У березні 2022 року проспекту Миру варто давати нову назву — дорога життя. Це відправна точка шляху з пекла на “велику землю”. З початку місяця тут щодня збиралися сотні автівок, аби виїхати з міста, яке перетворилося на смертельну пастку. Авто або пішки — чи не єдині шляхи втечі з міста, яке російська авіація та артилерія знищують масованими бомбардуваннями.
У Маріуполі понад місяць немає мобільного зв’язку. Неоголошена точка збору — драмтеатр. Про це ніхто не домовлявся. Театр — серце Маріуполя, де завжди все починалося: міська ялинка, свята, паради. Найважливіший і найстрашніший шлях у житті теж починали тут. Зграєю врятуватися легше, помирати серед своїх не так страшно.
Перед тим, як їхати, треба знайти біле простирадло або футболку, порвати на шматки та повісити їх на антену, дзеркала, ручки машини. На скло, навіть лобове, бажано наліпити білі аркуші А4, написавши на них великими літерами: “Діти” або “Старі”. Проте ці “обереги” не завжди допомагають. 16 березня окупанти обстріляли з артилерії колону біженців з Маріуполя. П’ятьох людей було поранено, одна з потерпілих — дитина. Ми поспілкувались із десятками людей, які прожили у блокадному Маріуполі останні тижні, та спробували розказати, як виглядає пекло у XXI столітті в Європі.
КОЛО ПЕРШЕ: МИТТЄВІСТЬ БУТТЯ
Місто на березі Азовського моря зараз живе за своїм часом. Хронометраж задають ракетні обстріли та бомбування. Все змінюється за мить. Удень 16 березня російський літак скинув на драматичний театр 500‑кілограмову бомбу. В будівлі, обабіч якої на асфальті було написано великими літерами “Діти”, мешкало близько кількох сотень маріупольців, яким ніде було подітися, бо їхні будинки знищили. Через два дні з‑під уламків театру змогли вийти 130 людей. Доля решти на невідома: розібрати завал неможливо через постійні бомбардування й обстріли.
Машини біля зруйнованого театру більше не збираються. Тікають тепер малими групами, по три‑чотири автівки, каже Микола Осиченко, 41, президент телеканала “Маріупольське телебачення”. Він вибрався 15 березня: швидко завантажив родину у дві машини, коли за 50 метрів від його будинку вдарило три ракети. Але потім автівки все одно стікаються в один величезний ланцюг на приморському шосе, що веде геть з Маріуполя через, мабуть, найвідоміше курортне селище регіону Мелекіне. Тисячі людей тікають із пекла тим самим шляхом, яким колись їздили відпочивати на море.
На момент написання матеріалу (23 березня) Росія не пропустила жодного гуманітарного вантажу до міста. І жодного українського автобуса для евакуації. За однією з версій, щоб залишилося кому голосувати за вихід Маріуполя з України, фейковий референдум із цього приводу росіяни планують провести після захоплення міста.
КОЛО ДРУГЕ: ХОЛОД, ГОЛОД, СПРАГА
Ранок мешканця блокадного Маріуполя починається майже однаково. О шостій ранку, після закінчення комендантської години, якщо це можливо, люди виходять у двір своєї п’яти‑ чи дев’ятиповерхівки. Розводять багаття та готують на ньому їжу. Коли обстріли сильні, вогнище розводять у під’їздах, на сходових клітинах. Дров достатньо — це дерева на подвір’ях чи в парках, які трощать артилерійські снаряди, або віконні рами та меблі зі зруйнованих будинків.
На кухонній плитці приготувати їжу неможливо: газ зник з квартир маріупольців ще 3 березня. Разом з електрикою, опаленням та водопостачанням. Росіяни цілеспрямовано зруйнували підстанції та лінії електропередач, відрізали місто від подання води. Під постійним вогнем їх відремонтувати неможливо.
На початку березня росіяни замкнули кільце навколо міста — Маріуполь був в оточенні. У блокаді лишилося 350 000—400 000 людей. Стільки, за даними заступника мера Сергія Орлова, перебувало в місті на момент початку окупації.
