки, мали можливість сходити на перерву, на обід, в туалет, а нам давали 30 хвилин на день для власних справ. І не важливо, як ти почуваєшся. Нас контролювали із годинником — записували, скільки раз на день ми відвідали вбиральню. Це було принизливо, і єдине, що рятувало, — це море. Тому в кінці кінців я звільнилась і переїхала до Румунії. Відкрила для себе цю країну. Тут дуже підтримують Україну. Багато роботи пропонують українкам. Зараз я працевлаштувалась в компанію менеджеркою — відповідаю за он-лайн листування. Звісно, вчу мову. Без цього неможливо адаптуватись в жодній країні. Мені обіцяють навчання, кар’єрне зростання, більш відповідальну і більш високо оплачувану роботу з часом. Тому я настроєна дуже оптимістично”, — розповіла Оксана Кліменко.

Складно жінкам знайти роботу і в Польщі. 

“Я приїхала в Польщу з донькою. Чоловік залишився в Україні. Грошей немає. Стала шукати роботу. Але мені без знання мови пропонували лише важку роботу на пакуванні одягу або пакуванні риби по 12 годин на добу з одним вихідним на тиждень. Я була розгублена. В такому режимі у мене не залишалось часу на те, щоб вчити польську та адаптуватись. Мені нема з ким залишити дитину. Я була у відчаї. Просто патова ситуація.

Вихід знайшовся випадково. Побачила оголошення, що жінка з дитиною шукає компаньйонку для спільної оренди квартири. Познайомились. Домовились по черзі приглядати за дітьми.

Зараз я вчу мову не на курсах, а на роботі, під час спілкування з колегами. Думаю, спробувати пошукати іншу роботу з більш сприятливим графіком. Наприклад, у супермаркеті. Там працює в Польщі багато українок. Робота на касі теж потребує певного знання польської мови, проте думаю, що за рік я вже зможу трохи поспілкуватись.

А взагалі в Польщі дуже багато роботи. Взагалі не проблема працевлаштуватись. Питання лише, яка це буде робота і скільки ти за неї отримаєш грошей. Хочеш гарну роботу — вчи мову, таке правило”.

Стоматологиня Оксана Т. цю думку підтверджує. Все спирається в мову і в документи. Тож вона вже рік займається вирішенням саме цих двох проблем.

“Я працювала в Маріуполі у приватному кабінеті. Вже майже рік мешкаю в Гданську, і весь цей час я намагаюсь вивчити польську і підтвердити свою кваліфікацію стоматолога. Порядок дій тут такий. Спочатку треба необхідний пакет документів перекласти на польську та відправити до Варшави. Там документи перевіряють та підтверджують. Потім треба подавати заявку на ліцензію вже в тому місті, де мешкаєш. І після цього можна починати шукати роботу за фахом. Ця паперова тяганина займає від 4 до 6 місяців. Я зараз вже на фінальній стадії. Якщо я отримаю роботу за фахом, ая на це дуже сподіваюсь, то зможу забезпечити і себе, і родину, бо заробітна плата стоматолога в Польщі дозволяє це. Якщо мені все вдасться, мабуть, вже не буду повертатись в Україну”.

Війна стала великим тягарем для жінок, які втратили домівки, роботу і взагалі будь яке підґрунтя. Вони змушені самотужки вирішувати проблеми забезпечення своїх дітей, літніх  батьків, шукати житло та роботу в умовах загального падіння української економіки, скорочення робочих місць, окупації окремих територій, вимушеної еміграції. 

Не багатьом вдається знайти себе в нових реаліях. Проте ті, хто впорався зі складнощами першого періоду війни, кажуть, що вже нічого не бояться у житті.