Жінка для Януковича

Дискусія, що її було розгорнуто навколо дружини президента Януковича, знову продемонструвала наявність регіональних особливостей менталітету українців. На цей раз в площині ґендерних стереотипів та переваг.

Увага до постаті дружини президента набула майже символічного забарвлення саме з приходом до влади Ющенка. Це пов’язано з досі циркулюючими чутками навколо закордонного минулого дружини третього президента України, її необмеженим впливом на чоловіка та на процес прийняття ним важливих політичних рішень в країні.

Катерина Ющенко не була жінкою-політиком, але вона добре розумілася на обов’язках дружини президента, а отже провадила ідеї чоловіка в суто жіночих сферах державної політики: охороні здоров’я, соціальній політиці, охороні материнства та дитинства.

І, незважаючи на те, що країна досі не розуміє долі будівництва Лікарні майбутнього, функціональна складова ролі дружини президента, окреслена Катериною Ющенко, та її активна громадська позиція, набули в суспільстві позитивного змісту.

Перша леді привнесла в публічну українську політику такі характеристики як родина, дитина, благодійність. Поряд з цим, намагаючись позбутися американського шлейфу, вона почала активно використовувати українську символіку, стиль одягу, а також задавала тон для всієї країни в аспекті дотримання національних традицій та обрядності.

При цьому, така традиційність мала майже первісний, не урбанізований вигляд, який досі береже та плекає українська спільнота західних областей України, або, іншими словами, україно-ментальних територій країни.

В свою чергу інші, але не кардинально, стратегії жіночої поведінки в сфері публічної політики запропонувала Юлія Тимошенко. Наслідуючи цілі стати політиком національного масштабу та з метою розширити географію своєї підтримки, Тимошенко була вимушена поєднувати національний колорит з елементами сучасного урбаністичного жіночого ділового стилю.

Останній, як відомо, є притаманним українським територіям з високою щільністю міського населення, до яких відносимо регіони центральної та південно-східної України.

Так чи інакше, вишиване вбрання, червоно-білі рушникові кольори та руса коса як національні символи стали на довгий час незмінними атрибутами першої жінки-політика (хоча і не дружини президента) в Україні.

Що ж стосується родинних цінностей, то вони були вдало спроектовані Тимошенко на турботу про країну та її націю по принципу конфуціанства, тільки в образі матері як голови родини та держави.

Представниці жіночої статі південно-східних регіонів України національні вбрання не одягали, коси не вплітали, але й широкої публічної популярності також не отримали.

Вони були більше політичною тінню, невидимою опорою тоді ще кандидата в президенти, а сьогодні — президента України Віктора Януковича.

Виключенням може були лише тільки Раїса Богатирьова, однак піку своєї популярності вона досягла лише в ореолі національно-орієнтованого Віктора Ющенка.

Так чи інакше, але українська масова свідомість, під впливом активізації жіночої статі на вітчизняному політичному олімпі, швидко легітимізувала новий ідеал жінки з національним колоритом.

Тим більш, що в середовищі науковців та публіцистів така легітимація відбулася задовго до того, як з’явилися персоналізовані Берегині української державності.

Роздуми щодо особливого, навіть керівного, статусу жінки в українській родині, а також порівняння такого статусу з положенням жінок, наприклад, в Російській імперії, стали елементами широкого дискурсу 90-тих серед представників різних сфер українського наукового пошуку.

Сучасні ж наукові роботи, особливо молодих українських вчених, свідчать, що з етапу дискусії теорія щодо українського матріархату перейшла в ранг питань вирішених.

Такі вислови, як “в українському суспільстві тенденції фемінократії та ґендерного декадансу простежуються особливо чітко навіть у порівнянні з іншими слов’янськими народами”, або “традиційний побутовий уклад української родини найдоречніше визначити як “домашній матріархат”, тільки підтверджують складеність такого міфу та поступовість його розвитку.

Найбільш розповсюдженими такі висновки є по відношенню знов таки до територій Західної України, найменш урбанізованих, та таких, що зберігають традиції української культури та сільськогосподарського профілю діяльності.

Як справедливо зазначає відомий дослідник ґендерних відносин Олена Кісь, процес перетворення образу Берегині з інтегральної складової української національної міфологеми в один з центральних елементів офіційної державної ідеології досяг свого апогею в момент встановлення на головній площі держави монументу Незалежності.

На її думку, українська нація сьогодні візуалізує себе в образі молодої жінки в національному одязі, а в політичному та публічному дискурсах відбувається абсолютне злиття та ототожнення образів Богородиці, Нації та Жінки як категорій християнства, патріотизму та материнства.