Містянам не пощастило з погодою: початок весни був холоднішим, ніж зазвичай, на три‑чотири градуси. Вночі температура знижувалася до ‑10.
“У нашій квартирі було так холодно, що не танув сніг”, розповідає завідувачка кафедри бізнес‑адміністрування та маркетингу Приазовського державного університету Вікторія Гончар, 46. Із цього снігу робили технічну воду, щоб було хоча б чим змивати в туалеті. Посуд у місті давно ніхто не миє. “Який посуд, там пити нема чого!” — майже кричить пенсіонерка Ірина, вона зуміла виїхати з Маріуполя, — кожен користується однією тарілкою. “Якщо ти живеш у центрі міста, то є можливість вистояти за водою в багатогодинній черзі до однієї з комунальних машин. Або до криниці чи колодязя на приватному подвір’ї, — каже місцева волонтерка Олена, 47. — На лівому березі цього немає — ті, хто лишився там, приречені”.
До війни Олена була відомою в Маріуполі діячкою культури, вона вибралася з міста 16 березня. Ми не розкриваємо її справжнього ім’я та прізвища через те, що в теробороні Маріуполя служить її 18‑річний син. Що з ним — їй не відомо.
Лівобережний район відділений від міста промисловою зоною комбінату “Азовсталь”, тут немає джерел води, як у центрі. До війни у цій частині міста проживало близько 120 000 людей. “Брати воду немає звідки”, — каже маріуполець Сергій Калініченко, який виїхав з Лівобережного 24 березня.
Люди добувають воду з батарей, бойлерів, розбирають теплотраси, черпають воду в калюжах та річках Кальчик і Кальміус. Вона екологічно небезпечна через промислові викиди.
Лівобережжя виходить на схід міста, в бік Новоазовського району, окупованого російськими колаборантами ще у 2014 році. За словами Івана Голтвенка, 38, директора з персоналу великого підприємства “Азовсталь”, та Калініченка, звідти окупанти вивозять цивільних в ОРДЛО, а далі в Росію. За даними мера міста Вадима Бойченка, на 24 березня росіяни депортували близько 6000 маріупольців.
Сніданок готовий ближче до обіду. Часто це єдина гаряча їжа жителя Маріуполя за день.
КОЛО ТРЕТЄ: ЗАМУРОВАНІ ЖИВЦЕМ
“Навпроти догорає під’їзд 105‑го будинку (в центрі міста). Полум’я з’їло п’ять поверхів та повільно жує шостий. У кімнаті вогонь горить акуратно, як у каміні. Чорні обвуглені вікна стоять без скла. Через них, немов язики, вивалюються обпалені вогнем занавіски. Я дивлюся на це спокійно та приречено”, — це рядки з блокадного щоденника жительки Маріуполя Надії Сухорукової, яка зуміла виїхати з міста. Пожежі у відрізаному від нормального світу місті не припиняються. Тушити їх немає сенсу. Та й нічим — води в місті немає. І це смертельно небезпечно — обстріли.
Планомірно стирати місто з лиця землі почали 8 березня, каже професор Приазовського державного технічного університету Олександр Калінін, 34. 9‑го російські війська скинули 500‑кілограмові бомби на пологовий будинок та дитячу лікарню, заявивши наступного дня, що там була військова база полку “Азов”. Фото, де зі зруйнованих вибухом корпусів виходили поранені вагітні жінки, облетіли світові ЗМІ. Військових там не було. Голтвенко з “Азовсталі” живе навпроти пологового. Каже, жодного разу не бачив там військових. Так само не помітили людей у камуфляжі його батьки‑пенсіонери, які цілодобово перебували у квартирі.
Снаряди, ракети та бомби розбивають будинки. Бетонними уламками засипає тих, хто ховається всередині, завали блокують вихід з бомбосховищ та підвалів. Купи потрощеного бетону якщо й розбирають, то тільки мешканці сусідніх будинків. Покликати на допомогу неможливо — мобільного зв’язку немає. Та й особливо нікого — всі пожежні станції зруйновано, знищено всю техніку ДСНС.
