Глобальна змінна

Ми вряди-годи називаємо нашу війну “світовою”, — і, з погляду зовнішнього спостерігача, це може здатися емоційним перебільшенням. Звичайно, для кожної людини, котра опинилася посеред війни, вона стає “світовою”: адже руйнується її світ. Але навіть якщо відкинути емоції, в сухому залишку нашої війни знайдеться щось більше, ніж просто “локальний конфлікт”. Або навіть просто ще одна антиколоніальна війна.

Саме тому, можливо, ми отримали й отримуємо гарячу підтримку Заходу. Річ не лише в їхньому бажанні використати нас, аби послабити чи, якщо вийде, взагалі зруйнувати одного зі своїх стратегічних опонентів. Заходу є що боронити в Україні. І це не тільки, а може, й не стільки демократія (в захисті якої зацікавлені переважно ми самі). Це той світопорядок, який склався в останні кілька десятиліть і з яким у світі звикли пов'язувати своє майбутнє. Проєкт глобального світу.

На такі думки наштовхнув цьогорічний форум у Давосі. Що, попри назву “Кооперація у фрагментованому світі”, не зміг запропонувати учасникам жодної свіжої ідеї стосовно отієї самої кооперації, обмежившись черговою констатацією наявних проблем, викликаних російським вторгненням до України, торговою війною між США і Китаєм та зростанням втрат світової економіки від кліматичних змін. Для протистояння яким знову-таки бракує доброї волі й кооперації.

Кремлю не вдалося досягти своїх “стратегічних цілей” в Україні. Але йому вдалося завдати відчутного удару по глобальному проєкту. Зірвавши постачання української сільгосппродукції до країн глобального Півдня, він спровокував черговий виток голоду та нестабільності, а заодно зростання цін у більш благополучних країнах світу. Але, головне, він показав, які крихкі ці глобальні зв'язки. Як легко можна розірвати логістичні ланцюжки, від яких залежать життя величезної кількості людей, а також економічна та політична стабільність у різних регіонах світу. Картина органічно була доповнена напругою навколо Тайваню. Ще одна абсолютно незамінна точка на економічній мапі світу, з якої світ отримує “кров” технологій — мікропроцесори.

Що ж, спеціалізація — велика річ. Хтось годує світ, хтось вкладає величезні ресурси у створення передових технологій. Переваги такої моделі настільки очевидні, що ніхто достоту не вірив у можливість війни. Ба навіть більше: ця модель вважалася такою, що здатна взагалі унеможливити війну. Адже хто стане різати курку, яка несе золоті яйця?

Утім, як це часто трапляється, вага раціонального розрахунку виявилася переоціненою. Причому з обох боків. Путін, розв’язавши війну, вдарив по економічній моделі, від якої сам цілковито залежав — і залежить до сьогодні. Прибутки російського держбюджету жорстко корелюють із цінами на викопні вуглеводні, почасти — на рідкоземельні та цінні метали. Та й експорт зброї для невибагливих споживачів впродовж останніх 10 років непогано поповнював кремлівську казну. На що він розраховував? На те, що Захід виявиться “цілком раціональним” і погодиться заплющити очі на долю України в обмін на можливість і далі отримувати переваги від світової кооперації, зокрема з Росією? Натомість Захід вчинив так само ірраціонально (з погляду Кремля), зробивши вибір на користь норм міжнародного права та моралі, а не дешевого газу.

Тож не дивно, що на такому історичному тлі розмови про “кінець глобального світу”, які очікувано зазвучали під час пандемії, впродовж останнього року набули характеру фактичної аксіоми. Підтвердженої не тільки футурологічними опусами чи гучними політичними деклараціями, а й економічними дослідженнями. Зокрема стосовно того, що чимало компаній поступово відмовляються від глобальних ланцюжків постачання на користь регіональних, розвинені держави створюють запаси критично важливих товарів на кшталт медикаментів, а енергетична безпека стала одним із ключових питань для більшості держав нашої планети.