Як результат — Берегиня в Україні отримала статус офіційної, такої що була протежована державою, моделі для жіночої ідентифікації.

Хто був перший — насідка чи яйце, Тимошенко-Ющенко чи міфи про український матріархат? Питання майже без відповіді. Зрозуміло тільки єдине: якщо хтось бажає бути шанованим та оціненим “натовпом” за традиціями, він повинен діяти за цими традиціями, канонами та приймати рішення відповідно практиці.

Якщо рухатися у відповідності до таких реалій української сучасності, то напрошується логічний для президента-Януковича висновок: йому потрібна жінка — жінка-Берегиня, мати-господарка, що має можливість присвятити себе як власній родині, так і великій родині-нації.

Йому потрібна жінка, що буде нівелювати суто мускулінні риси новообраного президента, справно та лагідно розмовляти, бажано українською мовою, згладжувати конфліктні та конфузні моменти та, звісно, брати на себе всі опозиційні випади іншої жінки в українській політиці — Юлії Тимошенко.

Ще донедавна така потреба не була актуальною для Януковича як висуванця Сходу України. Вшановані політичні традиції Росії, а також міцно вкорінене радянське минуле не привчили жінок цієї частини України до автономної та незалежної позиції в системі перерозподілу ґендерних ролей.

Феномен жіночого політичного аутсайдерства цих територій пояснюється також радянською системою емансипації, орієнтованої на чоловіка як взірець. Тобто, з одного боку, визнавалась особлива роль жінок в долі держави, однак, з іншого боку, результати такої діяльності оцінювалися як несамостійні.

Так, державні архіви Донецької області зазначають, що, наприклад, в часи відновлення Донбасу після німецько-фашистської окупації (1943-1944 років) на шахтах регіону серед гірників, що були зайняті на видобутку вугілля, жінки та дівчата складали 42,6%, а на поверхових роботах — 55,9%.

“Комсомольська правда” від 12 грудня 1943 року пояснювала цей феномен таким висловом: “дочки и сестры потомственных донецких трудящихся всех отраслей производства спускались в угольные забои, становились к мартеновским и доменным печам, работали на оборонных предприятиях”.

Змінювалися часи, змінювався і професійний перерозподіл чоловічих-жіночих професій на Донбасі. Жінки опанували легку промисловість, сферу охорони здоров’я, освіту та торгівлю. І, вдовольнившись своїми відносно невеличкими зарплатнями, і до сьогодні покірно чекають повернення додому після зміни чоловіків-металургів, гірників, будівельників, водіїв.

Патріархальні традиції збережені на Донбасі і серед представників бізнесу. Дружини тих же металургійних та вугільних баронів, з високо піднятими головами на поважних автомобілях долаючи головні вулиці урбанізованого Донбасу, так само покірно ловлять кожне слово та виконують побажання своїх фінансових спонсорів-чоловіків.

Вони не працюють, відсунені від публічної громадської діяльності та об’єктивів кінокамер. Що ми знаємо про діяльність та громадську позицію дружини Ахметова чи Колєснікова? Нічого.

З іншого боку, ґендерно-ментальна традиція більшої частини України диктує необхідність показувати та пишатися власними дружинами та родинами, використовувати їх як елемент позитивного іміджу, як партнерів та радників в публічній політиці.

Прикладів дружин з активними громадськими поглядами та позиціями можна навести безліч: Олена Пінчук, Тереза Яценюк, Оксана Марченко (дружина Віктора Медведчука), Вікторія Тігіпко (Лопатецька), и багато інших. Чи вони краще та компетентніше дружин донецьких чи луганських? Ні, просто традиції інші.

Отже для Януковича прийшов час змінювати свої традиції, якщо він ставить за мету стати президентом обох берегів Дніпра. Існує кілька варіантів пошуку Жінки.

Перший — входження в публічну політику — Людмили Янукович. Це є найбільш легітимний, органічний та прийнятний суспільством варіант створення нової Берегині України та за сумісництвом — дружини президента.

Хоча навіть в середовищі Партії регіонів такий сценарій розглядається як загрозливий та малоперспективний, з огляду на той невеликий досвід участі в публічних справах чоловіка, що мала Людмила Янукович в 2004 році.

Ще в перші дні свого президентства Янукович чітко окреслив функції дружини як обмежено представницькі, навіть не давши можливості Людмилі Олександрівні проявити чи показати себе в якості повноцінної першої леді країни.