Скільки мертвих, а найголовніше — ще живих, лишається в пастках під уламками бетону та цегли, не знає ніхто. Офіційні цифри — 5000 загиблих на 29 березня. Заступник міського голови Сергій Орлов розповів Forbes 14 березня, що реальна кількість загиблих у півтора‑два рази вища, ніхто не може порахувати тіла під завалами.
Жертв серед цивільних не менше ніж 30 000, заявив Forbes народний депутат Сергій Тарута, уродженець Маріуполя. Такого висновку він дійшов після спілкування із маріупольцями, що змогли врятуватися, та оцінюючи масштаби знищень. Радник мера Маріуполя Петро Андрющенко називає цифру 20 000 загиблих. Будинок сестри Тарути склався, як картковий, після ракетного удару, вона під уламками “панельки”. Він не знає, жива вона чи загинула.
Щоб не вмерти замурованими під завалами, маріупольці домовляються про взаємодопомогу. Завкафедри Приазовського університету Гончар змовилася зі своїм колегою Калініним щодня ходити одне до одного. Якщо хтось не прийде — значить, завалило і треба діставати.
Ці “прогулянки” — кілометр та стільки ж назад під обстрілами — Гончар називає “дорогами смерті”. “Йдеш туди — одна кількість знищених машин чи будинків, назад — може бути вже інша”,— каже вона. Гончар і Калінін змогли вирватися з Маріуполя.
За оцінкою мера Бойченка, станом на 24 березня 80% житлового фонду з 2600 міських будинків пошкоджено. Більше половини з них — прямими влучаннями авіації та артилерії. Понад 30% з таких не підлягають відновленню. “Вони роблять із міста українську Хіросіму, — вважає Тарута,— взяли в заручники маріупольців для того, щоб тиснути на переговорний процес”.
КОЛО ЧЕТВЕРТЕ: МЕРТВА ЗЕМЛЯ
Рівно рік тому “Метінвест” Ріната Ахметова презентував проєкт нового університету “Метінвест‑Політехніка”. Футуристичний головний корпус спочатку планували будувати в Міському саду Маріуполя. Тепер це мертва земля — цвинтар. Тут у великих братських могилах ховають загиблих. Траурну функцію виконують комунальники, ті, хто залишився в місті, й ті, хто у змозі, розповідає заступник мера Орлов.
Хоронять людей не лише там — ексспівробітник Transparency International Андрій Марусов бачив дві такі могили на пустирі біля старого центрального кладовища, коли виходив з міста. “Траншеї триметрової глибини, викопані технікою водоканалу, туди безладно скидають тіла”, — каже він. Марусов, у якого немає автомобіля, покинув місто пішки, йшов до української території чотири дні. В цій дорозі він зустрів своє 50‑річчя.
Мертвих збирають комунальні служби та поліція, вони не справляються. Занадто багато тіл, заважають обстріли. Мерці залишаються на вулицях днями. “Ти їдеш містом, а воно всіяне трупами. На вулицях лежать люди з відірваними руками, ногами, а ти намагаєшся відволікти дитину, щоб вона цього не бачила”, — розповідає Осиченко.
Ніколи не зможу забути картину, яку побачив на проспекті Будівельників, каже професор Калінін. “Навколо вигорілі багатоповерхівки, величезні будинки, яких немає, — згадує він,— а на землі лежать снопи одягу, при наближенні до них виявляється, що це тіла людей без рук і ніг”.
Своя “мертва земля” у Маріуполі чи не у кожному дворі. Саморобні могили — під під’їздами, на дитячих майданчиках, у городах. “Ховають деінде, — каже волонтерка Олена, — адже до міського саду, де офіційні поховання, ще треба дістатися”. Якщо труна лежить довго, поліція, за її словами, просить обережно присипати труп, узявши документи і позначивши місце, де поховано людину. З тілом треба покласти папірець з ім’ям, загорнутий у поліетилен. Ідентифікувати вдається лише 70% померлих, каже заступник міського голови Сергій Орлов в інтерв’ю Forbes. Прізвища записують від руки у спеціальний журнал.
