Життя з “підселенням”

Це коли у квартирі, де мала б жити одна сім’я, мешкає ще одна — ніби тимчасово, але бувало, що й роками. Бувало, що підселяли людей не випадкових, а “надійних” для контролю за “ненадійними”. Те, що зараз намагаються називати переговорами про мирне врегулювання, мінськими домовленостями, “яким немає альтернативи”, є не чим іншим, як підселенням окупованого Донбасу до решти України — з усілякими особливими статусами, привілеями тощо. Тимчасовим, але вкрай ризикованим…

Кремлівські маніпулятори ніби ловлять Київ на слові: ви кажете, що Донеччина і Луганщина є частиною України, — ОК, ми не будемо цього заперечувати (набавилися зрештою в Новоросію), але ж ви розумієте, що Донбас — регіон специфічний, інакше ви не мали б там війни, отже, до нього треба прислухатись і почути його. Треба визнати, що порівняно з мантрою “Кримнаш” ця риторика має вигляд більш поміркованої і миролюбної. Такі собі обійми, у яких легко задушити Україну, не витрачаючи надмірних зусиль і ресурсів.

Сценарій “Донбас за будь-яку ціну” є ще віроломнішим, ніж ведмежа хода “русской вєсни” південно-східними регіонами нашої держави півтора року тому. Формальне відновлення територіальної цілісності (мінус Крим) може обернутися капканом для всієї країни. Свого часу таку функцію виконував Севастополь. Де-юре українська Конституція не передбачала присутності на території країни іноземних військових баз, але “братній” Чорноморський флот при цьому до уваги не брався. І так рік за роком створювався плацдарм для анексії цілого українського півострова з “особливим статусом”. Автономія “ЛНР-ДНР” може стати чимось подібним, якщо Київ щосили демонструватиме себе як законослухняного партнера, котрий свідомо підписав контракт із шахраями й лише дивується їхній спритності.

В українського суспільства пам’ять коротка. Першими мінськими домовленостями й осіннім законом про спеціальний статус, відновленням контролю над кордоном і проведенням виборів на окупованих територіях — усіма цими намірами був вимощений шлях до штурму бойовиками Донецького аеропорту, наступу на Дебальцеве. Зараз про це забули й щиро дивуються новим “мирним ініціативам”. Другі мінські домовленості пішли тим самим шляхом, що й перші, а саме шляхом показового виконання всіх норм українською стороною і відкритим ігноруванням їх з боку бойовиків. Так, вони дещо змінили тактику й характер обстрілів, стали менше використовувати реактивну артилерію і намагаються вести вогонь уночі, бо, як зізнався голова спеціальної моніторингової місії ОБСЄ Александер Гуґ, міжнародні спостерігачі в темну пору не працюють — з міркувань безпеки.

Імітація — головне покликання самопроголошених республік. Їхній шлях — від імпровізованих референдумів до гри в державність з усіма її атрибутами: поліцією, МГБ, одіозними міністрами, пафосними парадами й бутафорськими медальками. Логічно, що й міжнародні домовленості сепаратисти виконують частково й вибірково. Годі сумніватися, що заради фарсу вони підуть на чергові чи позачергові вибори, на яких змагатимуться Захарченко з Пушиліним, а міжнародними спостерігачами знову виступлять західні маргінали, які вбачають у бойовиках борців проти американської гегемонії.

Контроль над кордоном — боюся, що сепаратисти наважаться і на цей фейк, — українських прикордонників можуть допустити на пункти пропуску, які зазнаватимуть постійних обстрілів “невідомими”, у час, коли спочиватимуть міжнародні спостерігачі. Такий “контроль” може обернутися чималими втратами серед українських воїнів.

І навіть якщо уявити, що Київ раптом визнає вибори у “ЛНР-ДНР”, то якісний склад тамтешніх “республіканських” парламентів відгадати нескладно — “вата” в законі, яка претендуватиме на місця у Верховній Раді та інших представницьких органах. Маючи у своєму складі такі “автономії”, Україна знову стане трохи радянською, трохи проросійською, трохи терористичною, у ній місцями діятимуть смертна кара й тортури “на подвалє”, часом шануватимуть Сталіна і прийматимуть дітей у піонери. Не всюди, в окремих “особливих” регіонах, але під франшизою України, яка візьме собі весь цей екзотичний цирк на утримання. Про саму Україну тут, як і раніше, й слухати не захочуть, але кортіло побавитись у мінські угоди — ласкаво просимо, буде вам “обопільне виконання”. Москва припише це досягнення своїй дипломатії.

Повернення до складу України — це повернення в її правове та інформаційне поле, у її ціннісну матрицю, у її культурний контекст. У цьому розмінні його не сталося навіть на територіях, які були звільнені рік тому. Голов­ний обивательський настрій там — “скоріше б усе це закінчилося”, а як саме, цікавить далеко не всіх: не стрілятимуть — і то добре. Тут досі живуть і підживлюються чутки про нелюдську жорстокість української армії та “порядок”, який панує в “ЛНР-ДНР”, де влада “справжня”, себто з кулаками й чекістським завзяттям до розправ. Усе, що тут треба від “хунти”, — своєчасні соцвиплати, а взамін хіба що згода мати паспорт із тризубом, у цьому й увесь “патріотизм”.

З подачі росіян непримиренні бойовики кивають на олігархічну київську владу, на небездоганного, м’яко кажучи, Петра Порошенка, “фашистів”, що нібито тероризують усе російськомовне населення країни. Мовляв, от були б на чолі країни інші персони, нам легше було б порозумітися. Інші — це Захарченко? Єфремов? Янукович? Сепаратисти конкретних прізвищ не називають, але й так зрозуміло, з якої колоди вони витягли б чергового джокера — “загальнонаціонального лідера”, батю…

Нав’язаний на утримання Україні вороже налаштований Донбас стане просто нестерпним “підселенцем”, який завжди матиме під подушкою наган, гранату й скаргу до Москви про “утиски російськомовного населення”. Соціально небезпечні елементи повинні проходити процедуру покарання і виправлення. Сепаратизм і тероризм не повинні мати терміну давності, а належність до країни передбачає лояльність до її суверенітету. Без цього не буде ані пенсій, ані дотацій шахтам, ані відбудови знищеної війною інфраструктури. Тільки на таких умовах переговори про повернення “невід’єм­ної частини України” будуть конструктивними, а не грою новачка з шулером.

Дмитро КРАПИВЕНКО