Можливо, він підсвідомо намагається реалізувати сценарій свого північного сусіда Лукашенка, який офіційно дружини не має (розлучився), однак навіть коли мав — жив окремо: він — в Мінську, вона в селі — Рижковичі.

Але це інша історія, а особливості українського менталітету завжди давали великі перспективи ображеним жінкам ставати народними улюбленцями при вкладанні певних зусиль в зовнішній вигляд та ораторсько-поведінкові навички.

Сучасна політична історія України тому величезний приклад. Крім того, більш активна громадська участь могла б дуже швидко надати Людмилі Янукович суттєвої впевненості на міжнародних зустрічах та прийомах, яких просто не буде можливості запобігати.

Не можна заперечити, що українська перша леді має і величезну кількість суто жіночих та особистісних переваг. Серед таких називають простоту, приємність у спілкуванні, тактовність, перевагу родинним цінностям, тощо. Тим більш, що своєю простотою Людмила Янукович як найкраще може підкреслювати близькість новообраного президента до народу.

Заслуговує на позитив, наприклад, періодичне самостійне відвідування першою леді супермаркету в Донецьку (про цей факт нещодавно писала газета “Сьогодні”). Чому ні? Мішель Обама грає в футбол, а Людмила Янукович, як і 90% українських жінок, в незалежності від регіону проживання, купує продукти для столу свого президента.

Керувати інформацією чи самостійно її створювати набагато краще, ніж слухати чутки про себе, що поступово перероджуються в міфи.

Інший варіант, і він, здається, починає реалізовуватися, — знайти українську Єву Перон у власному оточенні та віддати їй всі представницькі, організаційні та антикризові функції, в яких президент не є віртуозом.

Цій ролі сьогодні як найбільше відповідає Ганна Герман — відносно молода, україномовна, розумна та гостра на язик жінка, що здатна вміло протиставити себе іншій кандидатці на роль Берегині української нації — Юлії Тимошенко.

Сьогодні вже зрозуміло, що Герман активно впливає на процес політичних та посадових призначень, забезпечує тісну не тільки офіційний, але й емоційний зв'язок президента та його виборців, контролює його інформаційну політику.

Навички професійного перфомансу, керованої істерики та ораторського таланту стали тут Ганні Герман у величезній нагоді.

Герман може переключати на себе, з одного боку, дискусію з Тимошенко, тим самим знімаючи з Януковича необхідність відповідати на незручні закиди та обвинувачення опозиції.

З іншого боку, Ганна Герман може брати на себе також всі огріхи та конфліктні ситуації, що створюватимуться президентом під час здійснення його повноважень, і при цьому ці огріхи будуть їй пробачені тільки тому, що вона жінка.

Перефразовуючи аргентинський вислів — Янукович управляє, Герман — представляє.

Хоча цей варіант має певні загрози для самого Януковича: він ризикує отримати у власному оточенні свою Тимошенко, яскраву харизматичну особу, що власним потенціалом (не враховуючи тільки фінансовий) суттєво переважає новообраного президента.

Таку помилку вже зробив Віктор Ющенко, що свого часу дав величезні повноваження жінці з косою.

Останній варіант, найбільш раціональний — це створити жіночий тандем Людмила Янукович — Ганна Герман, в якому віддати першій леді реалізацію соціально-орієнтованих проектів, що безперечно будуть мати позитивне іміджеві навантаження.

В цьому як ніколи можуть стати в нагоді думки екс-претендентки на місце першої леді від КПУ Оксани Ващенко. В інтерв’ю одному з видань вона так окреслила повноваження дружини президента: “Я бы открывала центры по развитию детей, художественные школы для дошкольников…В Украине много талантливых детей и надо заботиться о том, чтобы они были всесторонне развиты. Ребенок должен развиваться эстетически: рисовать, лепить, слушать музику”.

В свою чергу, заступнику голови Адміністрації президента Ганні Герман варто надати повноваження власного антикризового менеджера та представника позицій президента, особливо для україномовних мешканців України.

Такий розподіл повноважень несе позитив і в регіональному аспекті, забезпечуючи як східний так і західний електорат своїм прототипом жінки в політиці.

Так чи інакше, який би варіант ґендерного балансу у власному оточенні не обрав Янукович, нагальна потреба в жіночому представництві у вищих керівних органах країни та поряд з президентом не тільки назріла, але й вже давно набула позитивного змісту, особливо в контексті обрання суто маскулінного Кабінету Міністрів під керівництвом Миколи Азарова.

Ольга СЕМЧЕНКО, кандидат політичних наук