КОЛО П’ЯТЕ: НЕВІДОМІСТЬ
Щодня Катерина Примина, 36, піарниця з Києва, починає із дзвінка на мобільний телефон своєї мами, що мешкає в житловому масиві Східний у Маріуполі, це на Лівобережжі. Вона телефонує, сподіваючись, що почує гудки і мама зніме слухавку. Але з 26 лютого “абонент поза зоною досягнення”. Примина не знає, що зараз із мамою. Невідомість — окреме коло в маріупольському пеклі.
Через непрацюючий зв’язок діти, брати, сестри не знають про долі тих, хто перебуває в Маріуполі. А відрізане місто не має жодної інформації, що діється в країні.
У деяких районах телефонний зв’язок зник наприкінці лютого. В усіх інших — з вимкненням електрики 2—3 березня. Маріупольські Telegram‑канали переповнені благаннями допомогти знайти людей у місті, що тане під бомбами.
Осиченко з маріупольського ТБ розповідає, що зв’язок у місті якийсь час був біля центрального офісу “Київстару” на перехресті проспекту Миру й Будівельників. Щодня з усього міста туди приходили люди, щоб подзвонити. Але 10 березня на площу скинули касетну бомбу. Дивом ніхто не постраждав, але збиратися перестали, каже Осиченко.
Сам він телефонував з останнього поверху свого багатоквартирного будинку, доки була можливість. “Пробули тиждень без мобільного зв’язку. Це дуже страшно — бути в повному інформаційному вакуумі і не знати, що відбувається”, — каже Голтвенко з “Азовсталі”.
Відеожурналіст Associated Press Мстислав Чернов пробув у Маріуполі з фотографом Євгеном Малолєткою до середини березня. Він розповідає, що люди підходили до них та просили їх сфотографувати, аби рідні знали, що живі. А ще люди просили розповісти останні новини.
ПОДВИГ І НАДІЯ
Коли я пишу цю статтю, 23 березня, мій друг Дмитро (ім’я змінено), підполковник Донецького прикордонного загону, боронить український Маріуполь від окупантів. Після 20 днів тиші, 21 березня, від нього надійшла звістка — живий. Те, що місто протрималось місяць, — неймовірний героїзм. Бійці полку “Азов”, прикордонної служби, берегової охорони, ЗСУ, СБУ, поліції, ДСНС та територіальної оборони виявились незламними.
Чисельність українського гарнізону на початку облоги, за інформацією з відкритих джерел, — близько 3500 осіб. За даними радника мера Андрющенка, їм протистоять щонайменше 14 000 ворогів. Маріуполь нещадно бомбить російська авіація, а з 20 березня до бомбардування долучились кораблі Чорноморського флоту РФ.
Про подвиг українських воїнів на “велику землю” долітали лише уривки інформації. “Азов” викладав у соцмережі відео танкового бою, в новинах розповідали про те, як прикордонники знешкодили диверсантів, а ЗСУ збили ворожий літак над містом. 19 березня за оборону Маріуполя двоє військових отримали нагороду “Герой України”: Володимир Баранюк, командир 36‑ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ, та Денис Прокопенко, командир окремого загону спецпризначення “Азов”. Чи є майбутнє у зруйнованого міста? Великий бізнес, влада та іноземні друзі України певні, що є. Найбільший роботодавець міста “Метінвест” Ріната Ахметова готовий виступити грантодавцем у відновленні Маріуполя. Уряд Італії запропонував допомогу у відбудові драмтеатру, а прем’єр‑міністр Греції Кіріакос Міцотакіс пообіцяв побудувати пологовий будинок.
“Ми все відбудуємо, — сказав 14 березня Володимир Зеленський.— Разом ми відновимо всю країну по цеглинці”.
