Галичина від моря до моря або Куди понаїхали “вуйки”

Президент Янукович наказав заслати прокуратуру до галицьких “патрійотів”. Чечетов вважає, що Тягнибок стане конкурентом Януковича у другому турі президентських виборів.

Усе це — ознаки того, що галицька тема ближчим часом стане важливим об‘єктом маніпуляцій. Для того, щоб їм не піддатися, потрібні не міфи, а знання. Адже антигалицькі ідеї вкидаються не від любові до східних українців, а від бажання ослабити українців як таких.

Отже, міф перший: галицька культура — сільська. Насправді якщо в Україні є регіон з неперервною хоча б тисячолітньою урбаністичною традицією, то це саме Галичина. Пересічне містечко на Галичині, не кажучи про Львів тощо, має ознаки тривалого міського життя (ратуша, площа, давня планова забудова тощо), що контрастує з великими робітничими поселеннями, які на Сході України прийнято називати містами.

Водночас, останні два, а подекуди три століття в багатьох містах Галичини переважало неукраїнське населення. Але так було не завжди, а всі головні міста краю засновані українцями.

Міф другий. Галичина — це щось локальне, без власної історії. Звідси ж і міф про відірваність історичного розвитку Галичини від решти українських земель. Особливо комічно, коли про те, що “бандеровци понаехали” заявляють такі одесити, як уродженець Сахаліну мер Одеси Олексій Костусєв.

Ось як, наприклад, пише “Слово о полку Ігоревім” про галицького князя Ярослава Осмомисла:

“Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, кидаючи камені через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями”. Тобто галицький князь контролює гирло Дунаю та всі території до нього (це включно з територією нинішньої Одеси).

Нинішнє місто Галац у Румунії раніше називалося Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства — задовго до того, як у тих краях з’явилися волохи. Те ж саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча), Пересічень (у Молдові).

Наскільки масовою була галицька присутність на пониззі Дунаю і Дністра, свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монгол допомагали “выгонци галичькыя”, які разом з князями-вигнанцями залишали Галичину заради Дністрового і Дунайського Пониззя.

На 1000 лодій (тобто загальною кількістю від 10 до 60 тисяч осіб) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війську Русі.

Те ж саме з Кримом. У Тмутаракані (а в часи княжої Русі це князівство контролювало і Керченський півострів) довше за інші династії правив онук Ярослава Мудрого Ростислав та його діти — засновники династії Галицьких, Перемишльських та Володимиро-Волинських князів, нащадки якої правили в Галичині й на Волині аж до середини XIV століття. Зрозуміло, що свої дружини ці князі набирали теж не на Сахаліні.

Галицько-Волинське князівство у ХІІІ ст. було найбільшою за територією державою Європи. Воно здійснює походи в чеські, австрійські, польські, литовські і ятвязькі землі, як пише літопис, настільки далеко, як не ходив жоден інший руський князь.  

Воєвода Данила Галицького Дмитро обороняв столичний Київ від монголів у 1240 р. Деякі міста Галицько-Волинського князівства, зокрема, Крем’янець і Холм, взагалі змогли встояти перед нашестям монголо-татар. До галицько-волинських князів монголи не надсилали баскаків для збору данини, а лише вимагали війська для участі в походах.

Уже в 1245-му в Києві був княжий тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи, численні купці з італійських міст Венеції, Генуї, Пізи тощо, галицько-волинські князі давали учту в Києві на честь послів.

Королівська корона, надана Данилові 1255 р. Папою Римським, за тогочасними традиціями закріплювала вищість Данила над князями сусідніх католицьких країн — польськими, чеськими, австрійськими та угорськими.

У 1255—1257 рр. війська короля Данила завдали низку поразок монголам. Орда в цей час контролювала землі від Кореї й Південного Китаю, Ірану й Малої Азії до Центральної Європи. Жодна інша держава не наважувалася кидати їй виклик.

Галицько-волинське військо з імперським розмахом долає монголів у фільмі “Данило — князь Галицький” (Одеська кіностудія, 1987). Чудовий саундтрек — бойовий гімн “Мати Яснозора” на слова Олеся Лупія. Дивно, що цю пісню досі не переспівав який-небудь рок-гурт

Приміром, у той же час володимиро-суздальський князь Олександр Невський визнав себе названим сином хана Батия, руйнівника Києва і отруйника власного батька, та лютими карами допомагав придушувати антиординські протести населення.  

Князі Галичини брали з литовців (майбутньої великої держави) данину віниками і ликом, бо, як пише літопис, ті „не мали ні срібла, ні чого іншого вартісного”. Походи русинів завершився тим, що литовський князь Миндовг віддав за Данилового сина свою дочку і в посаг за нею міста Новгородок, Слоним і Волковийськ (нині на території Білорусі).

А наступний литовський князь Войшелк взагалі визнав себе васалом волинського Василька, та віддав владу у Литовському князівстві синові Данила Галицького Шварну. Галицькі князі поширили свою владу до Балтійського моря.