Звичайно, проблеми з російськими газом, нафтою та вугіллям після початку повномасштабної війни в Україні Європа, попри апокаліптичні репортажі російських пропагандистів про “темряву та холод”, досить непогано розв'язала — хай і витративши на це значні ресурси. Втім, не газом єдиним обмежується залежність колективного Заходу від Росії. Наприклад, компоненти для високотехнологічної зброї, в тому числі й тієї, яка надсилається до України, зокрема рідкоземельні метали, надходять до Європи з Китаю. Надходять по російських залізницях. І, в разі зміни політики Кремля в цій сфері, обхідний маршрут буде довгим, дорогим та далеко не одразу придатним до використання.

У цьому місці можна було б намалювати якийсь украй похмурий прогноз щодо майбутнього глобалізації. Відштовхнувшись, приміром, від того факту, що у відповідь на кризу довкола Тайваню був озвучений намір Заходу запустити виробництво мікропроцесорів у США та Європі. Разом із розмовами про можливе дотування “національних” фермерів — щоби знизити залежність від імпортних харчів. Тобто замість глобальної моделі кооперації в перспективі вимальовується модель самозабезпечення. “Фрагментований світ” має всі шанси повернутися до стану зшитої з клаптиків ковдри, де кожен сам за себе і тільки Бог — за всіх.

І це, власне, й буде наступною стадією світової війни, яка вже триває в Україні. “Скасування глобалізації” обернеться перекроюванням усього світу й гігантськими втратами. Економічними — у країнах “золотого мільярда” і людськими — у найбідніших суспільствах планети. Таке “скасування” повністю перемалює не лише мапу світу, а й картину майбутнього.

Ба більше, якщо внаслідок російсько-української війни тенденція до “скасування глобалізації” зміцніє чи навіть стане домінантною, то Путін, принаймні частково, виграв. Звісно, він програє свою колоніальну війну за Україну. Але породжена його хворобливою уявою “цивілізаційна війна”, яку російський диктатор веде проти “колективного Заходу”, почасти досягне мети. Хай путінська Росія так і не отримає “гідного місця в новому світовому порядку” — десь між США та Китаєм, — про яке так мріяв російський диктатор. Але перегляду може зазнати сама концепція глобальної і взаємозалежної економіки. Ця світова система може бути просто зруйнована. Путінська фраза “навіщо нам потрібен світ, якщо в ньому немає Росії?” на цьому тлі набуває особливого змісту. Навіть якщо виключити улюблену іграшку російських пропагандистів — “ядерку”, світовий порядок може бути зруйнований.

Це трапиться, якщо національні уряди переконаються в тому, що глибока спеціалізація і глобальні ланцюжки постачання — ненадійні. Вирішать, що більшість проблем — від надмірної глобалізації, а не від бажання одного чи кількох диктаторів силоміць перемалювати політичну карту світу. Ожививши при тому запилюжену realpolitic, коли вага країни на міжнародній арені визначається калібром і кількістю гармат, а не рівнем добробуту, кількістю винаходів у медицині чи фінансуванням космічних програм.

Але історія не ходить по колу. І така картина майбутнього — цілковита утопія. Оскільки глобалізаційний проєкт, який уже був одного разу реалізований, не можна просто “взяти — і скасувати”. Останнім, до речі, хто в середовищі впливових західних політиків пропонував такий “простий вихід”, була прем'єр-міністр Великої Британії Ліз Трасс. Яка пробула на посаді 49 днів, завдала своїй країні фінансової шкоди на мільярди фунтів стерлінгів, після чого з ганьбою зникла з історичної авансцени.

Натомість у випадку з авторитарними режимами, які паразитують на слабкостях глобального економічного простору, все виглядає відносно логічно. Для того, щоб не допустити їх піднесення, слід просто обмежувати доступ держав, котрі перебувають під владою недемократичних і спрямованих на мілітарну експансію урядів, до великої ріки глобальної економіки.