Зрештою, якщо в галичан не було героїчної історії, то хто тоді, як не засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславич 1170 р. розбив військо Андрія Боголюбського (за визначенням російського історика В. Ключевського — першого великороса на історичній арені), так що, як пише літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні).  

Чи, приміром, хто як не інший галицький князь Мстислав Удатний, ставши новгородським князем, у 1216 р. в битві на р. Ліпиці завдав такої поразки володимиро-суздальському князівству, що суздальський князь Юрій Всеволодович та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали в одному спідньому одязі, в паніці загнавши семеро коней та залишивши на полі бою все військо.

Першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича називають “самодержцем усієї Русі”, у той час як, скажімо, щодо суздальського князя Андрія Боголюбського літопис повідомляє, що він “хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі”. Усі наступні галицько-волинські князі називалися “князями і господарями всієї Руської землі”, а на їхніх печатках був відображений титул “короля Русі”.

До речі, про термінологію. Під 1189 р. в літописі в оповіданні про галицького ізгоя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав “в Україну Галицьку” (коли він в‘їхав у серединні землі цього князівства, а не його околиці). Під 1213 р. є запис  ”Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну”.

В обох цих випадках під “Україною” мається на увазі все князівство (”країна”), а не на його околиці. І те, що назву України довгий час виводили зі слова “окраїна”, свідчить, що ті, хто це робив, елементарно не читали чи не бажали читати першоджерела.

Галицько-Волинська держава занепала не в боротьбі, а від простого вимирання династії. Чимало держав (і навіть народів) за часів Середньовіччя народилися або загинули тільки тому, що відродилася або згасла їхня правляча династія.

Про міжнародний престиж Галиччини свідчить хоча б той факт, що імператор Візантії Андронік Комнин був сином галицької княжни, отримував притулок в Галичині в часи боротьби за престол. Напередодні взяття Константинополя західноєвропейськими хрестоносцями у 1204 р. візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел теж втікав до Романа Мстиславича в Галич.

Ймовірно, у галичан справді замала фантазія. Бо можна лише уявити, що б висмоктали із цих (реальних) історій ідеологи “третього Риму”, якби вони трапилися у них. Можливо, їм навіть не довелося б видавати за “шапку Мономаха” шапку-монголку хана Узбека, як це трапилося насправді. Можливо, все було б органічніше: пішов майбутній імператор “до вітру”, загубив корону — і “прощавай” Боспор і Дарданели.  

І це вже не кажучи про УПА, яка десятиліття наодинці воювала з найпотужнішою імперією світу, у той час як народи Східної Європи не наважувалися на найменший спротив, а в СРСР громадяни часто боялися своєї тіні.  

Міф третій, пов‘язаний із другим — галичани завжди “були під кимось”.

Насправді республіканські традиції в Галичині були розвинуті найсильніше від решти земель Київської держави. Приблизно в той час, як в Англії феодали змусили короля підписати Велику Хартію вольностей (1215 р.), галицьке “громадянське суспільство” виробляло з монархами ще й не таке.

Галицькі бояри взяли під контроль особисте життя галицького князя (того таки Ярослава Осмомисла, який підпирав гори військом і з каменеметів стріляв “за хмари”), змушуючи його жити із законною дружиною. У сина Осмомисла віче відібрало коханку, а коли той утік з нею — то все князівство.  

Лише одна ілюстрація: в Україні кріпацтво з‘явилося лише в XVI-му столітті, і тривало 2 дні, без права продажу кріпаків. Продавалися права стягувати податки із селян, а не самі селяни. А ось що, наприклад, пише німець С. Герберштейн, про ті ж часи в Московії:

“Здебільшого пани перед смертю відпускають інших своїх рабів на волю, але ці останні негайно віддають себе за гроші в рабство іншим панам. Якщо батько продасть сина, а цей останній буде відпущений на волю, то батько по праву батьківської влади може продати його ще і ще раз. Після четвертої продажу він не має на сина вже ніякого права”.

Дикунське право рабства, з правом продажу кріпаків, з‘явилося на Лівобережжі України лише в 1783 р., після ліквідації державності, а на Правобережжі 1795 р. До речі, приблизно в той час, коли в Галичині, про яку прибічники “русского міра” полюбляють говорити, що “вона завжди була під кимось”, 1781 року було скасовано кріпацтво, запроваджено право кріпаків переходити на інші наділи та звертатися зі скаргами на панів до суду.

Політичний і культурний клімат Галичини був значно ліберальніший, ніж у будь-якій іншій частині території України, саме тому Галичина й стала “Українським П‘ємонтом”.

Міф четвертий — галичани-уніати воювали з козаками. Насправді, в часи козацьких походів на Польщу населення Галичини було масово православним. Більше того, Унію 1596 року як політичну акцію поляків не підтримали насамперед західноукраїнські єпископи, зокрема львівський і перемишльський.

Найбільш діяльні православні братства зародилися на Галичині й Волині — Львівське Успенське ставропігійне братство, а також братства в Рогатині, Красноставі, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі, Луцьку.

Саме галичанин гетьман Петро Сагайдачний відновив православну ієрархію в Україні, галичанин Северин Наливайко виступав проти релігійного гноблення, а галичанин Стефан Яворський був місцеблюстителем патріаршого престолу і президентом Священного Синоду російської церкви за часів Петра Першого.

Насправді лише після занепаду козацьких державних утворень на Лівобережжі та Правобережжі України, особливо після 1720 року, починається масовий перехід в унію.

До речі, якщо Данило Галицький — уніат, то хто тоді московський святий Петро, перший з митрополитів, що почав жити у Москві (до речі, вихідець з Галицько-Волинського князівства).

Нарешті, міф останній: “галичани — не українці”. Як відомо, Волинь і північне передгір‘я Карпат, тобто Північна Галичина, більшістю вчених визнаються прабатьківщиною всіх слов‘ян. Це визнав навіть Володимир Путін.

Тому теорія про те, що прабатьківщину слов‘ян, у яких вистачило енергії й пасіонарності захопити далекі землі, населяють неслов‘янські галичани виглядає, м‘яко кажучи, дивно. Більше того, основні етнічні компоненти формування українського етносу і галичан зокрема є тотожними — і там, і там це слов‘янські племена і скіфо-сарматське населення.

На території Галичини за часів раннього Середньовіччя мешкали білі хорвати, а також, пізніше, тиверці й уличі. Ці племена входили до антського союзу племен, який Михайло Грушевський та більшість сучасних українських істориків вважають основою формування українського народу.

Сарматське слово “хорват” вперше з‘являється в часи панування сарматської династії Савроматоса у ІІ ст. н. е. (детальніше тут). Уже у 907 р. білі хорвати як союзники київського князя Олега брали участь у поході на Константинополь, а в 983 р. білі хорвати з обох сторін Карпат були включені Володимиром Великим до складу Київської держави.

Етнічна дистанція між предками східних і західних українців виявилася такою, що досить короткого історичного строку, який ці землі перебували під владою Києва, виявилося досить, щоб в ідентифікації й самоназві галицькі й закарпатські русини міцно співвіднесли себе з Київською Руссю, пронісши отримане з Києва ім‘я русинів до ХХ століття — до часу, коли для самих киян воно стало анахронізмом.  

Очевидний факт: галичани говорять саме українською мовою. Це було безсумнівно і в XVII ст. для Богдана Хмельницького, і в ХІХ столітті для таких російських вчених, як Володимир Даль. Звичайно, когось може дратувати слово “філіжанка”. Але на думку сучасних лінгвістів наявність діалектів як раз і свідчить про те, що мова довгий час розвивалася природним чином, а не була накинута ззовні.

Ось як, приміром, писав у грамотах син Данила Галицького князь Лев (точніше, його писар Захарія Вихоть):

“А се я князь Лев син короля Данила згадавшися єм с нашими бояри яко прадід наш цар великий Володимир… По поток Червоний до верха Дубна даєм і приписоуєм на віки. З даньми і з роботами і с всіми оужитки. І с приходи, і справи всіми і ролями лоуками польми і з ріками і потоки… Іс землею іс сіножатями іс гаі і дубровами і с рікою і ставом іспотоки іскриницями со усьми побори, іс косою, іс млином…

І єще єсмо дали нато тиі села грамоти особливиє межи наших границь і боярських визначаючи… А на моє слово не треба уступатися нікому. А притом били митрополит Києвский Киприан, і владика Перемиский Ларіон і князь Андрей Ярославский, і пан Васко і інших бояр било много притом…”

А от як у XIV ст. писав галицький простолюд:

“А продали і нуздали єму добровоулно і оу віки дітем єго перед паном пилецьким старостою роускоі землі. А оу ставу Радивоунькові ловити сітью ієму добровоулно. А пить могорич оу Андріка оу дому лисого. За дві гривні  меду за гривну а пива за гривну. А писал привіліє се попович… Кость прузвищем Сорочич” (Грамоти XIV ст., упорядник М. Пещак, К., “Наукова думка”, 255 ст., 1974 р.).

Якщо в текстах ХІІ-ХV століть вчені чітко фіксують мовні відмінності між Києвом і Новгородом та іншими землями, раніше підконтрольними Києву, то таких відмінностей практично не фіксується з Галичиною та Волинню.

Власне, ця мовна однорідність, зумовлена подібністю етнічних компонентів, і призвела до створення української мови. Більше того, чимало київських літописних анахронізмів збереглося в законсервованих галицькому (та закарпатському) діалектах.

Приміром, словами “стрий” і “вуй” старовинні літописи безліч разів позначають князівських дядьків відповідно по батькові й матері. Тож, з невеликою натяжкою: перші “вуйки” в Києві були зафіксовані одразу з появою писемності.